наглядачі

Уяви собі, яке в них життя. Працювати наглядачем в картинній галереї. Весь день сидіти, стояти чи походжати по залі з картинами, скульптурами, і всяким таким. Нехай тих зал більше ніж дві чи три. Нехай їх двадцять, чи навіть тридцять. Але ж наскільки більше робочих днів в році! А в п’ятьох роках?

Цілий день тиняєшся в замкнутому просторі. Пильнуєш за відвідувачами, шоб не пхали лапи куди не слід, і не порушували стерильності (ага, і в сенсі безплідності також) середовища. Вловлюєш краєм вуха огризки штампів самозакожаних гідів, які старанно напихають ними школярів різного віку з метою навчити їх “правильно” оцінювати мистецтво. Спостерігаєш за дивними парочками, в яких, зазвичай, хтось один випендрюється і компостує мізки другому, а другий ходить за першим розвісивши вуха, або прикидається що цікаво, подумки стогнучи, коли це все закінчиться.

Це все ще можна би було терпіти, якби не ці картини. Вони всюди, розумієш, всюди! Ну картина та й картина – виси собі тихенько, нікому не заваджай. Так ні, вони зі всіх боків оточують тебе і тиснуть, і всі вимагають чогось. А звідки тобі знати, чого їм треба – ти ж не куратор, і не критик, не митець, і навіть не любитель. Ти просто наглядач. Кожна нормальна людина після двох-трьох годин в галереї втомлюється, після чотирьох починає боліти голова, після п’яти гарантована нудота. Втім, нудота може початися ще на першій годині. А тут, уяви собі, цілий робочий день, цілий тиждень, цілий рік, і не один. Тортури мистецтвом, сховатися від якого можна хіба що в туалеті.

Мені доводилося бачити дві категорії (чи дві стадії?) картинних наглядачів. Представники першої нічим крім форми не відрізняються від нічних сторожів у всіляких різних установах. Вони змогли абстрагуватися від мистецтва, яке їх зівсюди оточує, звикли до свого нудного наглядацького життя, вони насправді зовсім не тут. Можливо, що в робочий час вони ведуть гіперактивне життя в одразу кількох уявних світах (безкоштовний доступ до мережі без дротів, чіпів і електрики – ось він, потенціал людського мозку), але більш ймовірно, що вони просто сплять з відкритими очима, автоматично походжаючи по залі. З ними рідко виникають проблеми – вони швидко звикають до тебе, автоматично вітаються, коли приходиш, і прощаються, коли йдеш геть. Якщо їх не чіпати, і не порушувати їх монотонної відсутності, вони тебе теж не чіпатимуть, бо їм начхати на тебе, і на те, чим ти займаєшся.

Друга категорія – непосидючі. Вони все ще вважають, що наглядач в картинній галереї, – це зовсім інакше ніж наглядач в тюрмі чи сторож на фабриці. Вони думають, що люблять мистецтво, вони вірять, що їм пощастило з роботою, вони все ще бачать в цьому всьому який сенс, та ні, не якийсь, а великий і чистий, як трилітровий слоїк з анегдоту. Оцих завжди доводиться остерігатися, бо вони ще не усвідомили, що їм невимовно нудно, вони грають свою роль захоплено, як малі діти, вони хочуть все знати, вони мусять всюди неодмінно залізти, все помітити і зрозуміти, вони повинні тримати все своє уявне королівство під помним контролем. Сьогоднішня була саме з цієї категорії.

Вона вистрибнула на мене з-за рогу, вистріливши: признавайся, ти пишеш книжку, чи закохана в цього художника?

Далі буде (може й завтра), бо зараз сильно хочеться спати

Advertisements

13 thoughts on “наглядачі

    1. та в мене є заготовка – наполовину збрехала, шо мені би треба написати пейпер.

      але найцікавіше не те. найцікавіше, шо про любов вона мене вже питала минулого разу зо два тижні тому, і відповіла я їй то саме, шо й вчора. Але така відповідь її, видать, не влаштовує, тому вона домагається, щоб я таки призналася (!) в коханні.

      бо інакше я не вписуюся в стандарти, а цю категорію наглядачів сильно непокоїть, коли шось не вписується в їх стандарти.

      монстри! 🙂 ну, я ще з першого разу зрозуміла, що її бажано уникати, бо від них потім самі клопоти – вони надто пристрасні.

      Like

          1. вони такі…

            еге, минулого разу коли я прогулювалася по тимчасовій їхній виставці вона примахалася до мене, чи мені подобається той чувак, якого вони виставляють там. довелося відбріхуватися, бо я не могла так прямо їй сказати що чувак цей зовсім галімий, і заняти чим чуваком 4 зали – то несмак повний, при тому, що колекція в них громадна, там є що виставляти.

            потім вона мене просвітила, що ручкою писати в галереї не можна, тіки олівцьом, бо такі правила, і тепер щоразу коли мене бачить – перепитує, чи то в мене олівець. вона мене доведе, що я таки піду правила прочитаю, а то до мене ще в жодній галереї за ручку не прискіпувалися.

            ще вона до мене пристала, чому є без крісла прийшла. підозрюю, що якшо наступного разу я притащу собі крісло, вона знову використає це як привід для розмови. блін, заведи собі безлімітний телефон!!!

            Like

            1. Re: вони такі…

              Мене зацікавило, а чому Ви тій жінці не сказали правду про свою оцінку виставки?

              Like

              1. ну я проходжу повз, сильно не розглядаюся, бо враження вже склалося. а вона побачила мене, і зразу: ну, як вам подобається? та не подобається, кажу. а вона – ой, а чому, такі ж гарні картини. (ось на приклад http://www.godardgallery.com/tanabe.htm ) ну я кажу, розумієте, воно все таке плоске (можна було говорити про репрезентацію і фотографічність, відсутність глибини чи перспективи, стерильність, і т.д. – мертві ці полотна, але фіг їй це поясниш – тому художнику навіть медаль дали, такий він заслужений). а вона – ну це тому, що там де цей художник живе на заході – там все навколо таке плоске. По-перше фігня, бо там гори, він їх сам і малює, і океан – нічого плоского в океані. по-друге я не про плоскість пейзажу, а про плоскість зображення. Ну то я кажу: мабуть мені просто акрилік не подобається – звалила все на медіум. Вона погоджується, так, дійсно, тут більшість акрилік в цій виставці, а оця, подивіться, яка емоційна, прямо штормова можна сказати! Я собі думаю – ага, можна сказати штормова, особливо якщо назву прочитати – вона так “шторм” і називається, але вголос нічого не кажу, киваю, і спішу на вихід – назад до своїх олив 🙂
                тобто я сказала ніби правду, але не всю. бо всю правду можна казати тільки тим, хто здатний її почути. а коли почути не здатні – то завжди ефективніше прикинутися дурником. принаймні така моя стратегія 🙂

                Like

                1. Стратегію майже зрозумів, а ціль – поки що ні. Був один такий діяч, звали його Едуард Бернштайн, якщо не помиляюсь. То він придумав крилату фразу: „Рух усе, а ціль – ніщо.“ …

                  Like

                  1. ціль такої стратегії – не тратити часу на (дурнів)закреслено людей, які не зовсім розуміють, і уникати проблем, які ті люди можуть викликати, якщо знатимуть забагато.

                    як приклад, сьогодні приходжу – вже вся галерея знає, що я – це та людина, яка щось-там пише про цього художника, всі вже лізуть із запитаннями, або принаймні демонструють, що вони знають – ну і нащо мені цей піар? я розумію, якби внаслідок того піару вони дозволили мені взяти стілець щоб на підлозі не сидіти – так ні, не дозволили.

                    Like

  1. гарантована нудота – запросто, особливо, якщо це op-art (може знудити і після 20 хвилин:)
    зображення дійсно дуже плоске – Клемент Грінберг, я впевнена, відгукнувся би дуже схвально

    признавайся, ти пишеш книжку, чи закохана в цього художника?

    Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s