Про діалектику суспільних процесів

Писала це як коментар до посту , взагалі оцього: http://kerbasi.dreamwidth.org/145130.html, але і кількох попередніх, але коментар виявився задовгим, і ще й крім того в процесі відмови жж його безповоротно ззів, ну то пишу ще раз тут.

Діалектика взагалі – досить груба модель (тим більше, в такій спрощено-популярній формі як я її використовую) але, мені здається, в цьому випадку трохи помагає подивитися на ці дискусії трохи ніби збоку, і може трохи краще зрозуміти природу непорозуміння і незгоди.

Діалектичний процес – теза, антитези, синтез.
Ну от, візьмемо проблему гендерної нерівності і фемінізму, або політкоректності в мові.

Теза – є статус кво, він комусь вигідний, а когось обмежує і не дає реалізуватися. Ну от, нехай, глибока патріархальність – жінка без громадянства (права голосу), освіти, вільного пересування, і т.д. Неполіткоректна мова – когось принижує, обмежує, ображає.

Антитеза – фемінізм виникає щоб виправити цю проблему. Він мусить бути войовничим, бо теза пручається, відмовляється визнати існування проблеми, він мусить довго і нудно втирати в суспільну свідомість, що проблема є, чому вона проблема, як вона проявляється. Антитеза – завжди реакція на тезу, таким чином вона завжди якась трохи неадекватна, несамостійна і несамодостатня – бо ж вона існує не сама по собі, а відштовхується від тези (причому відштовхується руками і ногами). Політкоректність, як антитеза – дістає всіх і все, виловлює і аналізує кожен прояв, причому брутально і послідовно.

Синтез – це коли проблема поступово виправляється (в тч завдяки потугам антитези), створюється нова ситуація (теоретично краща, просунутіша), новий статус кво, стає новою тезою. В політкоректності – виробляється нова мова, згладжуються кострубатості політкоректної мови яка здавалася спочатку неприродною і незграбною, разом з тим послаблюється радикалізм, який був присутній в антитезі.

І так далі по колу, переважно йде ніби-то прогрес, але часом находить зворотна хвиля, яка ніби витрає повністю або частково здобутки і досягнення антитези – і це може бути ніби природна лібералізація синтезу (згладження радикальності антитези), а може бути ніби регрес – повернення назад до попередньої тези, тріумф попереднього статусу кво (ну от як ісламістські революції) – це все спрощено, звичайно.

Так от, ця проста схема ускладнюється ще такими факторами:
1. Зазвичай одного кола не досить, щоб проблему повністю виправити. Друга, третя хвиля фемінізму показали, що проблема набагато тонша і глибша, ніж могло здатися спочатку, тому по тому колу доводиться проходити раз за разом, ще і ще.

2. Одна справа – наш власний внутрішній підхід до проблеми, інша справа – навколишня чи суспільна ситуація, а радше множинність суспільних ситуацій. Одне на інше впливає, часом сильніше, часом слабше, часом успішно, часом провально, але вони не є тотожніми.

3. Сприйняття того, на якій фазі діалектики перебуваю я, на якій суспільство (умовно кажучи), а на якій мій співрозмовник і опонент – часто не співпадають одне з одним, і, так виглядає, власне цей от зсув по фазі є джерелом непорозумінь і незгоди. От, на приклад, той хто перебуває на стадії тези вважає, що проблеми такої нема, вона вигадана. Між ним, і тим хто вважає що він на фазі синтезу, і проблему вже вирішено, межа насправді тонка, особливо з точки зору того, хто виразно перебуває на фазі анти-тези, і вважає, що проблему якраз зовсім не вирішено.

В ситуації з притримуванням дверей і іншими виявами побутового етикету, які мають історичний зв’язок з гендерними проблемами – більшість людей в цій темі (включно зі мною) мабуть вважають себе на стадії синтезу – ну добре, якась така проблема була, але для себе особисто ми вже її ніби пройшли, ми вже готові цю всю ситуацію і практику сприймати інакше, і вивести цю тему з гендерної проблеми, натомість розглядати її як питання людського, сусідського, а не гедерного. Іренглорія, ми вважаємо, перебуває на фазі анти-тези, вона сприймає так, що проблема є, і вона ще не вирішена. Таке її сприйняття (і те,що воно відрізняється від мого) може бути продиктоване або тим, що в неї інше середовище і інший досвід, або тим, що вона проектує на своє середовище викривлене радикальне анти-тезове сприйняття. (Я не кажу, що воно так, чи так, просто звертаю увагу на те, що можливі різні варіанти.) Але, в принципі, в мене в Україні зазвичай така маса ілюстрацій тої тези, проти якої іренглорія є антитезою, що я схиляюся до того, щоб її зрозуміти. Вона в антитезі до притриманих дверей відчиняє собі сама. Тут ми, звичайно спрощуємо, бо вона не на зло йому від чинила собі сама, а просто бо не звернула уваги. Чоловік, який ображається, що його галантність проігнорували, або той хто вважає, що має право запрошувати на побачення, бо дав тобі місце в автобусі – ну вони ж мабуть реально на фазі тези, і в такому випадку антитеза іренглоії більш ніж виправдана.

А тепер якщо ми цю схему застосуємо до теми 8 марта, що вийде. Ми вважаємо, що святкування – проблема, і як би ми не старалися, наша антитезова позиція виходить войовничою. Наша антитезовість особливо гостра, тому що ми сприймаємо ситуацію як зворотню хвилю, тріумф того статусу кво, тої проблемної ідентичності, яку ми вже вважали давно викинутою на смітник історії, а вона вигулькнула живісінька як вірус якоїсь венеричної хвороби. Люди ж, які святкують, сприймають це діло або з позиції тези – нема ніякої проблеми з ним святом, або з позиції синтезу – ну, була колись проблема, але тепер вже ж все не так і краще, чого ви причепилися до старої проблеми і вигадує те її там, де її вже давно нема.

Разом з тим, наш аналіз свята як статевої нереалізації – демонстрація того, що ми вважаємо, що ми особисто вже це давно пройшли, ми вже давно на фазі синтезу в питанні своєї гендерної реалізації чи ідентичності, і в нас нема потреби в таких проявах гендерної уваги. Люди ж які ображаються і протестують, сприймають нас за хамів, шовіністів, тих хто зневажає все жіноцтво (тобто анти-жіночники на фазі тези), от і мені закинули те, що я поводжуся не як жінка. Для них проблема жіночої теми є, і ми є частиною тої проблеми – ми є тим, що ненадає достатньої уваги поваги і заваджає реалізації, придушує свято світла радості і весни.

От якийсь такий аналіз. Най вибачать Ґеорґ, Вільгельм і Фрідріх за спрощення.

20 thoughts on “Про діалектику суспільних процесів

  1. Прекрасна модель! Дякую!
    Але може бути ще один випадок. Коли я купую багет та французьку булочку я завжди думаю тільки про хліб, а не про стародавні символи penis’у та vulva’и. Про останні я дізнаюся вже з різної високочолої літератури і не муушу тягти у своє життя. Так і у даному випадку: згідний з ІренГлорією, але двері у метро хай краще не чіпають. Бо якщо пересічний читач з допису філософині винесе, що “сталічниє двєрі нє прідєрживают” наше життя більш безпечним не стане.

    Like

    1. Так, звичайно, цілком може таке бути що у вас такої проблеми взагалі ніколи не було, навіть в підлітковому віці. А в нас в класі коли всі по черзі мусили декламувати вірш про українську мову після 20 повторів навіть вчительці дуже важко було стримуватися і не ржати при рядках “так в пилу на шляху наша мова була, і мислива рука її з пилу взяла, полюбила її, обробила її, положила на ню усі сили свої.” От тепер згадую, зовсім не смішно, а тоді, дурносміхам палець покажи, і то смішно. 🙂

      Ви, звичайно, маєте рацію про багет, але разом з тим ви прекрасно усвідомлюєте, що після Фройда, сприймати багет просто як хліб – це ознака душевного здоров’я, на відміну від… І оце на відміну від, воно присутнє, нехай не завжди явно.

      Like

      1. В підлітковому віці, десь місяці за чотири до 14-ліття, я відчув несамовите збудження, коли в університетському підручнику історії /я цікавився стародавньою історією та скупав підручники/ я доперегортався сторінок до фото з реконструйованою Афродітою Кнідською Праксителя. Зараз не можу уявити собі, чим вона мене так пройняла, але тоді я її перемальовував олівцем з усіма світло-тінями і дуже так натурально і надиво схоже, хоча здібностями до малювання я ніколи не відрізнявся. /певний фрагмент розповіді censored/))
        От і вся моя історія підліткових “збочень”. Хоча психоаналітик може щось іще б витяг, якби я звернувся. Але я навряд чи звернусь.)

        Like

        1. Ну тоді таким прикладом ви підтвердили, що в ситуації з багетом перебуваєте у фазі здорового синтезу, а не в неврахованій мною фазі до-тези, коли проблеми в принципі дійсно не було ніколи 🙂
          Дякую за самоцензуру – мені могло б стати незручно 🙂

          А чого так гіпер-скромно про малювальні здібності? Ваші майївські, чи як то правильно сказати, ієрогліфи неймовірно красиві – я була вражена красою лінії і чистотою малюнку.

          Like

          1. О! Ви така уважна читачка! Це ж так давно було!
            Зазвичай, пишуть “ієрогліфи майя”, тобто прикметника не утворюють, але мені подобається на англійський зразок – майянський. Але ж мову самотужки не виправиш))

            Like

            1. між іншим, спробувала знайти, щоб ще раз полюбуватися – не знайшла, мабуть, зле задала параметри пошуку…

              Like

  2. Цікаво написано. Дещо прояснює і навіть дуже корисно.

    Але про хліб – я вже зашарілася, бо теж про нього щось бовкнула. Оті мені ще високочолі! Що завгодно доведуть. ))

    Like

  3. Ваш опус напомнил мне анекдот
    Вопрос: Как можно по-научному сказать – “Чем дальше в лес, тем больше дров”???
    Ответ – “С продвижением вглубь лесного массива повышается вероятность нарастания топливных ресурсов”

    Like

    1. Дуже смішний анегдот, а головне що доречний. Дякую що прочитали, сподіваюся, що партизани залишились цілі.

      Like

      1. Комментарий изменен: 16 марта 2013, 21:37:38 Ви бажаєте щоб я вам відповіла?
        Сподіваюсь ви зрозуміли, чому саме цей анекдот мені припав на думку? А якщо й ні, то це вже не важливо. Забудьте…

        Like

  4. при чому та сама Іренглорія дуже вправно ігнорує патріархат, коли говорить про проблему зґвалтувань.
    для неї ґвалтівник — це не доросла притомна людина, яка приймає конкретні рішення і вдається до конкретних дій, щоб вчинити насильство, а таке собі стихійне лихо, якого можна уникнути, якщо старанно дотримуватись правил безпеки.
    і там вона перебуває в такій конкретній тезі, що я не впевнена, чи вона коли-небудь звідти вийде.

    Like

    1. Шановна maryxmas,
      я була би дуже була вам вдячна, якби ви могли в мене в журналі постити під будь-яким іншим з ваших юзерпіків крім цього, якщо вам не важко.

      Щодо теми – то я не знаю, чи нема тут якогось непорозуміння чи ненаміреного максималізму в котроїсь, чи й обох сторін. Часто в дебатах на такі чутливі теми обидві позиції зводяться до такого екстріму, що ніяка дискусія насправді відбутися не може.

      Я особисто не вважаю, що гвалтівника може виправдати будь-що. Разом з тим, я також не вважаю, що розмови про обставини насильства, і можливі фактори які “сприяють” чи впливають на результат (відбулося насильство, чи ні), обов’язково зводяться до чи мають на меті виправдати гвалтівника. З третього боку, я теж трохи усвідомлюю, наскільки непростими, нераціональними і заплутаними є психологічні моменти свідомості жертви, тому також не підтримую позиції типу “якщо він її б’є, то вона сама дура, якщо від нього не йде”, бо тут все не так просто.

      Я працювала асистентом кілька разів в одному курсі, який викладав один із мабуть світових спеціалістів з теми геноциду, ну і ми там разом із студентами читали всяку літературу на тему, в тому числі і одну книжку мабуть соціологічного характеру, в якій детально розжовувалися всякі можливі аспекти проблеми і ситуації геноциду, з метою краще зрозуміти, що і як впливає власне на тих, хто бере участь в геноциді з боку виконовця. Їм йшлося не про те, щоб виправдати виконавців геноциду, я про те, щоб зрозуміти, як може статися, що ніби нормальні люди, не психи, не маньяки, в певній ситуації роблять жахливі речі, включно із згвалтуванням, яке часто є компонентом геноциду.

      Я до чого веду, це до того, що могло так статися (а я не знаю, що у вас там було з іренглорією, і читати не буду, в тч до великої міри через ваш юзерпік, якого там дуже багато), що дискусія ваша закінчилась, так і не почавшись, через надмірні узагальнення, неточність у висловлюваннях, і непорозуміння.

      Like

      1. Власне, ваш підхід дуже близький до постановки Іренґлорією питання про обставини насильства. Зрозуміло, про жодне виправдання злочинців не йшлося.

        Like

        1. Знаєте, я таки полізла туди і перечитала деякі частини тих дискусій, і, мені так здається, що я прекрасно розумію Ірен, а разом з тим прекрасно розумію, чому її забанили – там дійсно непорозуміння як ідеологічне, так і чисто людське. Я може розпишу окремим постом пізніше, особливо, якщо це комусь цікаво, бо зараз мушу бігти.

          Like

Leave a comment