кіно

Подивилася індійське кіно дворічної давності Rang De Basanti.

Я взагалі індійских фільмів намагаюся уникати (а якщо і дивлюся – то заради класичної музики і костюмів), але цей мене вразив. І ніби я розумію, що нашому кіну до болівуду як до неба рачки, а все одно хочеться, щоб хтось зробив про УПА і про УНСОвців УБК якийсь ТАКИЙ фільм, а не нудне, плаксиве і примітивне як роблять в нас, яке один раз важко до кінця додивитися, не кажучи вже про те, щоб подивитися двічі…

Чимось воно мені нагадало Арарат Егояна… Втім, не чимось, а власне кажучи феноменальною здатністю показати сучасну молодь у всій її сучасності і спротиві проти традиції, разом з тим цю традицію проживаючи, продовжуючи і довершуючи… Тільки в якомусь (та навіть більше ніж в одному) сенсі це Арарат-навпаки – красивіший, божевільніший, трагічніший, і разом з тим оптимістичніший.

Все-таки тисячолітня культура – це огого.

еххх… коли вже й наша дозріє?

ПС – от і як це називається, коли такого настрою як в цього поста нема в списку?

Advertisements

13 thoughts on “кіно

  1. Оте ibezstraha – спам-бот, який пише скрізь свої одноманітно тупі спам-коментарі.

    Фільмів тих не бачив. Але стосовно “нашої культури” хочу сказати, що НМД навіть не скажеш, яка вона, “наша”. Мені, наприклад, і УПА і УНСОвці – чужі. Я навіть не буду про них дивитися.

    Like

    1. про нашу культуру – йшлося про нездатність зробити дійсно якісне кіно.

      а щодо ставлення до УПА – то в тих хлопців в кіні приблизно таке ж ставлення було як і в тебе. “чужість” в історії і відмінність самоідентифікацій – то явище цілком природне, тим більше в Індії.

      а щодо “дивитися” чи ні – то я особисто дивлюся кіно здебільшого з пізнавальною метою, а не для того, щоб підтвердити свої умовності, стереотипи і самоідентифікації. і хоч мені радянська армія зовсім чужа (не зважаючи на вимушену участь в її діях одного з моїх дідів), однак якісне сучасне кіно (тим більше документальне) про другу світову війну на території України я б подивилася, навіть якби там було більше про радянську армію, ніж про УПА. ну але це питання особистого вибору.

      Like

      1. про нашу культуру – йшлося про нездатність зробити дійсно якісне кіно.

        А кому воно в нашій країні потрібне? Кому воно взагалі потрібне? Стільки людей дивиться різноманітну примітивну гидоту, – і задоволені нею…

        а щодо “дивитися” чи ні – то я особисто дивлюся кіно здебільшого з пізнавальною метою, а не для того, щоб підтвердити свої умовності, стереотипи і самоідентифікації.

        А я взагаі не глядач. Я читач. Винятки бувають рідко. Я кажу про себе, що дивлюся менше фільмів, ніж качаю на діалапі. І в цьому жарті 100% правди.

        До 2005-го року я взагалі не цікавився ані УПА, ані ОУН. Ну не було в мене та в близьких мені людей ніякої до них цікавості. Я онук двох червоноармійців. Мої батьки ніколи нічого не говорили про “бандерівців”.

        Через суперечки на “Майдані” я був змушений дещо про них прочитати. І чим більше читав, чим більше спілкувався з їх прихильниками, тим гіршої ставав про них думки. Імператив “Україна понад усе” чи “українське понад усе” для мене аж надто чужий і неприродній – аналогічно до “карі очі понад усе” чи “чорні брови понад усе”. Я здатен уявити собі його існування, але але воно всеодно мені чуже.

        Тому я думаю, що моє пізнання в цьому напрямку не принесе нікому нічого доброго.

        Like

        1. кожному ж своє 🙂

          кожен патріотизмом може скотитися до маразму, а може і не скотитися.
          кожна політична позиція, як ліва, так і права, так і центристська може скотитися до маразму.
          як мілітаризм, так і пацифізм може скотитися до маразму.
          а може і не скотитися.

          йдеться про те, що у всіх сферах і історичних ситуаціях лайна загалом більше ніж героїзму (під героїзмом мається на увазі здатність на самопожертву, зовсім не обов’язково “фізичну”). разом з тим, це не значить, що героїзму нема. навпаки, він є, майже всюди, просто його не завжди видно.

          в будь-якому випадку,
          каждому городу нрав і права

          Like

          1. йдеться про те, що у всіх сферах і історичних ситуаціях лайна загалом більше ніж героїзму (під героїзмом мається на увазі здатність на самопожертву, зовсім не обов’язково “фізичну”). разом з тим, це не значить, що героїзму нема. навпаки, він є, майже всюди, просто його не завжди видно.

            Чи є героєм Павлік Морозов (чи то його міфічний образ)? Для одних – так, повстання проти патерналізму та старого ладу, для інших – антигероєм. Самопожертва чи ризик бути вбитим в цьому випадку ніби є. Якщо не влаштовує цей – можна знайти який-небудь інший суперечливий приклад “з іншого боку фронту”. Наприклад, терористи-самогубці… Для одних шахіди – герої, для інших – мерзенні вбивці. Для одних повсталі на “Арсеналі” робітники – герої. Для інших герої ті, хто цих повсталих розстрілював. Для одних герой Піночет, а для інших – Альєнде. А для когось герой той несповна розуму хлоп, який у Москві вдерся до синагоги з ножем і хотів там когось зарізати.

            Ми говоримо про героїв не просто в контексті самопожертви, але в контексті самопожертви за щось, що вважаємо вартісним. Немає цього вартісного – немає й героїзму. Немає прикладу, вартого наслідування, що, як на мене, становить важливу частку героїзму.

            Відчайдушних бійців з іншого боку можна поважати, – але не вважати героями, якщо не цінуєш їх боротьбу і те, за що вони боролися.

            Проблеми з визнанням УПА або примиренні прибічників УПА й ЧА – не лише у площині бандити/партизани. Проблема у цінностях.

            Like

      2. між іншим, якщо перекласти на наші реалії, то в тому фільмі з п’яти героїв один унсовець, два російськомовні хлопці десь з одеси чи харкова, один – син донецького олігарха і один татарин :). і ше один правильний киянин поміркованих поглядів. і всім крім унсовця і киянина на політику і історію взагалі начхати. цим кіно і сподобалося, що воно показує, що є важливіші речі, ніж ці регіонально-політичні ідентифікації. як і було загалом підчас Майдану.

        Like

    1. іднійське кіно – різне. болівуд як голівуд – трапляються перли, а трапляється рідкісне г. особливо те, що возять з собою і включають водії автобусів :).

      Like

      1. я про перли якраз 😉
        просто там гарно танцюють і співають, не цілуються і завжди б”ють поганих хлопців.

        Like

  2. Э дуже гарна стрiчка “Останнiй бункер” про наших “лiсoвих братiв”.
    Але, взагалi, я з бiльшим задоволенням подивився би про украiнського подорожуючого суфiя Сковороду. Та, навiть про “наше все” – Тараса, нiчого нема. Iхнi iдеали, доречi, не такi суперечливi.
    Rang De Basanti – чудовий фiльм, здiйняв бурю в iндiйському друку два роки тому, але ж сучасн1 подii в ньому – вигаданi, i не чiпали особистостi.
    З.Ы.
    Лiтаки МiГ-21 зовсiм не поганi, просто знятi з озброэння Рад.Армii рокiв 30 тому, зараз цэ просто металобрухт.

    Like

    1. “Останняього бункера” не бачила. те, що бачила було нецікавим, бо якимось несучасним… 🙂 Ну і мені не йшлося про те, щоб фільм був обов’язково історичним чи документальним, і про справжні події. Подій можуть бути і вигадані, але якщо вони відображають якимось небанальним чином сучасну реальність, тоді воно і стає цікавим. (можливо 🙂 )

      Еге, про Сковороду дійсно би хотілося щось якісне подивитися…
      Про Шевченка – треба би передивитися старий фільм з Миколайчуком, цікаво, як би він тепер сприймався…

      Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s