Про діалектику суспільних процесів

Писала це як коментар до посту , взагалі оцього: http://kerbasi.dreamwidth.org/145130.html, але і кількох попередніх, але коментар виявився задовгим, і ще й крім того в процесі відмови жж його безповоротно ззів, ну то пишу ще раз тут.

Діалектика взагалі – досить груба модель (тим більше, в такій спрощено-популярній формі як я її використовую) але, мені здається, в цьому випадку трохи помагає подивитися на ці дискусії трохи ніби збоку, і може трохи краще зрозуміти природу непорозуміння і незгоди.

Діалектичний процес – теза, антитези, синтез.
Ну от, візьмемо проблему гендерної нерівності і фемінізму, або політкоректності в мові.

Теза – є статус кво, він комусь вигідний, а когось обмежує і не дає реалізуватися. Ну от, нехай, глибока патріархальність – жінка без громадянства (права голосу), освіти, вільного пересування, і т.д. Неполіткоректна мова – когось принижує, обмежує, ображає.

Антитеза – фемінізм виникає щоб виправити цю проблему. Він мусить бути войовничим, бо теза пручається, відмовляється визнати існування проблеми, він мусить довго і нудно втирати в суспільну свідомість, що проблема є, чому вона проблема, як вона проявляється. Антитеза – завжди реакція на тезу, таким чином вона завжди якась трохи неадекватна, несамостійна і несамодостатня – бо ж вона існує не сама по собі, а відштовхується від тези (причому відштовхується руками і ногами). Політкоректність, як антитеза – дістає всіх і все, виловлює і аналізує кожен прояв, причому брутально і послідовно.

Синтез – це коли проблема поступово виправляється (в тч завдяки потугам антитези), створюється нова ситуація (теоретично краща, просунутіша), новий статус кво, стає новою тезою. В політкоректності – виробляється нова мова, згладжуються кострубатості політкоректної мови яка здавалася спочатку неприродною і незграбною, разом з тим послаблюється радикалізм, який був присутній в антитезі.

І так далі по колу, переважно йде ніби-то прогрес, але часом находить зворотна хвиля, яка ніби витрає повністю або частково здобутки і досягнення антитези – і це може бути ніби природна лібералізація синтезу (згладження радикальності антитези), а може бути ніби регрес – повернення назад до попередньої тези, тріумф попереднього статусу кво (ну от як ісламістські революції) – це все спрощено, звичайно.

Так от, ця проста схема ускладнюється ще такими факторами:
1. Зазвичай одного кола не досить, щоб проблему повністю виправити. Друга, третя хвиля фемінізму показали, що проблема набагато тонша і глибша, ніж могло здатися спочатку, тому по тому колу доводиться проходити раз за разом, ще і ще.

2. Одна справа – наш власний внутрішній підхід до проблеми, інша справа – навколишня чи суспільна ситуація, а радше множинність суспільних ситуацій. Одне на інше впливає, часом сильніше, часом слабше, часом успішно, часом провально, але вони не є тотожніми.

3. Сприйняття того, на якій фазі діалектики перебуваю я, на якій суспільство (умовно кажучи), а на якій мій співрозмовник і опонент – часто не співпадають одне з одним, і, так виглядає, власне цей от зсув по фазі є джерелом непорозумінь і незгоди. От, на приклад, той хто перебуває на стадії тези вважає, що проблеми такої нема, вона вигадана. Між ним, і тим хто вважає що він на фазі синтезу, і проблему вже вирішено, межа насправді тонка, особливо з точки зору того, хто виразно перебуває на фазі анти-тези, і вважає, що проблему якраз зовсім не вирішено.

В ситуації з притримуванням дверей і іншими виявами побутового етикету, які мають історичний зв’язок з гендерними проблемами – більшість людей в цій темі (включно зі мною) мабуть вважають себе на стадії синтезу – ну добре, якась така проблема була, але для себе особисто ми вже її ніби пройшли, ми вже готові цю всю ситуацію і практику сприймати інакше, і вивести цю тему з гендерної проблеми, натомість розглядати її як питання людського, сусідського, а не гедерного. Іренглорія, ми вважаємо, перебуває на фазі анти-тези, вона сприймає так, що проблема є, і вона ще не вирішена. Таке її сприйняття (і те,що воно відрізняється від мого) може бути продиктоване або тим, що в неї інше середовище і інший досвід, або тим, що вона проектує на своє середовище викривлене радикальне анти-тезове сприйняття. (Я не кажу, що воно так, чи так, просто звертаю увагу на те, що можливі різні варіанти.) Але, в принципі, в мене в Україні зазвичай така маса ілюстрацій тої тези, проти якої іренглорія є антитезою, що я схиляюся до того, щоб її зрозуміти. Вона в антитезі до притриманих дверей відчиняє собі сама. Тут ми, звичайно спрощуємо, бо вона не на зло йому від чинила собі сама, а просто бо не звернула уваги. Чоловік, який ображається, що його галантність проігнорували, або той хто вважає, що має право запрошувати на побачення, бо дав тобі місце в автобусі – ну вони ж мабуть реально на фазі тези, і в такому випадку антитеза іренглоії більш ніж виправдана.

А тепер якщо ми цю схему застосуємо до теми 8 марта, що вийде. Ми вважаємо, що святкування – проблема, і як би ми не старалися, наша антитезова позиція виходить войовничою. Наша антитезовість особливо гостра, тому що ми сприймаємо ситуацію як зворотню хвилю, тріумф того статусу кво, тої проблемної ідентичності, яку ми вже вважали давно викинутою на смітник історії, а вона вигулькнула живісінька як вірус якоїсь венеричної хвороби. Люди ж, які святкують, сприймають це діло або з позиції тези – нема ніякої проблеми з ним святом, або з позиції синтезу – ну, була колись проблема, але тепер вже ж все не так і краще, чого ви причепилися до старої проблеми і вигадує те її там, де її вже давно нема.

Разом з тим, наш аналіз свята як статевої нереалізації – демонстрація того, що ми вважаємо, що ми особисто вже це давно пройшли, ми вже давно на фазі синтезу в питанні своєї гендерної реалізації чи ідентичності, і в нас нема потреби в таких проявах гендерної уваги. Люди ж які ображаються і протестують, сприймають нас за хамів, шовіністів, тих хто зневажає все жіноцтво (тобто анти-жіночники на фазі тези), от і мені закинули те, що я поводжуся не як жінка. Для них проблема жіночої теми є, і ми є частиною тої проблеми – ми є тим, що ненадає достатньої уваги поваги і заваджає реалізації, придушує свято світла радості і весни.

От якийсь такий аналіз. Най вибачать Ґеорґ, Вільгельм і Фрідріх за спрощення.