Про виховання, Фауста і ручку Паркер

Тато каже, що десь коли я народилася (кінець 70х) якраз були популярними нові виховальницькі тренди, згідно яких вважалося, що дітям не треба нічого забороняти. Для мами я була досить пізньою дитиною (їй було 30), а для тата навпаки досить ранньою (йому було 22), і вони обидвоє терпіти не могли будь-яких проявів репресивності, завжди мали серйозні проблеми з авторитарністю, ну то їм мабуть досить природним був такий підхід, дитину ніяк особливо не обмежувати.

Радянська школа, звичайно, намагалася цю проблему виправляти як могла, але їй то не надто вдавалося. Крім всього, це була просунута німецька спец-школа, з національно-свідомим минулим, залишки якого все ще впізнавалися у вишиваних комірцях і манжетах (уявіть собі, як багато значать вишивані мамами і бабцями традиційні взори (кожен інший, кожен особливий) на тій жахливій коричневий формі), а також у цілій когорті старих вчителів німецької, деякі з них ходили до школи точно ще за Польщі). Мені правда не надто пощастило, і після третього класу німецької нас вчила комуністка – наглядачка ленінської кімнати, яка зразу ж по незалежності перекваліфікувалася, звичайно, на велику патріотку, і навіть стала депутаткою. І хоч вона ніби й знала німецьку, і ніби й конфлікти мої з нею були незначними, але спромоглася привити мені виразну нехіть до вивчення іноземних мов.

Назад до вседозволеності, це було не просто “дитині можна все”, це було “дитині віддамо все найкраще і найдорожче”. Мабуть таке ідеалізоване (чи абсолютизоване) трактування цінності власних дітей існує в багатьох культурах, але мені не надто легко уявити, як саме воно проявляється в практичному житті, і яких різних форм набуває при комбінації з іншими … принципами. Тому мабуть і захотілося написати про те, що розповідав тато, і що самій запам’яталося.

В нас вдома, як і в багатьох інших, кількість книжок явно переважала нормальну вмістимість книжкових шаф і полиць, тому книжки в них стояли як мінімум в два, а то й три ряди. Далеко не кожен знав, що там було в котрому другому чи третьому ряду, і я провела мабуть десятки годин в цій поличковій археології, вишукуючи, в своїй постійній читальній ненаситності, що б то ще таке заковтнути (це не рахуючи перебирання книжок в зовнішніх рядах). Так от, серед всього цього, поміж якісь дві книжки була запхана коричневого кольору порожня палітурка Фауста.

Ніби-то, коли я проходила свій немовлячий період дертя паперу, мама підсунула мені того Фауста – мовляв, хоче дитина щось подерти, то хай хоч Фауста, для дитини не шкода. Кажуть, вона любила всякі хвацькі, потенційно скандальні, або щонайменше виклично-демонстративні жести, хоч я цю її рису зовсім не пам’ятаю. Не знати, чи тато до цього діла поставився схвально, чи не дуже, в будь-якому випадку велика частина тих книжок була її, і Фауст напевно також. Може для неї той жест був також символічним – її свого часу завалили на передостанній сесії німецької філології і вигнали з університету – формально на двійку з історії КПРС чи чогось такого, а реально за зв’язки з тодішніми дисидентами. Ну і в додачу також вигнали з роботи в університетській науковій бібліотеці, так що моя мама з її амбіціями і любов’ю до німецької літератури пропрацювала решту життя машиністкою (в сенсі друкаркою) на якихось львівських заводах і підприємствах. Можливо, дати дитині подерти Фауста – це означало визнати, що всім цим великим професійним інтересам і мріям таки кінець, але в тебе хоч би є дитина, якій можна все. Ну то це про маму.

Тепер про тата. Тато мій великий фанат всяких писально-малювальних знарядь – ручки, оліївці, кольорові маркери – він це діло страшно любить. Після того як дядька Івана вигнали з університету за ті славні шевченківські листівки (а діда за одно вигнали з партії і з роботи), татові університет ніяк не світив, і він вчився в лісотехнічному на озелененні – це мабуть тепер би називалося щось як ландшафтна архітектура. Ну то з такою спеціальністю він не просто любив, а ще й дійсно розбирався в тому, яка ручка добре пише, і фанатів від написаного (накресленого) красиво і акуратно. Діло було коли я вже вчилася в ліцеї, тобто десь 94-95 рік. Пам’ятаю, що прийшла до тата просити ручку, бо та що в мене була виписалася, ну а в нього, ясне діло, того добра повно. Тато подивився, що там в нього було і дав мені ручку – “На.” Ручка була класна – повністю металева, приємно клацала, і ще приємніше важила в руці, мінімалістично проста і строга, але разом з тим елегантна плавністю форми – дійсно класична в цьому сенсі. Я дуже любила ту ручку, писала нею більше десяти років, і десь аж під кінець університету, під час якихось розмов про чоловічої статусні символи дізналася, що таке “Паркер”, і виявила, що вже роками ним пишу. Це, звичайно, не був паркер з дорогих, але порівняно з ручками за 70 копійок, чи скільки там, якими писали більшість моїх однокласників і одногрупників, це була річ. Аж тоді я зацінила, що значило для мого тата, фаната ручок, серед бідосі середини дев’яностих, віддати дитині для її теорем з алгебри чи “Савченка з зірочкою” свою єдину і найкращу ручку, мабуть кимось подаровану, при тому не кажучи “дивись не загуби” чи “ось тобі найкраща” а з простим “на”. (Якби я знала, ЩО то за ручка, то може б і не взяла – може попросила б “звичайну”.)

Фауста я так досі і не прочитала, а паркер для мене є символом не статусним чи елітарним, а рідно-сентиментальним. А щодо виховання, то мені довелося не раз червоніти, коли виявлялося, що поведінка сформована таким підходом в дорослої людини сприймається зовсім не так мило і невинно, як в дитини. Виявилося, що моє “свободолюбство” часто виглядало як хамство, “мудрагельство” як снобізм, а почуття “entitlement” (як це сказати по-українськи?) – як невдячність. Тобто було що виправляти, та й досі напевно є що. Втім, в кожного виховання мабуть є плюси і мінуси…

Ось вишиваний комірець зберігся на старій знимці:
oldphotowithCarlson

Advertisements

23 thoughts on “Про виховання, Фауста і ручку Паркер

      1. Що цікаво, в мене теж був довгий час нерозпізнаний паркер:) Але як він з’явився в нашій хаті, де тусувалося дуже багато різних людей, я не знаю…

        Like

  1. я би сказав, що “entitlement” – це “я маю право мати право” (словами зі старої пісні Панчишина :))

    Like

    1. 🙂 там є в англійській присмак такий “сприймати за належне”, щось типу “мені належиться” – але утворити з цього некострубатий іменник на позначення якості мені не вдалося

      назад до Панчишина – це коли б всі бруківки (чи дороги?) мили милом, а шампунем тротуар, а генеральний секретар би цього ніяк не зацінив, а сприйняв би за належне… який то був рік, між іншим? мабуть десь приблизно той самий, що й на знимці…

      Like

      1. то був 1989 🙂
        фотка дійсно дуже мила, такий чистий погляд і посмішка невимушена, сердечна..

        Like

          1. в кінці третього; три початкові класи вела перша вчителька, а з четвертого вже починалися різні викладачі до різних предметів.. ну, і цей прийом у піонери був як ініціація 😉 у мене, принаймні, так було.

            Like

  2. Справді, чудовий комірець!.. 🙂
    У мене були одні з “шиттям” білі батистові манжети і комірець, а другі – більш звичайні, з синтетичного мережива.. щотижня їх прала, прасувала і пришивала. а потім вже в інституті деколи чи снилося чи так зринало: а комірець і манжети…

    Так зворушливо про батьків і паркер, і Фауста..
    і так знайомо – про книжкову археологію і “заковтування” (цю гонитву за сюжетом інакше не назвеш :)) )
    і так щиро- про виховання, і що виявилося.. так, цікаво на це все озиратися.. у мене виявилося навпаки: деким моя миролюбність часто сприймалася за “слабохарактерність”, а теплячість і вирозумілість викликала спокусу “сісти на шию”..
    у кожного свої нюанси моменту входження виховання у життя, так би мовити.. і це все потребує вже власної “корекції”, з огляду на те що там треба “добудувати” і “довиховувати”. І дуже вдячний батькам, коли цього треба не так вже і багато – якісь штрихи по основі.. 🙂

    Like

  3. І фото чарівне. 🙂 Треба ж, така невимушеність.. напевне, був гарний фотограф. ну і модель. :))

    Like

    1. ага, я й сама звернула увагу на таку нетипову для мене невимушеність на “офіційній” фотографії – я терпіти не могла ці всі шкільні формальності, і досі не люблю позувати до знимки, але, очевидно, таке ставлення виробилося пізніше. З цієї фотографії якимось дивом пам’ятаю, що страшно незручно було тримати руку на цьому плоскому фанерному карлсонові, – його край неприємно врізався в тіло, ну, але, виглядає так, що настрій мені то не надто зіпсувало… Хоч карлсона я терпіти не могла – не розуміла його зовсім, на відміну від всіх інших персонажів Астрід Лінгрен.

      Like

        1. ну, Пеппі, звичайно, була моєю найулюбленішою героїнею ще з до-читального періоду (мені її, разом з гобітами, мабуть десятки разів прочитали), пам’ятаю Роню, дочку розбійника – така книжечка була страшнувато ілюстрована, в м’якій палітурці. А потім, пізніше вже, вийшла книжка, там були Міо, мій Міо, Брати Лев’яче Серце, і ще щось – я все це, крім Карлсона, любила і по кілька разів прочитала.

          Like

          1. ..але такі книжки ще потрібно було десь “дістати”..
            мені лише раз знайомі знайомих батьків дали почитати томик Астрід Лінгрен. Так саме більшість “бестеслерів” пригодницького плану доводилося виглядати в бібліотеці – раптом хтось здасть.. вдома батьки багато чоло з класики мали, але більш новітню літературу купити було важко. Пощастило на макулатуру купити по талончикам Графа Монте-Крісто, і зібрання Достоєвського, то це була така подія.. 🙂
            правда, я народилася у середині 70-х, може трошки надовше застрягла у “дефіцитах” (навіть на книжки), а може батьки не все встигли зібрати на час мого дитинства.
            Зате у мене були оповідання Носова у твердій синій палітурці формату А4 з гарними ілюстраціями – кумедні і добрі, “Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько” – одна з книжок трилогії, здається.. теж їх дуже любила. 🙂

            Like

            1. не знаю… Пеппі мабуть всі кого я знаю, читали.

              Роню погуглила – Веселка 1987, ось вона: http://chytanka.com.ua/ebooks/index.php?action=url/view&url_id=340
              А ось той другий збірник – теж Веселка 1990, тут фото: http://chtyvo.org.ua/authors/Lindgren_Astrid/Mio_mii_Mio/

              Незнайку і Ко я теж читала, але воно якесь було надто “виховальницьке”, я б тепер сказала моралізаторське, а в Астрід Ліндгрен – просте і справжнє.

              Like

              1. Ага, тоді зрозуміло.. я вже у 1990му починала думати про вступ до ВНЗ. 🙂

                А Незнайку не читала, тільки слухала платівку дитячу – до речі, тепер розумію що платівка була цікавіша, така гра акторів дивовижна..
                Читала інші оповідання – про Мішку, про те як він собаку віз у коробці в потязі, Телефон, Мішкіна каша і т.і.

                Like

            2. А взагалі так, звичайно, тоді, мені здається, різниця в 3-5 років була величезною…

              В нас ще багато родичів було, то багато цих книжок ходили по кілька разів по колу. Я пригадую, наприклад, як бабця пробувала мені на ходу перекладати з польської володаря перстенів – в наших родичів один чи два томи було, коли російського в нас ще не було – я пам’ятаю, тому що далеко те читання ніколи не заходило, бо там початок дуже страшний, як вони нюхають, особливо якщо то вголос наніч читати :). Ну то це мабуть був десь 87-88 рік, а може й раніше.

              Like

  4. я якось гуляла задвірками і підібрала ручку. якось пізніше я її роздивлялась і думала, що ж вона така гарна і елегантна… певно не проста. погуглила і виявилось, що таки ручка зі “статусних”. доларів 70 коштує:)

    а історії ваші мені дуже сподобались:)

    Like

    1. дякую! 🙂

      от хто би міг подумати що нетиповим чином здобуті статусні ручки – така вдячна тема для спогадів 🙂

      Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s