Тіло в Мерло-Понті

According to Mallin, Merleau-Ponty’s notion of the facticity of human situation can be understood with the help of the notion of “thrown structures” or “regions of subjectivity”, which constitute human facticity, human being in the world. These are a) linguistic-cognitive, b) motor, c) affective and intersubjective, and d) perceptual. (Mallin, 33-34) It is through these structures that we are in the world, it is through them that we are in touch with things and other people, perceive them and deal with them.[…]

            It is important to highlight right away the bodilyness of all four regions. For Merleau-Ponty, cognition and affectivity are bodily functions just like perception and motility. Here Merleau-Ponty is in tune with Nietzsche, who through Zarathustra states: “body am I entirely, and nothing else; and soul is only a word for something about the body” (Nietzsche, 146). For Nietzsche, reason is just like feelings and senses only a tool of the body, not the body’s ruler, as it has been claimed by the majority of Western philosophers throughout history. Similarly, for Merleau-Ponty cognition (and affectivity for that matter) is a function of the body to the same extent as perceptivity and motility, however the body is understood not narrowly in physiological/scientific terms as a chunk of matter or a composite of cells, but as a “lived body”: a flesh with integrity and intentionality. Such an “escrowing” of reason or cognition (together with logic) from its traditionally dominant position should not be seen as a mere “flipping of an omelet” within the same traditional body/mind dichotomy. Rather, it should be taken as re-grounding reason and cognition back into the body. For Merleau-Ponty, solving a mathematical problem or being in love is no less “visceral” (using Gilbert’s terminology) than playing tennis or making love; the thought dances around the difficult equation just like the eyes dance around the features of the loved one, just like passions swirl deep inside, just like the lips travel along the lines of the other body. […]

            Continue reading

Advertisements

Das Ende der Philosophie und die Aufgabe des Denkens (1964)

затравка: 🙂

“…ти повинен все пізнати:
як розкритості добре заокругленої незрушне серце,
так і смертних переконання, яким бракує здатності довіряти розкритому.”

(Геракліт, фрагмент 1, 28)

Тут названо алетею, розкритість. Вона називається добре заокругленою, бо вона обертається по колу, в якому всюди початок і кінець є тим самим. В цьому обертанні не може бути перекручення, заміщення чи закриття. Розважливий чоловік повинен пізнати незрушне серце розкритості. Що означає слово про незрушне серце розкритості? Воно означає її саму-самісіньку, означає місце тиші, яке в собі збирає те, що власне забезпечує розкритість. Це освітленість відкритого. Ми питаємо: відкритість до чого? Ми вже обміркували, що шлях мислення, спекулятивного та інтуїтивного, потребує прохідної освітленості. Але в ній також спочиває можливе проявлення, тобто можлива присутність самої присутності.
[…]
Алетею, розкритість, ми мусимо мислити як освітленість, що забезпечує буття і мислення, їх присутність одне з одним і одне для одного. Спочиваюче серце освітленості – це місце тиші, з якої власне виникає можливість взаємоналежності буття і мислення, тобто присутності і сприйняття.
[…]
Коли я вперто перекладаю назву Алетея як розкритість, це відбувається не через любов до етимології, а через суть, яку слід осмислити, коли ми мислимо відповідно до суті те, що називається бутям і мисленням. Розкритість водночас є елементом, в якому власне дається буття, як і мислення та їх взаємоналежність.

Continue reading

Zeit und Sein

Чергова порція виписок – Zeit und Sein (1962) (Zur Sache des Denkens, Niemeyer Verlag, Tübingen, 1969) Ця лекція колись давно була по-російськи в збірнику “На проселочной дороге” чи шось таке. Останній раз я це читала три роки тому – ніфіга не зрозуміла була (ну майже ніфіга). А зараз сподобалося, і навіть здалося досить прозорим… Дуже виразно про метафізику. Хоч, може, ше виразніше в наступних серіях виписок.

під катом багато по-німецьки

метод

Body hermeneutics is a phenomenological method that describes and reflects on the lived body in a concrete situation dealing with everyday concerns, institutions, people, nature, art. The particular strength of body hermeneutics is that it does not limit the method to working exclusively in cognitive sphere, but develops its insights with the help of different “regions” of lived body, that is, perceptual, motor-practical, social-affective, cognitive. Body hermeneutics describes how lived body responds to a concrete situation through its different “regions”.

Similarly to traditional textual hermeneutics, the goal of the method is to describe, to clarify, to articulate and to elucidate what one is working on. However, both the “toolbox” and the “field” to which the method can be applied are much broader. Body hermeneutics is carried out by the whole body, that is, not only by cognition, but also by other “faculties” of the body, like emotions, sense perception, motility, and so on. At the same time, body hermeneutics can be applied not only to texts, usually it is applied to all kinds of artworks, or even to everyday situations in which we constantly find ourselves.

            While doing body hermeneutics of a situation or an artwork, we try to purposely and systematically feel it out, paying attention to the different aspects of our body, or as Mallin calls them, following Merleau-Ponty, “bodily regions” – sense perception, motor-practical region, social-affective, and cognitive. When we describe an artwork or a situation, we pay attention to how it attunes different “sides” of our body, how it makes us move, or feel, how our eyes see the colors and shapes in it, how it changes the space, what emotions it brings out in us, what it calls for in terms of practice and action, how we breathe, and so on. And so we “circle” describing different aspects of being in touch with that on what we work. Just as with traditional “textual” hermeneutics, we do not merely make the same circle over and over again, but somehow we go deeper, our descriptions become sharper, different sides and aspects start confirming each other, the things we are describing become fuller and thicker. They show themselves better than before, using Heidegger’s term, they become “nearer”. We start feeling and understanding them better than before, we learn something about them, about how to be with them, and about ourselves too.

Body hermeneutics is definitely a bodily “exercise”, and yet at the same time it is always carried out within language and by means of a language. It always remains hermeneutics, and as such it has the purpose to articulate, clarify and develop our concepts, our cognitive habits, our ways of cognitively understanding phenomena by naming and describing them. When doing body hermeneutics, we bring our (often so abstract) concepts to meet things, artworks, and situations to which they are supposed to relate. In working out this relationship between the name and the named, between the surface and layers of depth, between the abstract and the rich ambiguity, between cognition and flesh, between concepts and phenomena contained in and brought out by things and situations, the concepts become less and less abstract. They become deeper and fuller, more accurate and precise in some ways, yet thicker and livelier in others. The concepts become in touch with phenomenal reality, they grow and stretch, focus and sharpen, they adapt and develop, they acquire an ability to bring out (shine with) evidence and truth (both understood phenomenologically as Evidenz and aletheia).

“Whale Rider”, Niki Caro, New Zealand/Germany, 2003

Під впливом [info]pry4ilok вирішила преретащити сюди з одного місця свої враження кількарічної давності від одного з най-най-улюбленіших фільмів. Не знаю, чи можна його роздобути в Україні, бо він не голівудівський…

Так от, Whale rider, Їздець на китах – це така-собі напів-казка, я би навіть сказала “міт”, про дівчинку-героя. Дія відбувається в сучасній Новій Зеландії, провінційне селище маорі (чи маорів :), занепад традицій, шкідливі звички руйнують примітивні культури, і т.д. Але у вождя народжується внучка. І красива вона, і розумна й кмітлива. Лише один в неї недолік – вона дівчинка. Ну і ще й до того, при народженні, її брат-близнюк, що міг би стати вождем, помер, а вона замість нього вижила. Ну і зовсім вже неправильно – її батько – син вождя, перед тим як покинути селище і податися світ за очі дав їй їм’я Паі – ім’я першо-предка маорі – їздця на китах.

Ну і далі розвивається типова історія про “подорож героя” – народжяння, дитинство, вигнання, поневіряння, і нарешті геройський вчинок. От тільки за мітичними канонами, переважно подорож героя закінчується його смертю…

Більшості моїх знайомих фільм дуже сподобався. Він по-простому зворушливий, не потребує ні сексу, ні особливих спецефектів, чи поворотів сюжету, щоб тримати глядача в увазі. Саме фільмування просто фантастичне – фільм дійсно красивий. Ну і крім всього іншого, більшість моїх знайомих проревіли мало не весь фільм підряд і за першим і за другим разом – воістину катарсис :).

Лише одному моєму знайомому фільм не сподовався – але він набурмошений італієць пенсійного віку, і йому завжди не подобаються рекомендовані мною фільми, тому не знаю чи варта йому довіряти. Він сказав, що фільм є банальним, не що моя відповідь проста: ну і що, що ми знаємо, чим фільм закінчиться з самого початку? Ну і що, що ми зразу бачимо теми, що пройдуть через цілий фільм (як от локальні культури-глобалізація, традиції-зміни, жінка в традиційному суспільстві, і т.д.). Адже не в тому суть цього фільму. Суть в тому, щоб пережити ще раз те, що всі ми давно знаємо…

Рекомендую тим, для кого трилер, мистері, екшн і секшуал контент не є необхідними ознаками вартісного фільму. 🙂

My baby’s back

Пожила 2 тижні без скайпу, ICQ і інших примочок, і з повільним інтернетом, і шо я вам скажу…
Ми, звичайно, швидко і легко звикаєм до принад цивілізації, але, як не дивно, відносно легко відвикаємо також…
От мені цікаво, скільки часу би знадобилося, щоб звикнути до життя без електрики, скажімо.
Місяців 3-4?