Ну от, закінчився семестр, а разом з ним і “грецькі побачення” з Семом… Легкий смуток змішаний з вдячністю. В цьому семестрі я “сиділа” на двох його курсах – третьорічний Зайн-унд-цайт, і докторантський Гайдегерові лекції про Ніцше. Після заняття, якщо в нього був час, ми їхали в грецький ресторан поблизу уні, він замовляв хор’Ятікі, як завжди, а я – що попало, і ми десь годину балакали – про філософію, про метод, про клас і студентів, про його книжку або мою дисертацію, чи просто про життя. Потім застрибували в його старезний фольксваген з брезентовим дахом, по дорозі він викидав мене біля дому, а сам газував запізнюючись на свій паром – він живе на острові.
Часом він дзвонив додому своєму синові Blue попередити, що прийде пізніше: I’ll hang out with a friend here. Оце “френд” замість звичного “стюдент” було найсолодшим зі всього сказаного. Воно дійсно визначало всі ці зустрічі і розмови. Звісно, що вчитель і учень нікуди не дівалися, досвід вчительства з його боку, і учнівства з мого – він завжди залишатиметься у наших стосунках. Але це визнання (признання, освідчення?) дружби вивело наші відносини на зовсім інший рівень. Тут більше не може бути місця хитруванню чи маніпуляціям, недоговореності чи приховуванню. Наскільки скритний і закручений Сем-професор, настільки ж відкритий і прямий Сем-друг, і це неймовірно красиво, коли щирість просто викладає на стіл все як є, коли ти знаєш: це воно, не більше й не менше, і більше нічого не треба.
Ну але халява завжди колись закінчується, пара і чєсть знать, як кажуть північні сусіди. 🙂 Наступну зустріч доведеться заробити, дала собі місяць на те, щоб написати якийсь черговий кусок тексту – учень мусить зробити домашнє завдання, перш ніж прийти на урок до вчителя, жодна дружба цієї відповідальності не скасує. Eh? (як полюбляє писати Сем)
thinking and thoughtlessness 
Перипетії
У мене теж є один знайомий професор Димо Узунов, який мені казав, що ми друзі, а одному японцю мене представив як „май стюдент“. Правда, склалось так, що він дав мені одну задачу, над якою він „мучився декілька років“, а я її розв’язав за 5 місяців. Коли я йому сказав, що вже все доказав, він мені відповів, що я брешу. Правда, через тиждень, коли він трохи заспокоївся, я його переконав, що я правий, а не він. Результатом було те, що через пару тижнів він мені сказав, що я йому більше не потрібен…
Так я залишився самоуком.
LikeLike
можливо саме за це мені подобається система американської освіти – саме за цю атмосферу співпраці
дійсної співпраці, коли стосунки студент – професор насамперед колегіальні, а потім вже підлегло-ієрархічні
LikeLike
гм…
не знаю, чи тут справа в географічній 🙂 афіліації освіти… бо ми і в Україні завжди ходили з викладачами на пиво чи на каву, і в гори їздили, і на рок-концерти ходили, і в театр, і всяке таке. разом з тим позірна “привітність” більшості тутешніх професорів викликає виключно огиду, коли з ними ближче знайомишся, і бачиш, яка вона брехлива, ота привітність (правда, це специфіка нашого “факультету”, на інших “факультутах” атмосфера інша буває).
мій пост був радше особистого плану – про конкретну людину без прив’язки до атмосфери оточення. просто буває ж таке, що людина, яку поважаєш настільки, що навіть не смієш претендувати на її час і увагу, раптом бере, і щедро запрошує тебе в свої життя. оце фантастика! 🙂
LikeLike
Re: гм…
мені, можливо, менш поталанило з українськими викладачами в цьому плані – були знавці своєї справи, але ніколи в них не відчувалося бажання передати досвід – просто вчили спеціальності. був навчальний процес, але не було спілки.
дуже заздрю наявності людини, яку поважаєш і яка несподівано запрошує в своє життя – я знаю, які при цьому виникають почуття, і вони окрилюють:)
LikeLike