перли

Таке-ось переслала сьогодні секретарка:

Tomorrow is April Fool’s Day and as a result it is plausible that we may experience receiving emails that contain April Fools Day virus.  Presently there are no indications of such an occurrence, however, I wish to remind you to be vigilant that should you observe an email whose sender is unknown to you, or if you are asked to click on a link, you are strongly advised not to respond to the email or click on the link.  Clicking on an unknown link can have devastating affect on the contents of your computer and your identity, hence be very cautious before you take such an action.  

I also request that you kindly circulate my note to all your department colleagues and wishing you all the very best.  Many thanks and regards,

Мені найбільше сподабалося оце: "can have devastating affect on the contents of your computer and your identity."
Тут навіть студентів не треба цитувати для сміху – досить процитувати університетських комп’ютерників.

віртуальний вік

Останнім часом почастішало коментарів, які так чи інакше стосуються мого віртуального віку.

Вперше стикнулася із своїм віртуальним віком років 5 тому. Треба сказати, тоді мій реальний вік був ще цілком гм… жвавим. Так от…

Діло було з iozhikov . В мене літні канікули, він гостює у Львові, ну і як то водиться між деякими особливо балакучими віртуальними знайомими – обговорюємо інших віртуальних знайомих не знайомих нам в реалі – типу а як ти думаєш, а хто такий той-то, чи цей-то, а як ця виглядає, а що вона в житті робить, а хто її знає, і .т.д.

А в мене тоді був секретний віртуальний персонаж – одна дама трохи може з причудами, але загалом планувалося що я згодом перейду на неї напостійно, і закину свій тодішній нік – надто він був безколірний ну і надто розсекречений. Ну а йожиков (відомий мені тоді під іншим ніком) і каже: та, вона мабуть якась діаспорна викладачка гуманітарного спрямування передпенсійного (читай постменопозного 🙂 ) віку. В мене так щелепа і випала. Ну я, звісно, розумію, що моя героїня була специфічна, ну і планувалося, що вона буде трохи загадкова і відносно зріла в своєму поводженні на форумі, але загалом від її імені я цілком природньо висловлювалася, мало що фільтрувала, мало що додавала.

Отоді-то і виявилося, що не зважаючи на мій ще цілком шмаркатий реальний вік, віртуальний вік в мене о-го-го.

Отак.

П.С. звали даму Персефона. Я тоді прочитала була одну книжку Ірігарей (так досі єдину), і сильно надихнулася власне цією міфічною персоною. Вона досі мені імпонує своєю незвичайністю. В якомусь сенсі теперішній нік – це продовження Персефони.

ЖЖ-страсті

Цікавий сьогодні день – вперше за існування мого ЖЖ мене розфрендили зі скандалом 🙂
http://rain-woman.livejournal.com/197280.html
Я розумію, що новий місяць зараз, і березень закінчується, але щоб аж так?

Між іншим, Новий Рік сьогодні згідно Шаліваханського календаря. Королівська династія Шаліваханів – індійська династія поклонників Деві (тобто Богині). Король Шалівахана заснував сучасний індійський календар. В цей день Брахма створив світ, тому в цей день поклоняються елементові вогню. Кажуть, що король Шалівахана зустрів Христа в Кашмірі, коли той мандрував по світу перед тим як повернувся в Палестину щоб здійснити свою місію. Шалівахана запитав Христа, чому він прийшов до Індії. Христос відповів, що це його країна, що він прийшов сюди, бо тут люди поважають духовність, а там, де він живе люди люблять бруд і розпусту. На що Шалівахана відповів, що в такому випадку, тим більше причин повернутися додому і навчити людей принципів очищення. Що сталося далі ми знаємо. Це так, до слова, бо ж Великдень скоро. Ага, ну і ще кажуть, що після воскресіння Христос знову повернувся до Індії і ще раз зустрів Шалівахану і гостював в нього якийсь час.

Gestell und Geviert

Як я їх розумію – для pelerin1963 

Gestell – не результат людської діяльності, а "форма" (Г. здається називає це констеляцією) в якій саме буття проявляється в цю епоху. Ця форма "присилається" нам "долею" (Geschick), зміна цих форм – це і є історія (Geschichte). Ми потрібні історії, але ми її не створюємо і не вирішуємо, а лише беремо в ній участь, – беремо участь добре, якщо слухаємо/чуємо (hören) і тоді належимо (gehören) , і відповідаємо поклику Буття, чи чого там. Десь під кінець Питання Техніки здається, він щось каже про те, що не ми створили техніку, а саме буття пішло таким шляхом. (В інших місцях він теж про це говорить – можна пошукати за "Vergessenheit") Нам це, звичайно важко зрозуміти, бо ми звикли ставити себе в центрі всього, ну і як так раптом може бути, що весь цей бардак – не нами зроблений (Ніцше теж цього ще не знав, або знав не до кінця). Ну і звісно, що в якомусь сенсі нами, але не в визначальному сенсі, радше так склалися обставини, так саме Буття себе визначило, а ми лише радісно і голосно бігли за ним – в такт йому. Тому насправді і "розворот", коли і якщо він станеться, буде ініційований не так нами, як самим Буттям (ну чи як там краще називати – Ereignis, "Es gibt" – то вже деталі), коли його нова "констеляція" , буде готова вийти на сцену. Єдине, що ми можемо і мусимо робити – це готуватися до того, щоб цю нову констеляцію почути, і могти їй відповісти. Якщо ми їй не відповімо, не зможемо, тоді вона не відбудеться. Тобто від нас залежить все і нічого, бо ми не ініціюємо, то не наша суть і не наша робота, ми не задаємо жодних правил. Наша робота – слухати і відповідати, якщо ми відповідаємо належно, тоді належимо буттю. Інакше – інакше невідомо що.

між публічним і приватним

Ніяк не можу звикнути до писання публічного тексту, тобто, так чи інакше, тексту без конкретного адресата. Він (текст) впирається, відмовляється текти, губить свою наповненість і губиться сам. Ці дописи в ЖЖ, окрім тих, які спрямовані на якогось конкретного читача, якість мляві і ніякі, постійно під підозрою цілковитої непотрібності і нецікавості.

Мені подобається писати приватні тексти, тексти один-на-один. Тексти-запитання і тексти-відповіді, адресовані конкретному читачеві. Мої найкращі тексти (крім, звичайно “професійних” пейперів, – то інша категорія) читала лише одна людина, та й то невідомо, наскільки уважно і наскільки вдумливо. Тому й виникає спокуса перейти в публічну сферу – опублікувати свої “листи”, розширити приватність, збільшити коло читача. Але тоді знову впираюся в порожність такого публічного тексту.

Тобто виходить або-або? Або це лист, і він глибокий і уважний, делікатно припасований до адресата, або це пост, і він плоский і відчужений… Виходить що ця от близькість приватності не терпить публічності. Чи ні?

Heidegger

осьо надибала випадково

з нагоди початку Весни

переходимо в ніжність…

Читаю Kehre Гайдегера 49го року – неможливо повірити, скільки перлин можна вмістити в 10 сторінок тексту, і як цими десятьма сторінками на зламі між ранньо-пізнім і пізньо-пізнім Гайдегером можна зібрати в одне стільки раніших і пізніших текстів. Ось наприклад півтора абзаци:

Weil jedoch das Sein sich als Wesen der Technik in das Gestell geschickt hat, zum Wesen des Seins aber das Menschenwesen gehört, insofern das Wesen des Seins das Menschenwesen braucht, um als Sein nach dem eigenen Wesen inmitten des Seienden gewahrt zu bleiben und so als das Sein zu Wesen, deshalb kann das Wesen der Technik nicht ohne die Mithilfe des Menschenwesens in den Wandeln seines Geschickes geleitet werden. Dadurch wird indes die Technik nicht menschlich überwunden. Dagegen wird das Wesen der Technik in seine noch verborgene Wahrheit verwunden. Dieses Verwinden ist ähnlich dem, das geschieht, wenn im menschlichen Bereich ein Schmerz verwunden wird. Die Verwindung eines Seinsgeschickes aber, hier und jetzt die Verwindung des Gestells, ereignet sich jedesmal aus der Ankunft eines anderen Geschickes, das sich weder logisch-historisch vorausberechnen noch metaphysisch als Abfolge eines Prozesses der Geschichte konstruieren läßt. Denn nie bestimmt das Geschichtliche oder gar das historisch vorgestellte Geschehen das Geschick, sondern jedesmal ist das Geschehen und das ihm zugewiesene Vorstellen seines Bestandes schon das Geschickliche eines Geschickes des Seins. 

Zur Verwindung des Wesens der Technik wird allerdings der Mensch gebraucht. Aber der Mensch wird hier in seinem dieser Verwindung entsprechenden Wesen gebraucht.(D38-39, E39-40)

 

Тут тобі і техніка і Gestell, і історія, і (все ще) Буття, і біль (а це пряма паралель до Тракля – “біль закам’янив поріг” – “Мова”(1950)), і подолання, яке не є запереченням, і людська суть як відповідність і відповідання – а це всі його лекції про мову, і про досократиків, і оце gebraucht – прямий зв’язок з nomoi – божественними законами Антігони, які походять не від Зевса, а від самого “Буття”. Це Brauch в іншому місці ідентифікується з apeiron. Одним словом – читай, неначитаєшся :).

анкетник, або ж журнал

pry4ilok питає, я відповідаю…
навіяло спогади з дитинства, тільки там питання були масові і нецікаві, а тут особисті, тобто цікаві.

1. У якій точці світу тобі б жилося найкомфортніше?

2. Тобі доводилося одночасно кохати двох хлопців і розриватися між ними?

3. Ти віриш у реінкарнацію?

4. Ти брала участь у вуличних акціях, а братимеш знову, як покличуть вожді?

5. Для чого ти завела ЖЖ?

про мислення як дякування

ніяк не можу змусити себе вчитатися в цитату з інтерпретації Гайдегера… і головою розумію, що це просто снобізм, лінивство і рідкісна пихатість, а все одно не можу – надто вже близьким мені є анегдот про чебурашку з його смердючою шоколадкою, яку він вже втретє їсть 🙂 тому віддам здачу цитатою – вчора в автобусі читала і набрела (переклад з [жахливого!!!] англійського перекладу нашвидкоруч і без звіряння з оригіналом, щоб приборкати власну ж пихатість – ну, ти зрозумів 😉 ).

Лекційний курс 1951-52  "Що зветься мисленням"

Він там проводить частково етимологічні (в своєму стилі) паралелі між мисленням (чи думанням?) і дякуванням.

"Коли ми дякуємо, ми дякуємо за щось. Ми дякуємо за щось, дякуючи тому, кому повинні за це дякувати. Речі, за які ми повинні дякувати не є нашими власними речима. Вони дані нам. Ми отримуємо багато подарунків, різного чину. Але найвищим і справді найтривалішим є наше суттєве буття [ймовірно що ці два англ. слова перекладають одне Wesen], яким ми обдаровані в такий спосіб, що ми є тим, ким ми є лише через це [Wesen]. Тому ми й повинні дякувати за це наділення в першу чергу і не перестаючи.
Але річ дана нам в сенсі цього приданого  – це мислення. Як мислення, воно заручене з тим, що є до мислення [з тим, про що мислиться]. І річ, яка від себе і раз у раз дає поживу для мислення – це те, що найбільш варте мислення [ці три слова очевидно переладають якийсь Гайдегерів технічний новотвір]. У ньому перебуває перебуває справжнє наділення нашою природою [ймовірно знову Wesen], за яке [чи яку? – неочевидно з перекладу] ми повинні дякувати.
Як краще можемо дякувати за цю наділеність, дар спроможності мислити те, що найбільш варте мислення, окрім як мислячи те, що найбільш варте мислення? Найвищою подякою тоді було би мислення? І найглибшою невдячністю – не-мислення? Справжня подяка, таким чином, ніколи не полягає в тому що ми приходимо несучи дари, і всього лиш відплачуємо подарунком за подарунок. Чистью [??] подякою радше є те, що ми просто мислимо – мислимо те, що дісно і єдино дане, те, що є до [для] мислення."

Красиве, га?

А ще я недавно транскрибувала одну йогівську лекцію, і там було щось таке: "ми вважаємо, що ми дуже глибоко віддаємося/піддаємося [surrender] божественному. насправді це божественне віддається нам."

Ще красивіше, га?