Вайтарна

Так виглядає, що моя наступна відпустка почнеться з Вайтарни. Вайтарна – це місце, в якому я прожила чотири місяці – в моєму сприйнятті це зачислює її до тих місць, де я жила, а не просто бувала.

Це місце визначається річкою – як міфічною так і реальною. Про міфічну Вікіпедія каже, що згідно кількох пуран це аналог грецького Стікса, – річка яка межує з пеклом (обмежує його?), її треба перейти по смерті, і для праведників вона наповнена нектаром, а для грішників – кров’ю… Разом з тим ця річка здатна очистити від всіх гріхів. Мене зацікавило посилання на Ґаґанґірі Магараджа – це один із сучасних індійських святих і ґуру (старої школи), який, кажуть, мав владу над дощем, і розмовляв з дикими тиграми, чи щось таке… Так от, він ніби-то сказав про цю річку, що навіть грішник, якщо він є послідовником справжнього духовного ґуру, може перейти її, тримаючи ґуру за руку, так каже вікіпедія. Але я відхилилася від теми, бо тема зовсім не про святих і грішників.

Реальна річка поїть питною водою велику частину Мумбая (а може й цілий Мумбай), на ній є дамба зовсім недалеко від нашої музичної академії, з того водосховища власне і беруть питну воду. Завдяки тому, як нам розказували, на досить великій площі навколо дамби ніби-то заборонена важка (чи всяка?) промисловість, чим пояснюють чисте повітря, воду, і все решта. Якщо помножити це все на відносно низьку заселеність, то це дійсно рай порівняно з Індійськими містами – там можна нормально дихати, навіть в спеку (ну це я якраз перевірю цього разу – минулого разу найгарячіше було коли я приїхала на початку вересня, але то був сезон дощів, тому спека була мабуть зовсім інша ніж буде тепер на початку травня).

Самого водосховища, як і річки, ми в принципі зблизька не бачили, але в нас був потічок, який мабуть кудись туди впадав, і особливість цього місця відчувалася відразу – цю річку вдихаєш, навіть якщо її не бачиш, і чим довше нею дихаєш, тим чистішими стають настрої, а разом з ними настроєність музична – ноти, ці тони і чверть-тони, шруті – як одиниця, атом індійської музики. Навіть наше незґрабне західне вухо під кінець перебування в Вайтарні здатне було їх, ці шруті, почути, а горло – відтворити. Зараз це вухо не просто спить, а ще й голосно хропе на пару з горлом. Я ото вчора чи позавчора граючись з новою фонкцією улюбленої аплікації записала була кілька музичних фраз – і вжахнулася переслуховуючи, наскільки фальшиво вони звучали.

Я вже писала раніше, мабуть навіть не раз (можна знайти під тегом “vaitarna”), що була впевнена, що не раз ще повернуся туди додому, у Вайтарну, але потім мій вчитель помер, і їхати туди якось зовсім не хотілося – все-таки власне він був там господарем і господарником, походжав як когут по паркані, оглядаючи територію, любуючись своїми досягненнями, наглядаючи одним оком за своїми курами і ціплятами :). Таке метафора може здатися грубуватою, але він мав особливу слабість до всяких свійських, і не тільки, птахів, я більше ніде і ніколи не бачила таких дивних (і страшних) качкоіндиків, які там в нас купалися в своєму басейні. Так от, моторошно було б їхати туди, знаючи, що без нього там буде порожньо, знаючи що кожного разу повертаючи в головну галерею очікуватиму побачити його білі сандалі при вході в його клас, і щоразу їх там не буде, що не буде його старої гармоніки, на якій ми займалися, не буде мабуть ні дивних птахів, ні кріликів, і вечірні прогулянки без нього будуть тоскно-ностальгійні.

Ну так от, здається я нарешті дозріла до Вайтарни без Аруна Апте, поїду туди днів на десять (вже пообіцяли прислати за мною машину в аеропорт), перш ніж знову на кілька тижнів зануритися в Мумбай, де я була минулого разу. Не знаю, чи буду там якісь уроки співу брати – це мабуть залежатиме від того, хто там в той час буде, і наскільки в нас співпадатимуть інтереси – бо в мене є кілька конкретних речей, які я б хотіла щоб мені хтось показав, але займатися груповим ля-ля на тему яка мене не цікавить якось не надто є охота. Але навіть якщо не буде уроків, будуть сходи сонця на даху (захід сонця в Вайтарні був в цьому пості), буде принишкла і зашкарубла земля в очікуванні дощів, сподіваюся, не буде так багато отруйних жуків як минулого разу. Зато будуть симпатичні ящірки і всякі хамелеони, яких жахливо шугаються індуси (єдине пояснення, на яке вони спромоглися – це що їжа зіпсується, якщо в баняк впаде такий хамелеон – чого йому падати в гарячих баняк якщо він все одно вдень спить, вони не могли пояснити, тобто той страх в них зовсім нераціональний. При тому вони зовсім не бояться тих отруйних жуків і скорпіонів, шкода від яких цілком реальна і відчутна.) Сподіваюся, будуть фрукти (минулого разу був несезон, єдині фрукти які ми там бачили регулярно, то були ґуави – корисні, але жахливо нудні), буде ранковий чай, і чай пообідній о четвертій, і буде це магічно-чисте повітря Вайтарни – той дух, без якого музика втрачає свою витонченість і настроєність на головне.

Про виховання, Фауста і ручку Паркер

Тато каже, що десь коли я народилася (кінець 70х) якраз були популярними нові виховальницькі тренди, згідно яких вважалося, що дітям не треба нічого забороняти. Для мами я була досить пізньою дитиною (їй було 30), а для тата навпаки досить ранньою (йому було 22), і вони обидвоє терпіти не могли будь-яких проявів репресивності, завжди мали серйозні проблеми з авторитарністю, ну то їм мабуть досить природним був такий підхід, дитину ніяк особливо не обмежувати.

Радянська школа, звичайно, намагалася цю проблему виправляти як могла, але їй то не надто вдавалося. Крім всього, це була просунута німецька спец-школа, з національно-свідомим минулим, залишки якого все ще впізнавалися у вишиваних комірцях і манжетах (уявіть собі, як багато значать вишивані мамами і бабцями традиційні взори (кожен інший, кожен особливий) на тій жахливій коричневий формі), а також у цілій когорті старих вчителів німецької, деякі з них ходили до школи точно ще за Польщі). Мені правда не надто пощастило, і після третього класу німецької нас вчила комуністка – наглядачка ленінської кімнати, яка зразу ж по незалежності перекваліфікувалася, звичайно, на велику патріотку, і навіть стала депутаткою. І хоч вона ніби й знала німецьку, і ніби й конфлікти мої з нею були незначними, але спромоглася привити мені виразну нехіть до вивчення іноземних мов.

Назад до вседозволеності, це було не просто “дитині можна все”, це було “дитині віддамо все найкраще і найдорожче”. Мабуть таке ідеалізоване (чи абсолютизоване) трактування цінності власних дітей існує в багатьох культурах, але мені не надто легко уявити, як саме воно проявляється в практичному житті, і яких різних форм набуває при комбінації з іншими … принципами. Тому мабуть і захотілося написати про те, що розповідав тато, і що самій запам’яталося.

Маніла мене манила :)

Якось ніколи мене не тягнуло в Азію (крім Індії). В Австралію – так, і навіть в Південну Америку, хоч не так сильно як в Австралію, а в Азію – щось ніяк.

А тут раптом на початку лютого прислали запрошення на наш медитаційний семінар біля Маніли, і я відчула, що мені туди треба. Не захотіла, чи зацікавилася, а власне відчула, що це воно. Семінар з нагоди Будди Пурніми (вона цього року випадає десь на 24-25 травня), тобто ми, хоч і не буддисти, будемо святкувати Будду…

Це взагалі трохи сюр – ми в якомусь сенсі такі еклектичні, що нас не розуміють і недолюблюють “праведні” християни (може й буддисти також, але я їх мало знаю). Мені закидали злегка обурюючись, що, мовляв, чого ви взагалі Різво святкуєте, ви ж не християни – так ніби християни запатентували різдво, і мають на нього ексклюзивне моральне право з підписом і мокрою печаткою від самого Бога… Але в іншому сенсі ми зовсім не еклектичні, радше це такий підхід, що принцип, якому ми насправді поклоняємося настільки первинний, що легко інтегрує в собі численні пізніші форми і прояви. Ну але про це колись іншим разом.

Ну а щоб двічі не вставати (тобто щоб так далеко на такий короткий час не летіти), заодно вирішила по дорозі знову до Індії залетіти – бо минулого разу склалося враження, що мені її зовсім трохи не достарчило. В студентів моїх останній екзамен через два тижні, цього літа я не працюватиму, тому спочатку буде відпустка, а потім сподіваюся серйозно посунути дисер, може дійсно за три місяці до вересня якийсь кусень напишеться.

Осьо розклад моїх польотів, якщо раптом комусь цікаво.

Легенда про Даґад Трайкон

Це одна з небагатьох художніх книжок (а може і єдина), яку я прочитала більше разу за останні кілька років. Автор називає стиль своєї книжки philo-fiction, це насправді дивна суміш фентезі, нью-ейджівських настроїв і елементів, та ще й з додатком міжнародної політики 🙂 (автор все життя пропрацював в ООН). В книжці є місця трохи нуднуваті (особливо там де описуються доповіді на нью-ейджівській конференції), але то цілком компенсується уривками неймовірно красивими і цікавими. Я її читала на папері, але електронну версію теж купила коли вона з’явилася на початку року – так, щоб мати що почитати десь в дорозі, коли голова на серйозну літературу не спроможна.

Так от, кіндл версію протягом 5 днів починаючи від сьогодні можна отримати безплатно (в мене вона є купована), ну то я вирішила порекламувати, ануж комусь раптом цікаво буде :).

Феміністична тема не відпускає

Тільки-но я подумала, що феміністичну тему залишено позаду, як вона мене знову вчора догнала під сам вечір.

Читаємо із студентами уривки Метаморфоз Овідія – передостанній семінар в році, готуємося до екзамену. Ну і оскільки студенти досі, як виявилося, не бачать різниці між “описати” і “проаналізувати”, я їх поділила на групи, дала кожній інший кусень тексту, і придумала завдання, яке мало б їм дати кілька рецептів початку аналізу.

Ну і одній групі, в якій випадково виявилися самі хлопці, випала історія про Аполона і Дафну. Як хто забув, Аполон образив Купідона, і той на здачу покарав його невзаємним коханням до річкової німфи Дафни. Ну то Аполон за нею біг-біг, а вона від нього втікала і втікала, врешті коли вона заморилася і добігла до батькової річки, то попросила змінити її тіло, і була перетворена на лаврове дерево. Аполона це все одно не збило з тяги, він його мацав, обіймав і цілував, а воно він нього скоцюрблювалося, а потім він собі нарізав з нього гілочок, і сказав що буде їх носити, і це буде знак тріумфальний переможців. Ну то хлопці щось там презентували, провели паралелі з Персефоною, більш-менш адекватно, і тут почалося найцікавіше. Коли зайшла мова про зґвалтування, інша група, в якій були самі дівчата почала сперечатися, що ніякого зґвалтування там нема і бути не може, бо ж він її любив, і як можна зґвалтували дерево, а що він її руками мацав, ну то що, як ми в автобусі випадково когось зачіпимо ліктем то це вже зразу зґвалтування, і так далі в такому ж стилі. Хлопці мої випали в осад і взагалі втратили дар мови, я з дівчатами трохи посперечатися, але загалом не переконала.

Ну так от, я там десь писала, що феміністична тематика для мене зараз неактуальна – забираю свої слова назад. Вчора вона знов стала для мене актуальною, і буде такою доти, поки такі от 18-річні дівиці з патріархальних культур, не зважаючи на свої круті телефони, міні-спідниці з шкіряними чоботами і два кіло макіяжу, будуть декларувати, що “якщо він любить, то має повне право за нею гнатися, її мацати і цілувати, і взяти собі все що йому хочеться, бо ж то любов, а ніяке не зґвалтування”, і псувати нормальних хлопців, яких їх мами-феміністки навчили, “коли жінка каже “ні”, то розумій це як “ні””.

Отаке в нас в Канаді. А в Америці, кажуть два 16-річні школярі зґвалтували однокласницю, при тому ціле їхнє містечко намагалося всю цю тему замовчати, і виплило все це діло ніби-то завдяки якійсь онлайн-групі підтримки, а всі основні медії облажалися тим, що подали історію в контексті побивання за змарнованою юністю і футбольною кар’єрою ґвалтівників.

А ви кажете, забанили в спільноті фемінізм-уа. Я б сама своїх студенток кудись забанила за ту маячню, яку вони несли вчора на семінарі. Добре що вже кінець навчального року, і мені їх ще тільки двічі бачити.

aaa!!! папа лізе крізь всі шпари!!!

Я вже якось зовсім була забула про те, що досі існують фанати традиційних організованих релігій – в будні ніби всі люди як люди, ніхто своєї приналежності не афішує, навпаки, порівняно з моїми постійними дописами про богів, медитацію, і космічну всяку духовність, інші люди переважно виглядають практичними, тверезо-мислячими, і нормальними. Навіть на релігійні свята ніхто особливо не розписується про церкву, бога і все таке. Тобто паски може печуть, може й колядують, я й сама не проти до традицій приєднатися (хоч свяченого в церкві не їм – воно для мене до якоїсь міри зіпсоване).

А тут як прорвало. Фейсбук-стрічку перемотуєш кілометрами, тут в жж більш-менш нічого, якось пропускаєш, (добре я хоч телевізора практично не дивлюся, хіба час від часу одним оком новини) але відчуття як після смерті Майкла Джексона – що його бридка педофільська присутність всюди, і пропагується всіми підряд як пошесть, віртуальний вірус, який підхоплюють шляхом одного лише погляду, і відразу розмножують і розсилають далі нескінченними кліками і перепостами.

Остаточно мене добило, коли відкрила статистику гостей, і виявилося, що останнім до мене заходив він сам (папа), себто його український клон. На всяк випадок забанила відразу.

От же ж ця пасіонарність…

Про минуле, смерть і дихання по-індійськи

Останнім часом, особливо після Індії, тобто десь від початку року, почало активно спливати моє минуле – нахабно лізе в увагу спогадами, а також всякими нагадуваннями ззовні – контактами від людей з минулого, і ніби й не надто доречними загадками про інших людей з минулого в розмовах теперішніх, фотографіями, текстами про минуле інших людей, новинами з дому про смерть близьких.

За останні два чи три роки я пропустила багато похоронів – часом дивишся на ніби недавню знимку, і розумієш, що більше половини родичів з тої знимки вже нема. А це ж тільки серед близьких родичів, що казати про дальшу родину, знайомих, друзів… (ну, не моїх друзів, з них поки що мало хто помер, може й ніхто, і все таки – “друг сім’ї” – ця невдала фраза позначає тих, хто ближчий за звичайних знайомих – майже родич, хоч і не кровний.)

Про діалектику суспільних процесів

Писала це як коментар до посту , взагалі оцього: http://kerbasi.dreamwidth.org/145130.html, але і кількох попередніх, але коментар виявився задовгим, і ще й крім того в процесі відмови жж його безповоротно ззів, ну то пишу ще раз тут.

Діалектика взагалі – досить груба модель (тим більше, в такій спрощено-популярній формі як я її використовую) але, мені здається, в цьому випадку трохи помагає подивитися на ці дискусії трохи ніби збоку, і може трохи краще зрозуміти природу непорозуміння і незгоди.

Діалектичний процес – теза, антитези, синтез.
Ну от, візьмемо проблему гендерної нерівності і фемінізму, або політкоректності в мові.

Теза – є статус кво, він комусь вигідний, а когось обмежує і не дає реалізуватися. Ну от, нехай, глибока патріархальність – жінка без громадянства (права голосу), освіти, вільного пересування, і т.д. Неполіткоректна мова – когось принижує, обмежує, ображає.

Антитеза – фемінізм виникає щоб виправити цю проблему. Він мусить бути войовничим, бо теза пручається, відмовляється визнати існування проблеми, він мусить довго і нудно втирати в суспільну свідомість, що проблема є, чому вона проблема, як вона проявляється. Антитеза – завжди реакція на тезу, таким чином вона завжди якась трохи неадекватна, несамостійна і несамодостатня – бо ж вона існує не сама по собі, а відштовхується від тези (причому відштовхується руками і ногами). Політкоректність, як антитеза – дістає всіх і все, виловлює і аналізує кожен прояв, причому брутально і послідовно.

Синтез – це коли проблема поступово виправляється (в тч завдяки потугам антитези), створюється нова ситуація (теоретично краща, просунутіша), новий статус кво, стає новою тезою. В політкоректності – виробляється нова мова, згладжуються кострубатості політкоректної мови яка здавалася спочатку неприродною і незграбною, разом з тим послаблюється радикалізм, який був присутній в антитезі.

І так далі по колу, переважно йде ніби-то прогрес, але часом находить зворотна хвиля, яка ніби витрає повністю або частково здобутки і досягнення антитези – і це може бути ніби природна лібералізація синтезу (згладження радикальності антитези), а може бути ніби регрес – повернення назад до попередньої тези, тріумф попереднього статусу кво (ну от як ісламістські революції) – це все спрощено, звичайно.

Так от, ця проста схема ускладнюється ще такими факторами:

Heidegger and the Poetic Body. (Stus-2)

(Photo Mykola Swarnyk)

This is especially for Кость Москалець and Оксана Максимчук – were it not for you two, I would have never posted this anywhere.

This is an unfinished draft of a paper, and was actually delivered as a conference presentation in 2006. Again, it is not finished, so should only be seen as a draft, a sketch, Auf-Riß, but also as a demonstration of the how the body hermeneutics method can work for poetry.

Heidegger and the Poetic Body.

This paper is a dialogue between Heidegger’s textual hermeneutics as exemplified in his work on Hölderlin, and “body hermeneutics,” a technique developed by Sam Mallin based primarily on Merleau-Ponty’s phenomenology. Body hermeneutics is a method that describes and reflects on the lived body in a concrete situation: dealing with everyday concerns, institutions, people, nature, art. Particular strength of body hermeneutics is that it does not limit the method to working with primarily cognitive sphere, but focuses on different “regions” of lived body: perceptual, motor-practical, social-affective, cognitive; body hermeneutics describes how lived body responds to a concrete situation through its different “regions”. In this paper I focus on the lived body in a situation of listening and responding to poetry.

When a dialogue between Mallin’s body hermeneutics and Heidegger’s hermeneutics of poetry occurs, the outcome is two-fold. On one hand, I explore the possibility of “thinking” or “reflecting” on poetry through a fuller bodily understanding, thus enriching and deepening a traditional practice of textual hermeneutics. On the other hand, I adapt and develop Mallin’s method itself to a more specific use: doing body hermeneutics of poetic language. Heidegger’s insights on the nature of poetry, as well as the insights of poets themselves bring the method of body hermeneutics to a new level of understanding language and its bodily character, and of the poetics of the body itself. Thus, in this paper I am showing that not only is poetry bodily, but also that the body is poetic.

Вміють зробити, не вміють продати

Ну от, закінчився в мене запас ефірної олії кримського полину, aka Artemisia Taurica.

Його в Україні вирощують повно і виробляють олію також, в т.ч. французи і всякі інші (кіпріоти румунського походження), ну і ніби “наші” також, хоч які вони наші – то інше питання.

Ну то пішла я в інтернет шукати, де б того діла купити, так щоб вони його мені прислали – а дзузьки. Єдина фірма яку мені вдалося знайти, яка продає це діло не цистернами, а для особистого вжитку, продає свою продукцію лише в Україні, осьо (про українську сторінку можете забути):
http://www.zarstvo-shop.com.ua/index.php?s=delivery

Інші магазини теж лише в Україні. Поляки їх продукцію ніби висилають по Європі, але про світ ніц не кажуть, і сторінки англійської теж не мають: http://ukrainashop.com/opis/2313169/olejek-100-naturalny-bylica-taurydzka-piolun-taurydzki-artemisia-taurica-wind-pasozyty-rany.html#producent

Ну і як я маю підтримувати українського виробника? Доведеться мабуть знову купувати в латвійців російський:http://www.herbals.lv/lv/?p=catalog&m=12&a=2806

Чи я просто не вмію шукати?