Das Ende der Philosophie und die Aufgabe des Denkens (1964)

затравка: 🙂

“…ти повинен все пізнати:
як розкритості добре заокругленої незрушне серце,
так і смертних переконання, яким бракує здатності довіряти розкритому.”

(Геракліт, фрагмент 1, 28)

Тут названо алетею, розкритість. Вона називається добре заокругленою, бо вона обертається по колу, в якому всюди початок і кінець є тим самим. В цьому обертанні не може бути перекручення, заміщення чи закриття. Розважливий чоловік повинен пізнати незрушне серце розкритості. Що означає слово про незрушне серце розкритості? Воно означає її саму-самісіньку, означає місце тиші, яке в собі збирає те, що власне забезпечує розкритість. Це освітленість відкритого. Ми питаємо: відкритість до чого? Ми вже обміркували, що шлях мислення, спекулятивного та інтуїтивного, потребує прохідної освітленості. Але в ній також спочиває можливе проявлення, тобто можлива присутність самої присутності.
[…]
Алетею, розкритість, ми мусимо мислити як освітленість, що забезпечує буття і мислення, їх присутність одне з одним і одне для одного. Спочиваюче серце освітленості – це місце тиші, з якої власне виникає можливість взаємоналежності буття і мислення, тобто присутності і сприйняття.
[…]
Коли я вперто перекладаю назву Алетея як розкритість, це відбувається не через любов до етимології, а через суть, яку слід осмислити, коли ми мислимо відповідно до суті те, що називається бутям і мисленням. Розкритість водночас є елементом, в якому власне дається буття, як і мислення та їх взаємоналежність.

Das Ende der Philosophie und die Aufgabe des Denkens (1964) (Zur Sache des Denkens, Niemeyer Verlag, Tübingen, 1969)

Gedacht ist dabei an die Möglichkeit, daß die jetzt erst beginnende Weltzivilisation einst das technisch-wissenschaftlich-industrielle Gepräge als die einzige Maßgabe für den Weltaufenthalt des Menschen überwindet, – zwar nicht aus sich und durch sich selbst, aber aus der Bereitschaft des Menschen für eine Bestimmung, die jederzeit, ob gehört oder nicht, in das noch nicht entschiedene Geschick des Menschen hereinspricht. Gleich ungewiß bleibt, ob die Weltzivilisazion bald jäh zerstört wird oder ob sie sich in einer langen Dauer verfestigt, die nicht in einem Bleibenden beruht, einer Dauer, die sich vielmehr im fortgesetzten Wechsel des immer Neuesten einrichtet. (D67, E60)

Etwas lichten bedeutet: etwas leicht, etwas frei und offen machen, z.B. den Wald an einer Stelle frei machen von Bäumen. Das so entstehende Freie ist die Lichtung. Das Lichte in Sinne des Freien und Offenen hat weder sprachlich noch in der Sache etwas mit dem Adjektivum „licht“ gemeinsam, das „hell“ bedeutet. Dies bleibt für die Verschiedenheit von Lichtung und Licht zu beachten. Gleichwohl besteht die Möglichkeit eines sachlichen Zusammenhangs zwischen beiden. Das Licht kann nähmlich in die Lichtung, in ihr Offenes, einfallen und in ihr die Helle mit dem Dunkel spielen lassen. Aber niemals shafft das Licht erst die Lichtung, sondern jenes, das Licht, setzt diese, die Lichtung, voraus. Indes ist die Lichtung, das Offene, nicht nur frei für Helle und Dunkel, sondern auch für den Hall und das Verhallen, für das Tönen und das Verklingen. Die Lichtung ist das Offene für alles An- und Abwesende. (D72, E65)

Demgemäß dürfte vermutlich das Denken eines Tages nicht vor der Frage zurückschrecken, ob die Lichtung, das freie Offene, nicht dasjenige sei, worin der reine Raum und die ekstatische Zeit und alles in ihnen An- und Abwesende erst den alles versammelnden bergenden Ort haben. (D72-73, E66)

In derselben Weise wie das spekulativ-dialektische Denken bleibt die originäre Intuition und ihre Evidenz auf die schon waltende offenheit, die Lichtung, angewiesen. Das Evidente ist das unmittelbar Einsehbare. Evidentia lautet das Wort, mit dem Cicero das griechische ’ενάργεια übersetzt, d.h. ins Römische umdeutet. ’Ενάργεια, darin das selbe Stamm wie in argentum (Silber) spricht, meint das, was in sich selber aus sich her leuchtet und sich ins Licht bringt. In der griechischen Sprache ist nicht von der Aktion des Sehens, vom videre, die rede, sondern von solchem, was leuchtet und scheint. Es kann aber nur scheinen, wenn schon Offenheit gewährt ist. Der Lichtstrahl schafft nicht erst die Lichtung, die Offenheit, erdurchmißt sie nur. Solche Offenheit allein, gewärt überhaupt einem Geben und Hinnehmen, gewärt einer Evidenz erst das Freie, worin sie sich aufhalten können und sich bewegen müssen. (D73, E66)

Mag Anwesendes erfahren, erfaßt oder dargestellt sein oder nicht, stets bleibt die Anwesenheit  als Hereiweilen in Offenes auf die schon waltende Lichtung angewiesen. Auch Abwesendes kann nicht als solches sein, es sei denn als anwesend im Freien der Lichtung. (D74, E67)

Parmenides hört den Zuspruch:

„du sollst aber alles erfahren:

sowohl der Unverborgenheit, der gutgerundeten, nichtzitterndes Herz

als auch der Sterblichen Dafürhalten, dem fehlt das Vertrauenkönnen auf Unverborgenes.“

Fragment 1, 28 ff.


Hier wird die ’Αλήθεια, die Unverborgenheit, genannt. Sie heißt die gutgerundete, weil sie in einem Rund des Kreises gedreht ist, auf dem überall Anfang und Ende dasselbe sind. In dieser Drehung gibt es keine Möglichkeit des Verdrehens, Verstellens und Verschließens. Der sinnende Mann soll das nichtzitternde Herz der Unverborgenheit erfahren. Was meint das Wort von nichtzitternden Herzen der Unverborgenheit? Es meint sie selbst in ihrem Eigensten, meint den Ort der Stille, der in sich versammelt, was erst Unverborgenheit gewährt. Das ist die Lichtung des Offenen. Wir fragen: Offenheit wofür? Wir haben es schon bedacht, daß der Weg des Denkens, des spekulativen und des intuitiven der durchmeßbaren Lichtung bedarf. In ihr beruht aber auch das mögliche Scheinen, d.h. das mögliche Anwesen der Anwesenheit selber. (D74-75, E67-68)

Die ’Αλήθεια, die Unverborgenheit, müssen wir als die Lichtung denken, die Sein und Denken, deren Anwesen zu und für einander erst gewärt. Das ruhige Herz der Lichtung ist der Ort der Stille, aus dem her es dergleichen wie die Möglichkeit des Zusammengehörens von Sein und Denken, d.h. Anwesenheit und Vernehmen erst gibt. (D75, E 68)

Wenn ich den Namen ’Αλήθεια hartnäckig durch Unverborgenheit übersetze, dann geschieht dies nicht der Etymologie zuliebe sondern der Sache wegen, die bedacht werden muß, wenn wir, was Sein und Denken genannt wird, der Sache entsprechend denken. Die Unverborgenheit ist gleichsam das Element, indem es Sein sowohl wie Denken und ihre Zusammengehörigkeit erst gibt. Die ’Αλήθεια ist am Beginn der Philosophie zwar genannt, aber sie wird in der Folgezeit von der Pilosophie nicht eigens als solche gedacht. Denn die Sache der Philosophie als Metaphysik ist es seit Aristoteles, das Seiende als solches ontotheologisch zu denken. (D75-76, E68-69)

Sofern man Wahrheit im überlieferten „natürlichen“ Sinn als die am Seienden ausgewiesene Übereinstimmung der Erkenntnis mit dem Seienden versteht, aber auch, sofern die Wahrheit als die Gewißheit des Wissens vom Sein ausgelegt wird, darf die ’Αλήθεια, die Unverborgenheit im Sinne der Lichtung, nicht mit der Wahrheit gleichgesetzt werden. Vielmehr gewährt die ’Αλήθεια, die Unverborgenheit als Lichtung gedacht, erst die Möglichkeit von Wahrheit. Denn die Wahrheit kann selbst ebenso wie Sein und Denken nur im Element der Lichtung das sein, was sie ist. Evidenz, Gewißheit jeder Stufe, jede Art von Verifikation der veritas, bewegen sich schon mit dieser im Bereich der waltenden Lichtung. (D76, E69)

                Aber Hegel fragt auch nicht, sowenig wie Husserl, sowenig wie alle Metaphysik nach dem Sein als Sein, d.h. die Frage, inwiefern es Anwesenheit als solche geben kann. Es gibt sie nur, wenn Lichtung waltet. Diese ist mit der ’Αλήθεια, der Unverborgenheit, zwar genant, aber nicht als solches gedacht.
Der natürliche Begriff von Wahrheit meint nicht Unverborgenheit, auch nicht in der Philosophie der Griechen. Man weist öfter und mit Recht darauf hin, das schon bei Homer das Wort ’αληθές immer nur von den verba discendi, vom Aussagen und deshalb im Sinne der Richtigkeit und Verläßlichkeit gebraucht werde, nicht im Sinne von Unverborgenheit. Allein dieser Hinweis bedeutet zunächst nur, daß weder die Dichter, noch der alltägliche Sprachgebrauch, daß nicht einmal die Philosophie sich vor die Aufgabe gestellt sehen zu fragen, inwiefern die Wahrheit, d.h. die Richtigkeit der Aussage nur im Element der Lichtung von Anwesenheit gewährt bleibt. (D77-78, E70)

            Woran liegt es, daß für natürliche Erfahren und Sagen des Menschen die ’Αλήθεια, die Unverborgenheit, nur als Richtigkeit und Verläßlichkeit erscheint? Liegt es daran, daß der ekstatische Aufenthalt des Menschen in der Offenheit der Anwesens nur dem Anwesenden und der vorhandenen Gegenwärtigung des Anwesendes zugekehrt ist? Was bedeutet aber dies anderes, als daß die Anwesenheit als solche und mit ihr erst recht die sie gewährende Lichtung unbeachtet bleiben? Erfahren und gedacht wird nur, was die ’Αλήθεια als Lichtung gewährt, nicht was sie als solche ist.
            Dies bleibt verborgen. Geschieht es aus Zufall? Geschieht es nur infolge einer Nachlässigkeit des menschlichen Denkens? Oder geschieht es, veil das Sichverbergen, die Verborgenheit, die Λήθη zur ’Α-Λήθεια gehört, nicht als eine bloße Zugabe, nicht so wie der Schatten zum Licht, sondern als das Herz der ’Αλήθεια? Und waltet in diesem Sichverbergen der Lichtung der Anwesenheit sogar noch eing Bergen und Verwahren, aus dem erst Unverborgenheit gewährt werden und so Anwesendes in seiner Anwesenheit erscheinen kann?
Wenn es so stünde, dann wäre die Lichtung nicht bloße Lichtung von Anwesenheit, sondern Lichtung der sich verbergenden Anwesenheit, lichtung des sich verbergenden Bergens. (D78-79, E71)

Advertisements

11 thoughts on “Das Ende der Philosophie und die Aufgabe des Denkens (1964)

  1. Перші враження

    „ Gleich ungewiß bleibt, ob die Weltzivilisazion bald jäh zerstört wird oder ob sie sich in einer langen Dauer verfestigt, die nicht in einem Bleibenden beruht, einer Dauer, die sich vielmehr im fortgesetzten Wechsel des immer Neuesten einrichtet.“ Я можу конкретизувати: формою зміни цивілізації є перехід світу держав у небуття. Причиною цього є те, що держава вцілому і зокрема апарат насилля, система законів, державні кордони тощо гальмують оновлення цивілізації. Бо держава є лише системою збереження status quo, якій доступне лише обмеження свободи людей та нівелювання їх під бюрокротичні закони, які лише оберігають олігархію, а не громадян. Державі ніяка відкритість, ніяка алетея, ні, навіть, політея нінащо не треба. Влада держави є лише агентом глобальної спекуляції апокаліптичного штибу. Коли цей апокаліпсис світу держав закінчиться? Тоді, коли до людей повернеться самосвідомість, спрощуючи, свідомість своєї незалежности від влади. Далі вже оновлення цивілізації є справою самоорганізації людей, незалежних від влади та боротьби за владу.

    „Das so entstehende Freie ist die Lichtung.“ Думаю, що виникнення свободи є синонімом виникнення людини, тобто людина є вільною за визначенням. Проблема свободи є в її придушенні апаратом влади та системами ідеологічної обробки – та ж сама глобальна спекуляція апокаліптичного штибу.

    „Die Lichtung ist das Offene für alles An- und Abwesende.“ Свобода є відкритість, але ця відкритість відкривається лише в налаштованості на буття відкритим. Тобто питання в тім, як стати налаштованим на буття відкритим, як не заблудитись в словах, шукаючи Алетею.

    „ In derselben Weise wie das spekulativ-dialektische Denken bleibt die originäre Intuition und ihre Evidenz auf die schon waltende offenheit, die Lichtung, angewiesen.“ Цікаво те, що до кінця століття контроль над світом буде здіснюватись глобальними фінансово-спекулятивними структурами, які замінять владу держав, що спирається на насиллі, владою глобальної ринкової переваги. Тут Вам і інтуїція, і розум, і все на світі!

    „ Auch Abwesendes kann nicht als solches sein, es sei denn als anwesend im Freien der Lichtung.“ Для-себе-буття спекуляції як історична маніфестація для-себе-буття присутности…

    Тут ми з Гайдеггером розминулись, бо для мене присутність є повністю особистою справою і не бачу підстав перетворювати її в онтологічну тотальність. Для мене такими є еволюція, життя, діяльність, ідеальною формою якої є мислення, та єдність. Кожному – своє!

    Дякую за текст! Я ще перечитаю уважніше, може ще щось напишу…

    Like

  2. Ви ж розумієте, що то лише короткі уривки, вибрані мною з власною конкретною практичною метою. Може краще цілий текст перечитайте? Він недовгий, але пропущені мною сторінки, які мені видаються більш-менш очевидними, можуть багато що пояснити.

    Щодо того, що ви пишете про держави, і всяке таке… не сперечаюся. Мені здається, що і Гайдегер би не сперечався, але йому йдеться про щось… гм… загальніше, ніж конкретний політичний устрій.

    Далі, das Freie – це не свобода. Свобода – це die Freiheit. das Freie – це мабуть щось загальніше, ніж конкретна людська свобода. Передумова свободи, чи шось таке.
    Гайдегер би мабуть сказав, що проблема свободи ширша, аніж влада та ідеологія. Проблема свободи в тому, що людина не чує голосу своєї долі. Шось таке. Знову ж таки – воно розписано більше в “питанні техніки”, та й навіть в “Земля і Небо Гьольдерліна” – я недавно постила сюди уривки з цього – пошукайте за тегом Geschick.

    Питання, як стати налаштованим на відкрите – так, це Питання :). Гайдегер пропонує кілька варіантів відповідей. Вони всі в нього взаємопов’язані.

    Щодо присутності – то не знаю, як вона може бути… гм… особистою справою… Присутність (принаймні, як я розумію, те, що Гайдегер називає Anwesen[heit]) – це даність. Даність не є “особистою справою” – вона або є, або її нема. Це на рівні… гм… конкретних речей. А на рівні… загальному – вона поки що просто є. Поки є конкретні присутні і відсутні речі, доти є і присутність. В нашу епоху буття проявляється як присутність. Тобто для нас є/нема визначається через присутність/відсутність.

    На приклад, моя конкретна присутність в цьому світі в якомусь сесі не може бути “моєю особистою справою”, бо я створюю цю свою присутність, а приймаю її.

    ну, це все таке – треба читати повні тексти, інакше все це висмикнуте з контексту 🙂

    Like

      1. Я детальніше буду читати пізніше, бо зараз працюю над наукою (!), оформляю публікацію результатів своїх розрахунків. Це для мене є пріоритетом, так що, коли закінчу, нарешті, цю справу…

        Зроблю лише коротке зауваження, бо Ви мене не зрозуміли. Присутність, буття, наявність, сутність і тому подібні речі є категоріями логіки, а не онтології. В цьому ми розминаємось з Гайдеггером. Сприймати присутність можете завжди, якщо налаштовані її сприймати. А от, наприклад, еволюція, вона є незалежно від того, сприймаєте Ви її чи ні. В такому сенсі присутність є особистою справою, а еволюція – ні. Але тут ми з Вами трудно знайдемо спільну мову, бо у нас різна налаштованість…

        Like

          1. Добре, що у нас вже є база для порозуміння! Серед українців мені вперше зустрічається людина, з якою можна дискутувати про Гайдеггера. Я його один раз прочитав, але тоді був не в формі, тому треба перечитати і обдумати…

            В тім, що Вас очікує успіх, я не сумніваюсь!

            Like

  3. вперше за багато днiв – справжнi речi замiсть численних слiв. наче пiд зливу потрапив – i нелюдська спека враз стала недiйсною. дякую. заради таких постiв варто залишити цей жж.

    Like

    1. ого…

      ого…

      дякую, пане Костю, але ж то не мої слова, а цитати… та ше й в такому перекладі вони звучать щонайменше жалюгідно 🙂

      але все одно дякую.

      в мене тут ідея фікс – перечитати всього пізнього Гайдегера і поробити собі виписки.

      на черзі “Вірш” 68го року – коротка лекція на 10 сторінок, але така, шо хоч всю підряд переписуй 🙂 – про уривок з Гьольдерліна “Але тому, що так близько теперішні боги, мушу я бути таким, ніби вони далеко-далеко, і темним у хмарах мусить мені бути їх ім’я, лише перед тим як ранок зажевріє, лише перед тим як життя засвітиться опівдні, називаю їх тихо собі…” – фуф!
      Це, здається, остання Гайдегерова публічна лекція.

      Потім буде “Мова” і “віршуючи живе чоловік” – 50-51 рік…

      а зараз читаю підряд збірку “По дорозі до мови”. хоч може варто буде її відкласти і почитати шось з бібліотечного. отаке. 🙂

      Like

      1. Re: ого…

        як я вам заздрю, що ви можете читати його в оригiналi! рокiв десять тому почав учити нiмецьку – але так i не подужав. єдине, що лишилося на згадку – галявина Lichtung у моєму лiсi i один лiсовий шлях, Holzweg. 🙂

        Like

        1. еее, то вас просто треба заслати на рік в німеччину, в якийсь тотнауберг або на крайняк фрайбург, без доступу до інтернету, і все вийде 🙂

          я он теж читала спершу англійською, потім звіряла з оригіналом, і аж потім читала все підряд німецькою, регулярно звіряючи з англійською, або лазячи в словник. а зараз вже набагато простіше. тому мова – то набувне.

          зате, яке воно все нерешті стає прозоре і дзвінке, коли входиш в його ритміку, це просто нема слів шоб описати… от тільки поділитися своїми причудами зазвичай нема з ким :)))

          я ше десь в переїздах посіяла диск із записом лекції про гьольдерліна небо і землю – сподіваюся, що десь у львові не туди поклала. то там взагалі – от уявити собі цей монотонний голос, як він з папірця ту лекцію слово за словом читає десь з-під трибуни, бо вона йому завжди зависока, здавалось би – нічого не зрозумієш взагалі, а ж ні – зрозуміло з першого разу відсотків так 70%. навіть більше ніж коли друковане читати. отака магія.

          Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s