про березень і ніч

“У березневий час,”
Це перехідний час. Перехід видається лише песередником. Перехідне видається загалом прохідним, всього лиш проминаючим, а не триваючим. Однак березневий час не має нічого спішного і силуваного. У прихованому затамуванні визріває примирення зими з літом. Затамування однак не є завмиранням, натомість це унікальне проростання і проявлення: примирення суворості та заціпеніння зими із розслабленням і силою літа. Примирення звільняє тих що боролися у подібне, тобто кожного у власне право його сутності. Такий перехід є тим видом порівняння, сутність якого відповідає хвилі триваючої долі. Такий перехід не є спішним проминанням, натомість всередину себе спрямованим  перебуванням, з якого одне й інше  отримують спокій своєї сутності. Перехідний час – це приготування свята. Березневий час – це час святкування.

“Коли рівні ніч і день,”
Зазвичай ми вживаємо порядок слів день і ніч. Ми покликаємося спочатку на день, так ніби він є “позитивним”. Слідом за ним ми пускаємо ніч як його зникання. Ніч є браком дня. Для Гьольдерліна, однак, ніч що передує дневі є приховуючим хоч ще і не визначеним переповненням дня. Ніч – це мати дня. Оскільки в дні приходить святе і дарується забезпечення надходу богів, ніч є часопростором без-божності. Це слово означає тут в жодному випадку не просто брак чи всього лиш голу відсутність богів. Час безбожності містить в собі невизначене  того, що ще самовизначиться.  Ніч – це час заховання минуло-божественного та приховання богів що надходять. Оскільки ніч в такому заховано-прихованому ночуванні не є ніщо, вона має також свою власну  широку ясність і спокій тихого приготування того, що надходить. Йому належить особливе чування, яке не потребує сну як безсоння, натомість пильнує і береже ніч. Звичайно, тривалість цієї ночі може часом витіснити людську спроможність до бажання запасти назад у сон. Але ніч, як мати дня, що приносить святе, – це свята ніч.

Heidegger, “Andenken” (1942-43)

згадалося: “так спроквола надходить…”