Індія починається… втретє

Як рекомендує йожиков – повідомляю: написала нове про мою Індію в блозі
https://msvarnyk.wordpress.com/2012/11/18/індія-починається-втретє/

Ну а для тих, кому охота прочитати, а неохота туди ходити (якщо тут раптом є такі) – поклала під кат.

Індія починається… втретє

Властиво, Індія вже давно почалася, а ще властивіше, внутрішня Індія таки не закінчувалася. Востаннє я була там п’ять років тому, неможливо повірити, що це було так давно, особливо тепер, коли вона знову так близько.

Насправді я думала, що повернуся туди набагато швидше, щоб продовжувати вчитися співати. Але вчитель мій несподівано помер, так що моя “формальна” музична освіта відклалася на невизначений термін.

Тоді вчитель казали: коли ти вернешся додому, одне Са (це перша нота) даватиме тобі набагато більше, ніж тут. Так не є. Тут навіть видобути з себе те одне Са – не так просто. Втім, коли за нього взятися, плекати його і всяко йому догоджати, може воно і даватиме більше, але з якою працею, дисципліною і скромністю! Вайтарна ж була місцем, де музика, здавалося, текла сама собою, і кожен, хто хотів, міг напитися її сповна. Вчитель, звичайно, це знав, і про це теж говорив, хоч висловлював це іншою, своєю мовою. Хто зна, навіщо він казав, що буде легше “in your country”, а може просто переповідав, що йому інші колишні учні казали…

Індія, як реальна, так і внутрішня, визначається для мене словом, якого за десять з гаком років англомовного академічного філософського середовища я там ні разу не почула, і вперше познайомилася з ним деінде, власне, завдяки Індії. Це слово – auspiciousness, грубо перекладене словником як “сприятливість”, асоціюється зараз переважно із дрімучими забобонами або ж поняттям везіння, фортуни. Можливо тому його не шанують професіонали від філософії, особливо тут в Канаді з її ультра-ліберальними і анти-традиційними настроями і поглядами. Однак таке спрощене розуміння цього … явища (а для мене воно таки дійсно явище) видається до-вульгарного пласким з точки зору внутрішньої Індії. Внутрішня Індія каже, що насправді це слово споріднене з поняттям святості чи священності, але не в церковницько-формальному сенсі, а в сенсі живому і справжньому, як ото коли ми кажемо про священність життя чи святість материнської любові.

Один із семиста віршів Devi Mahatmyam, де прославляється Богиня-Мати, починається описом Богині як “sarva mangala mangalye” – “the auspiciousness of all that is auspicious”, тобто священність всього священного, чи по-філософськи, сутність священності чи святості. Далі Богиня прославляється як та, хто доглядає своїх дітей – втілює їх бажання і дарує найвищу радість, дбає про їх добробут і духовні здобутки, захищає і прихищає, знищує всі їхні клопоти і страждання. Тобто ця auspiciousness – це такий стан, який відображає наші відносини з материнським проявом божественного. Це стан простоти, впевненості і безпеки, чи захисту і спокою. Тут не йдеться про інфантильність, безвідповідальність чи лякливість, радше навпаки, про прямоту, щедрість і здатність приносити радість, завдяки яким ми зазвичай цінимо товариство дітей.

Я інтерпретую це поняття як святість чи священність не востаннє чергу тому, що воно нагадує мені німецький корінь heil- таку святість, яка проявляється як добробут чи добре здоров’я у повному сприйнятті всіх його вимірів, до того, як ми порозділяли своє життя і свою сутність на фізичне, розумове, емоційне, духовне, професійне, домашнє, матеріальне, суспільне. Так от, те німецьке heilige und heile, передає власне таку повноту і цілість, яка захищена від тріщин і переломів, яка впевнено і безпечно належить собі, починається і розвивається в собі і згідно своєї власної і справжньої суті, і ця її захищеність перегукується мені із санскритським коренем sharan- . B раніше згаданому описові Богині цей корінь зустрічається щонайменше двічі – спочатку в стосунку до самої Богині, “sharanye tryambake gauri” – берегиня, триока Ґаурі, а потім як “sharanagata” – здатність тих, кого вона захищає, тобто нас, повністю довіритися і віддатися тому захисту.

Оце такі думки навіялися в процесі мого триразового і досі незавершеного ходіння по індійську візу. Спочатку я було засумнівалася в “святості” і “правильності” ситуації, коли якийсь дрібний клерк у візовому центрі вирішив був раптом, що мені індійська віза не налеться, а потім подумала, що може ці походи до центру, посольства, потім знову центру, були мені для того, щоб не сприймати Індію як належне, а натомість настроїтися на хвилю тої святості, яку зовсім скоро можна буде практично помацати, сидячи на червоний землі Магараштри, а можна було б і цілком прогавити, будучи в західному раціонально-бізнесово-туристичному модусі, який насправді зовсім святості не сприяє…

А до чого тут музика – та до того, що власне той опис Богині, про який я тут пишу я мабуть найнатхненніше вчилася співати п’ять років тому в Індії, і співання власне того тексту найкраще настроює на тональність святості – що й не дивно, бо ж Вона – sarva mangala mangalye…