то все-таки Весна? (галерейне)

Вона прийшла до нас точнісінько за астрономічним календарем. Ще 18го навалило було повно снігу, а вже 21го ми святкували Її День Народження, і стало цілком зрозуміло що снігу більше не буде. Вона прийшла хвацько, але й ненав’язливо водночас (лише Вона так вміє). Відразу почалися весняні бурі з громами і блискавками. Разом з тим, цього року Вона не поспішає (що в цих краях дивина), на кожному солідному парковиську можна ще знайти згустки недоталого брудного льоду. Вона стала на порозі, і зважує, коли почати свій танець…

А я чекаю тюльпанів – єдиний трофей з минулорічного Амстердаму. Вони відчули Її присутність, і почали активно випорпуватися – найзавзятішим сантиметрів по 10 вже, інші доганяють. Вилазьте, хороші.

З того всього я повідкладала справи, якими була завалена останні два тижні, і вибралася в зоопарк дразнити наглядачів

Advertisements

depth

цього тижня вперше виразно побачила те, що Мерло-Понті описував років 60 тому:

“we have to rediscover beneath depth as a relation between things or even between planes, which is objectified depth detached from experience and transformed into breadth, a primordial depth, which confers upon the other its significance, and which is the thickness of a medium devoid of anything.” (Phenomenology of Perception, 266)

“The perspective drawing is not first of all perceived as a drawing on a plane surface, and then organized in depth. The lines which sweep towards the horizon are not first given as oblique and then thought of as horizontal. The whole of the drawing strives towards its equilibrium by delving in depth. […] It is the drawing itself which tends towards depth as a stone falls downwards.” (262)

“More directly than the other dimensions of space, depth forces us to reject the preconceived notion of the world and rediscover the primordial experience from which it springs […] because […] it is not impressed upon the object itself, it quite clearly belongs to the perspective and not to things.” (256)

сорі шо переклад, але французької я зовсім не знаю 😦

наглядачі

Уяви собі, яке в них життя. Працювати наглядачем в картинній галереї. Весь день сидіти, стояти чи походжати по залі з картинами, скульптурами, і всяким таким. Нехай тих зал більше ніж дві чи три. Нехай їх двадцять, чи навіть тридцять. Але ж наскільки більше робочих днів в році! А в п’ятьох роках?

Цілий день тиняєшся в замкнутому просторі. Пильнуєш за відвідувачами, шоб не пхали лапи куди не слід, і не порушували стерильності (ага, і в сенсі безплідності також) середовища. Вловлюєш краєм вуха огризки штампів самозакожаних гідів, які старанно напихають ними школярів різного віку з метою навчити їх “правильно” оцінювати мистецтво. Спостерігаєш за дивними парочками, в яких, зазвичай, хтось один випендрюється і компостує мізки другому, а другий ходить за першим розвісивши вуха, або прикидається що цікаво, подумки стогнучи, коли це все закінчиться.

Це все ще можна би було терпіти, якби не ці картини. Вони всюди, розумієш, всюди! Ну картина та й картина – виси собі тихенько, нікому не заваджай. Так ні, вони зі всіх боків оточують тебе і тиснуть, і всі вимагають чогось. А звідки тобі знати, чого їм треба – ти ж не куратор, і не критик, не митець, і навіть не любитель. Ти просто наглядач. Кожна нормальна людина після двох-трьох годин в галереї втомлюється, після чотирьох починає боліти голова, після п’яти гарантована нудота. Втім, нудота може початися ще на першій годині. А тут, уяви собі, цілий робочий день, цілий тиждень, цілий рік, і не один. Тортури мистецтвом, сховатися від якого можна хіба що в туалеті.
про дві категорії картинних наглядачів