ой вишеньки-черешеньки, червонії, спілі

як там в тому вірші було. ну я, правда, на відміну від дівчаточка з хлоп’яточком не ликом шита, в мене в комірці драбина є. ну то з того щастя нині десь годину лазила по черешні – нарвала торбу, ше й наїлася. того року такий офігєнний врожай вийшов, шо навіть місцеві пернаті хулігани принаджені годувальницею, яка тут з натуралістичною метою серед літа висить, на встигають всьо здзьобати. на червону черешню треба буде ше зо два-три рази полізти, а потім ше жовта… вони, правда, неспрейовані, тому черешні через одну “хробашні”, як тут кажуть. Але хто би на то зважав. Ми з братом колись в юному віці забилися, чи зможемо з’їсти хробака без малини. І нічо, змогли. Малинові хробаки, правда, не такі гидкі як в черешнях і інших фруктах, але ж в черешнях їх можна ковтати, в середину не заглядаючи…

цікаве в новому йорку

Вчора балакала з Семом, то він мені сказав, що хоче з’їздити в Нью-Йорк на ретроспективу американського скульптора Річарда Серра. В Сема до нього особливе ставлення – він писав про один його твір розділ своєї книжки.

Ми навіть їздили його дивитися цілим класом років 5 чи 6 тому – він стоїть посеред поля на землі, чи то пак в землі. Коли ми там були – то був десь квітень, поле було свіжозоране і свіжозасіяне… І в ньому ці бетонні плити… Я взагалі-то тоді зовсім не зацінила того твору (ну та я відом своєю нехіттю до суперсучасного мистецтва), та й мало хто зацінив – Сем тоді був мабуть засмучений. Чи може не засмучений, але факт, шо після того більше туди студентів не “возив”.

А потім в Базелі я любила ходити до його конічних форм – вони стоять якраз напроти театру, і якшо дибати з вокзалу до центру, чи з центру на вокзал, чи просто по центру – завжди можна якийсь час “потупати” поміж тими кусками заржавілої сталі – потестувати звук і простір.

Ну то я пішла пошукати шось про ту ретроспективу для годиться – і нагуглила лінк .
(Ото би в нас навчилися таку офігєнну рекламу виставкам робити!!!) Там на другому поверсі три нові твори стоять, і чути було по телефону, шо Сем аж пищить, так хоче їх походити – він каже, шось в них мінойське є, а ж мінойське – то ще одна його любов. І дійсно, шось в них є цікаве, і коли сам скульптор каже, шо в них він переплюнув сам себе (чи може вони переплюнули його) – то ймовірно, шо так воно і є…

І ще цікаво – він називає те, що він робить “будуванням”. “Коли я його будував…” і т.д. Цікаво би подумати, які імплікацій цього… Хоча, які там імплікацій – зразу Bauen Wohnen Denken спадає на думку.

book-o-mania

А ви що робите, коли треба позбутися англомовних нехудожніх книжок, які здуру (в пориві юнацької і постсовкової книгофілії) колись придбали, але тепер точно знаєте, що ніколи не прочитаєте (або вже прочитали, і більше не треба)?

Варіант “най лежать” не підходить, бо рано чи пізно прийде епоха змін, доведеться виселятися і переїжджати – не таскати ж ті кілограми за собою… Краще їх поступово позбутися, поки та епоха остаточно на п’яти не наступає…

follow-up

For girls, especially for

Once again: “words like flowers.”
It would mean that we stay bogged down in metaphysics if we were to take the name Hölderlin gives here to “words, like flowers” as being a metaphor.
True, in a curious lecture on “Problems of the Lyric,” Gottfried Benn says (1951): “This “like” is always a break in the vision, it adduces, it compares, it is not a primary statement… ,” it is “a flagging of the tension of language, a weakness of creative transformation.” This interpretation may be largely valid, for great and small poets. But it is not valid for Hölderlin’s saying, Hölderlin whose poetry Gottfried Benn – correctly from his point of view – regards accordingly as nothing more than a “herbarium,” a collection of dried-up plants.
“Words, like flowers”: that is not a “break in the vision” by the awakening of the largest view; nothing is “adduced” here, but on the contrary the word is given back into the keeping of the source of its being. There is no lack here of a “primary statement,” for here the word is brought forth from its inception; no “weakness of creative transformation” but the gentle force of the singular and innocent capacity to hear. A “creative transformation” – the sputnik is that, but it is not a poem. Gottfried Benn, in his own way, has recognized where he himself belongs. He has endured that insight. And this is what give weight to his poetic work.
(1958)

лайф – апсендаунз – 2

треба би написати листа своєму єдиному за останні роки епістолярному приятелеві – він небагатослівний, але напрочуд надійний, і з хорошою інтуїцією (що рідкість в чоловіків) – скільки разів я вже думала, шо наше листування близиться до клінічної смерті, а воно щоразу вигулькує знову – “живєє нєкуда”, і то якраз перед своїм похороном.

покосила траву, в траві знайшла дохле горобченя. сподіваюся, воно здохло перед тим як я переїхала його косаркою. тепер воно таки дійсно “дохлєє нєкуда”.

отримала запрошення на бек’ярд парті в п’ятницю – несподіване, але приємне.

намагаюся за два тижні написати розділ дисертації, чи хочаби кавалок – треба дати шось почитати Семові до від’їзду, інакше буде негарно і по-лузерськи.

тамтой вірш досі не відпускає мене –

По ивовым веткам стекают минуты
И счет свой ревниво таят…

чого б то?

лайф – апсендаунз

Мушу признатися в коханні:
… італійське консульство в Торонті – моє найулюбленіше консульство в світі!!!
ніколи не думала, що похід до консульства з паперами на візу може бути швидким, безболісним, і навіть приємним!!!

зате…

… редиски з канадського консульства в Бафало, мало того, шо зробили помилку в візі, та ше й хами, і ше відмовляються брати на себе відповідальність за помилку, тобто після моїх настирливих вияснянь на тему “шо дєлать” мені знову доведеться оплатити рекомендований лист в америку і назад. лише той факт, шо неувязка з цим консульством виникла в мене аж на десь на третій візі, рятує це консульство від титулу найнеулюбленішого в світі.

титул найнеулюбленішого поки що ділять німецьке консульство в торонті 2 роки тому і британське в києві 5 років тому.

ПС. і ше вчора я отримала таке мило:
I am in the process of hiring a summer Graduate Assistant to work on  my book project, *Whore:  A Life and Politics*.  Your CV has been  provided to me by FGS.  If you are interested in being considered for  this position, could you please tell me more about your research  skills and your work experience, as well as provide the names and  contact information for two referees.
ото думаю, як би покультурніше відмазатися, шоб без втрат вийшло.

на правах реклами

12 червня в Органному залі м. Львова (вул. С.Бандери, 8) о 18.30 –  концерт «Двіджі» і «Небесної ріки» – двох київських самобутніх гуртів…

 я в стилях не орієнтуюся, тому навіть не знаю, як назвати. але рекомендую львів’янам 🙂

про писання і читання

Ото сиджу й міркую про Гайдегера. З легкої руки [info]hudzyk згадала собі знову метафору Ніцше з “Про читання і писання”, про вершини й довгі ноги – Гайдегер теж, здається, саме цей образ не раз згадує, особливо в пізніх лекціях, на приклад, де йдеться про сусідство мислення й поезію (цікаво, я й забула, поки в книжку не глянула, що Ніцше там вершинами називає “афоризми” – дійсно, і мислення, і поезія за своєю природою… “афористичні”).

Так от, чим більше я його (Гайдегера) читаю, тим більше відчувати власне цю гірську природу його текстів… Він як гігант своїми величезними ногами переступає з вершини на вершину, і чуєшся такою мурахою, коли бачиш, як багато доводиться нахекатися і навідпочиватися, шоб таки прокласти свою стежку від одного його горба до наступного…

Мене завжди цікаво, як він це писав? Він дійсно мав здатність так далеко і виразно бачити, тобто дійсно переступав такими великими кроками? Чи може він це все виходжував звичайною мурашиною ходою, а потім тільки описував/скечував свій маршрут? Мабуть, я цього не дізнаюся…

Це насправді не так важливо. Важливо те, що його шлях неможливо осягнути просто прочитавши текст. Можна вертольотому перелетіти з вершини на вершину, але вони тоді не складуться в один хребет, всі ці його вершини здаватимуться несправжніми, бо між ними не буде зв’язку, як і не буде напряму. Його треба пройти самому, і той шлях завжди буде іншим ніж в Гайдегера. Не лише тому, що хода мурашина, але й тому, що ландшафт (яке доречне німецьке слово!) вже інший. Вершини поки що ті самі. Орієнтири.

Upd. знайшла кращу метафору – його тексти – то мапи. всього лиш мапи. з позначеними вершинами. і жодних вертольотів. 🙂 стежки його заросли. квіти пооб’їдані коровами. о так, ті шварцвальдські корови.

Das Gedicht (1968)

Остання Гайдегерова лекція, і я від неї просто вмліваю. Осьо кострубаті спроби поділитися вмліванням. ням.

“Довгий/ час”
Наскільки ж довгий, питаємо. Настільки довгий, що простягається геть аж поза наш теперішній безбожний вік. Відповідно до цього довгого часу, мусить також і передчасне слово поета бути довгим – далеко-чекаючим. Воно мусить кликати “велику долю”. Воно мусить віршувати прихід теперішніх богів.
Але ж чи мусить те, що “теперішнє”, спочатку прибути? Тільки от “прибуття” тут не значить “бути вже прибулим”, а означає подію ранішого прибутя.  Ті, що прибувають таким чином,  показують себе у справжньому наближуванні. В цьому приході вони у свій спосіб сучасні з митцем: ті, що прибувають є су-часними богами. …

“Але тому, що так близько сучасні боги,
мушу я бути таким, ніби вони далеко-далеко, і темним у хмарах
мусять мені бути їх імена, лише перед тим як ранок
зажевріє, лише перед тим як життя засвітиться опівдні,
називаю їх тихо собі…”

Ми чуємо двічі “мус-“. Одне стоїть на початку другого, інше на початку третього рядка. Одне “мушу” стосується відношення поета до присутності сучасних богів. Інше “мусять” стосується виду імен, якими поет називає сучасних богів. Наскільки одне й інше “мус-” належать і стосуються того самого, а саме, віршування, до якого Гьольдерлін бачить себе змушеним, проявиться, коли стане виразнішим, якому виду віршування поет мусить віддатися.

“тому, що так близько сучасні боги”
Дивно – хотілобся вважати, що якщо сучасні боги такі близькі поетові, тоді і називання їхніх імен мало би датися само собою, і не вимагало би від поета жодних особливих вказівок (?). Однак “так близько” значить не “достатньо близько”, а “надто близько”. Гімн Патмос починається:
“Близький і важковловимий Бог.” “і” означає “і тому”. Бог надто близько, щоб його було легко вловити.

Місце, з якого поет повинен назвати богів, мусить мути таким, щоб ті, кого слід назвати, у сучасності свого прибування залишалися далекими, і власне так  – прибуваючими. Щоб ця даль відкрилася як даль, поет повинен вийняти себе з тяжіючої близькості богів, і їх “лише тихо називати”.

“Часто мусимо ми мовчати; бракують нам святі імена”
Мовчати – називається лише це: нічого не казати, залишатися німим? Чи лише той може справді мовчати, хто має що сказати? В такому випадку, мовчав би до найвищої міри той, кому б вдалося у своєму казанні і власне таки через нього, дозволити проявитися несказанному, власне як такому.

Поет називає собі “сучасних богів” “тихо”. “Тихий” означає: стишений, заспокоєний, в такому спокої, в якому покоїться поєднання із своїм призначенням, де воно відповідає святій вимозі і задоволене нею.

Сучасні боги, що наближаються здаля, призначені поетові як ті, кого слід назвати в поклику. Їхня надто близька присутність змушує його забрати своє називаюче казання на вже згадуване далеке місце.

Continue reading