Про виховання, Фауста і ручку Паркер

Тато каже, що десь коли я народилася (кінець 70х) якраз були популярними нові виховальницькі тренди, згідно яких вважалося, що дітям не треба нічого забороняти. Для мами я була досить пізньою дитиною (їй було 30), а для тата навпаки досить ранньою (йому було 22), і вони обидвоє терпіти не могли будь-яких проявів репресивності, завжди мали серйозні проблеми з авторитарністю, ну то їм мабуть досить природним був такий підхід, дитину ніяк особливо не обмежувати.

Радянська школа, звичайно, намагалася цю проблему виправляти як могла, але їй то не надто вдавалося. Крім всього, це була просунута німецька спец-школа, з національно-свідомим минулим, залишки якого все ще впізнавалися у вишиваних комірцях і манжетах (уявіть собі, як багато значать вишивані мамами і бабцями традиційні взори (кожен інший, кожен особливий) на тій жахливій коричневий формі), а також у цілій когорті старих вчителів німецької, деякі з них ходили до школи точно ще за Польщі). Мені правда не надто пощастило, і після третього класу німецької нас вчила комуністка – наглядачка ленінської кімнати, яка зразу ж по незалежності перекваліфікувалася, звичайно, на велику патріотку, і навіть стала депутаткою. І хоч вона ніби й знала німецьку, і ніби й конфлікти мої з нею були незначними, але спромоглася привити мені виразну нехіть до вивчення іноземних мов.

Назад до вседозволеності, це було не просто “дитині можна все”, це було “дитині віддамо все найкраще і найдорожче”. Мабуть таке ідеалізоване (чи абсолютизоване) трактування цінності власних дітей існує в багатьох культурах, але мені не надто легко уявити, як саме воно проявляється в практичному житті, і яких різних форм набуває при комбінації з іншими … принципами. Тому мабуть і захотілося написати про те, що розповідав тато, і що самій запам’яталося.

В нас вдома, як і в багатьох інших, кількість книжок явно переважала нормальну вмістимість книжкових шаф і полиць, тому книжки в них стояли як мінімум в два, а то й три ряди. Далеко не кожен знав, що там було в котрому другому чи третьому ряду, і я провела мабуть десятки годин в цій поличковій археології, вишукуючи, в своїй постійній читальній ненаситності, що б то ще таке заковтнути (це не рахуючи перебирання книжок в зовнішніх рядах). Так от, серед всього цього, поміж якісь дві книжки була запхана коричневого кольору порожня палітурка Фауста.

Ніби-то, коли я проходила свій немовлячий період дертя паперу, мама підсунула мені того Фауста – мовляв, хоче дитина щось подерти, то хай хоч Фауста, для дитини не шкода. Кажуть, вона любила всякі хвацькі, потенційно скандальні, або щонайменше виклично-демонстративні жести, хоч я цю її рису зовсім не пам’ятаю. Не знати, чи тато до цього діла поставився схвально, чи не дуже, в будь-якому випадку велика частина тих книжок була її, і Фауст напевно також. Може для неї той жест був також символічним – її свого часу завалили на передостанній сесії німецької філології і вигнали з університету – формально на двійку з історії КПРС чи чогось такого, а реально за зв’язки з тодішніми дисидентами. Ну і в додачу також вигнали з роботи в університетській науковій бібліотеці, так що моя мама з її амбіціями і любов’ю до німецької літератури пропрацювала решту життя машиністкою (в сенсі друкаркою) на якихось львівських заводах і підприємствах. Можливо, дати дитині подерти Фауста – це означало визнати, що всім цим великим професійним інтересам і мріям таки кінець, але в тебе хоч би є дитина, якій можна все. Ну то це про маму.

Тепер про тата. Тато мій великий фанат всяких писально-малювальних знарядь – ручки, оліївці, кольорові маркери – він це діло страшно любить. Після того як дядька Івана вигнали з університету за ті славні шевченківські листівки (а діда за одно вигнали з партії і з роботи), татові університет ніяк не світив, і він вчився в лісотехнічному на озелененні – це мабуть тепер би називалося щось як ландшафтна архітектура. Ну то з такою спеціальністю він не просто любив, а ще й дійсно розбирався в тому, яка ручка добре пише, і фанатів від написаного (накресленого) красиво і акуратно. Діло було коли я вже вчилася в ліцеї, тобто десь 94-95 рік. Пам’ятаю, що прийшла до тата просити ручку, бо та що в мене була виписалася, ну а в нього, ясне діло, того добра повно. Тато подивився, що там в нього було і дав мені ручку – “На.” Ручка була класна – повністю металева, приємно клацала, і ще приємніше важила в руці, мінімалістично проста і строга, але разом з тим елегантна плавністю форми – дійсно класична в цьому сенсі. Я дуже любила ту ручку, писала нею більше десяти років, і десь аж під кінець університету, під час якихось розмов про чоловічої статусні символи дізналася, що таке “Паркер”, і виявила, що вже роками ним пишу. Це, звичайно, не був паркер з дорогих, але порівняно з ручками за 70 копійок, чи скільки там, якими писали більшість моїх однокласників і одногрупників, це була річ. Аж тоді я зацінила, що значило для мого тата, фаната ручок, серед бідосі середини дев’яностих, віддати дитині для її теорем з алгебри чи “Савченка з зірочкою” свою єдину і найкращу ручку, мабуть кимось подаровану, при тому не кажучи “дивись не загуби” чи “ось тобі найкраща” а з простим “на”. (Якби я знала, ЩО то за ручка, то може б і не взяла – може попросила б “звичайну”.)

Фауста я так досі і не прочитала, а паркер для мене є символом не статусним чи елітарним, а рідно-сентиментальним. А щодо виховання, то мені довелося не раз червоніти, коли виявлялося, що поведінка сформована таким підходом в дорослої людини сприймається зовсім не так мило і невинно, як в дитини. Виявилося, що моє “свободолюбство” часто виглядало як хамство, “мудрагельство” як снобізм, а почуття “entitlement” (як це сказати по-українськи?) – як невдячність. Тобто було що виправляти, та й досі напевно є що. Втім, в кожного виховання мабуть є плюси і мінуси…

Ось вишиваний комірець зберігся на старій знимці: