Вайтарна – земля мертвих

[Попередні пости про Вайтарну можна почитати за тегом vaitarna]

Так сталося, що останнім часом багато пишу про смерть – і в сенсі особистому, про що пишу тут, і теж в професійному – розділ дисера, який я зараз домучую, теж, по суті, про смерть. І читаю теж про смерть – якраз вчора-позавчора почала знову перечитувати про Антіґону в інтерпретації Гайдеґера, і, власне, про її смерть, бо про це треба зараз дописати у вступі до розділу дисера. А ще, моя попередня віртуальна інкарнація називалася Персефона – то тут мабуть не треба пояснювати, яким чином вона стосувалася смерті, і теперішня чандріка теж, в якомусь сенсі, продовження Персефони, хоч мабуть не таке драматичне і пафосне (чи патосне).

Це все не випадково, як, виявляється, не випадково, що я знову опинилася тут у Вайтарні, і що Вайтарна міфічна – земля мертвих, а точніше – прикордонна (чи радше між-кордонна) зона, де можуть застрягнути на якийсь час мертві, не здатні перейти річку.

Останні кілька днів мені щось дуже не спалося, лягала відносно пізно між одинадцятою і дванадцятою, вставала як завжди в Індії між четвертою і п’ятою, позавчора вночі ще й прокинулася десь коло другої ранку, і ясно було, що так просто назад не засну, довелося на якийсь час вийти надвір перевітритися, і потім ще вдалося десь до п’ятої подрімати. Ну і сієста мені теж ніяк не вдавалася останні кілька днів. Я це все звалювала на спеку, хоч в глибині знала, що це не випадково, і банальними температурними умовами не пояснюється…

Ну то вчора під вечір, десь перед шостою зрозуміла нарешті, що засну, і приснився мені сон. Мої недавно померлі родичі – там їх трохи було в тому сні, і мертвих, і навіть хтось ще поки живий (це крім мене), але наголос був на бабцю і тітку, яких якраз цілком недавно, та ще й якось ніби недоречно згадувала в одному з коментарів до чужого допису. Тобто це я тоді думала, що недоречно, і якось вагалася, чи постити, а тоді все-таки запостила, потім ще вагалася, чи варто було постити. Тепер розумію, чому, – сказане, навіть в електронній формі (може навіть особливо в електронній) потрапляє в етер, якимось чином активізується в колективній свідомості, формує якісь зв’язки, відкриває якісь двері і переходи…

Так от, в тому сні я прийшла їх відвідувати – в ту хату на Левандівці, куди приходила їх відвідувати кожного свого виїзду додому, і де їх обидвох ще якраз застала підчас останнього свого Львова. Досі виразно пам’ятаю подзенькування шибок в тій хаті, коли вулицею проїжджав автобус чи вантажівка – бо я відночувала в там безліч вихідних, будучи дитиною, і навіть підлітком – в мене там навіть було власне ліжко із матрацом на старих пружинах – саме там бабця пробувала мені перекладати на ходу з польськї володаря перстенів, коли російського в нас його ще не було, про що я теж недавно згадувала в іншому якомусь коментарі.

Так от, прийшла я до них і чомусь була дуже розгнівана, бо “так не робиться”. Але потім в розмові якось проговорили що треба було, і тон змінився на більш сприятливий – це я парафразую Гайдегера про Антіґону в розмові з Ісменою (може це власне звідти в той сон потрапило, чомусь ця фраза мені запала). Він каже: “Антіґона знає, що ніхто не може забрати в неї її рішення, і що не зможе її похитнути. Тому вона каже, безпосередньо переходячи від жорсткого слова до м’якого, таке: “Отже, залиш це мені, і тОму, що зсередини мене дає небезпечну і важку пораду [наказ?].” Про що йдеться? “У свою власну суть увібрати
недомашнє (παθεῖν τὸ δεινὸν), що проявляється тут і тепер.”” (Вибачайте за переклад на коліні і без пояснень.)

Ну то ми ще поговорили, вони мені розказували, що там в них і як (як завжли було, поки живі були), запрошували в гості. Була б я темно-забобонною, то вже б freaked out – в нас в родині таке запрошення інтерпретували б я жахливий знак. Пригадую, мама розказувала (власне теж в тій самій хаті), що їй снилася померла тітка, і кликала її – а потім незадовго потому мама і сама померла. Ну але я не темно-забобонна – тому мене можливі знаки власної смерті в цьому сні не сильно турбують. Навпаки, було таке відчуття, що може родичі потребують, щоб за них хтось “замовив слово”? Мені що, можу й попросити Нараяні, триоку Ґаурі з цього поста – Вона заступниця і рятівниця всіх тих, хто в біді чи потребує допомоги.

Після того сну медитувалося якось легше, а щоб я раптом не забула, що в сні головне, вночі мені знову приснився синопсис того ж сну – бабці в кімнаті вже не було, я розмовляла з нею по телефону (може вона вже збиралася переходити?), тітка все ще була там, і сон закінчився тим, що я всім їм побажала щасливої дороги…

Річка, між іншим, на вигляд ніби звичайна, але на дотик і на відчуття – неймовірно ніжна і щовковиста. Я, звичайно, не пила, і не купалася також, але походила десь по коліно в воді, назбирала камінців, помедитувала трошки, полюбувалася на рибок, жабок, яскраво-червоних бабок, бичків з телятами, та й повернулася додому – якраз ще встигла десь на останню третину класу, коли я прийшла якраз проспівували таани до класичної композиції в разі Бгайрав, але про ту рагу колись вже іншим разом. Про побутовий аспект вилазки на річку – також може десь згодом.

Про цуциків

Тема собак – специфічно-індійська. Вони впали в око (ну і в об’єктив заодно) ще в перший мій індійський візит, я тоді була кілька тижнів в Пуні і біля Пуни, потім на кілька днів приїхала сюди в Вайтарну подивитися, як воно тут, щоб скласти якесь вреження перед довготривалим візитом, а потім через погану погоду умудрилася пропустила свій літак Делі-Київ, і оскільки аеросвіт тоді літав двічі в тиждень, то ще на п’ять днів зависла в Делі, чекаючи наступного літака.

Ну то поруч з худезними індійськими “міськими” коровами, запам’яталися ці летаргічні індійські собаки кольору сухої трави, вони лежали при дорозі на якихось купах землі і сміття, і їм зовсім ні до чого не було діла. Якось з того часу не звертала уваги, чи у великих містах їх так само багато, як було в тому передмісті Пуни, де я їх бачила вперше – мабуть це залежить від району, тобто від доступності сміття, на якому можна виживати – в консульському і офісному секторі в Делі (там був офіс аеросвіту) я їх не бачила, але то не дивно – там всюди плитка, асфальт, фірмові магазини, і всяке таке. Але в житлових і звичайних районах мабуть вони також є.

Так от, тема собак виплила цього разу знову – з вчителем співу (який був основним “опонентом” мого вчителя, а зараз тут в.о. начальника).

Continue reading

Vaitarna reloaded

Як я вже раніше писала мабуть навіть не раз, тут я прожила чотири місяці п’ять з гаком років тому, – вчилася співати по-індійськи. Якось навіть несподівано для себе вирішила знову сюди приїхати, накоротко, “в гості”. В якомусь сенсі це суперечливе бажання все-таки втілилося, бо є виразне відчуття, що мені треба знову почати співати – не для когось чи для якоїсь зовнішньої мети, а власне для того, щоб підтримувати і підживляти медитацію. Вайтарна – це місце музики, треба тільки трохи настроїтися, щоб почути її. Не знаю, чи я вже за два дні настроїлася – мабуть що ні, тим більше, що мого основного тодішнього камертона вже нема і більше не буде. Доведеться шукати якихось інших, мабуть не втілених, а радше всюдисущих камертонів.

Хоч-не-хоч, включаються порівняння – інші часи, інша пора року, в якомусь сенсі, інше життя (ото власне ці порівняння може будуть якось виписуватися наступні кілька днів). Хотіла почати з фауни – тобто з несерйозного, яле якось то би було не в моєму стилі – доведеться, як завжди, починати з головного.

Минулого разу я тільки почала була серйозно займатися медитацією, Вайтарна була першим набором дрібних, як на теперішні мірки, випробувань – перші драми, перші уроки, і неймовірні, глибокі, чисті медитації – як то водиться в початківців. Я була тоді дуже серйозною, все ще гіпер-відповідальною, мені тяжко давалася гра, особливо з цими індусами, майстрами гри. Але за ту серйозність Вайтарна винагороджувала абсолютною прозорістю, – виразним усвідомленням свого власного стану щодня і щохвилини. От вдома часом буває, живеш в якомусь настрої вже кілька годин, часом навіть кілька днів, а не усвідомлюєш того настрою. У Вайтарні це було неможливо – тут всі настрої проявлялися моментально, всі свої глюки, всі недоробки, здавалося, було очевидними не тільки собі, а й всім решта, – поле неоране для само вдосконалення і праці над собою.

Минуло ніби так мало часу, але зараз вже зовсім інша епоха – в житті Вайтарни, і в моєму житті – це те, що я виразно знаю. Що не змінилося – то цей Вайтарнівський етер, чи ефір – це повітря наповнене світлом, – не в сенсі фізичному, а в сенсі тонкому, ефірному – і все ж видиме неозброїним оком (чи може моєоковсе-таки озброєне?) – сиділа сьогодні перед обідом і дивилася ефір.

Тобто залишається дрібниця – розслабитися і відкрилися якнайширше (чи якнайглибше?), щоб того ефіру ввібрати багато. Це ще поки що не вдалося – я все ще не оплакала свого померлого вчителя, який власне першим розповів був мені, що таке його Вайтарна, коли зустрів мене тут як господар, дощового вересневого дня, і показував мені своє господарство. Може саме тому я остерігаюся того відкривання, щоб не порозхлюпувати ненароком почуття…

Подорожній дибр

Почну з літака – швейцарські авіалінії виправдали себе :).

В перельоті Монреаль-Цюріх літак був набитий битком, стюардеси метушилися, але без надриву, всі оголошення французькою, німецькою і англійською (часом зі зміною порядку), я завжди дивуюся, як вони з першого разу запам’ятовують, з ким якою мовою розмовляти. Одна німецькомовна, точніше швітцердюч-мовна стюардеса розносила на початку польоту якісь газети, і явно насолоджувалася повторюванням звука х з переходом в р – щось там таке було в назві газети, і якось то в неї так моторошно виходило, що я собі подумала, навряд чи та мова набула б для мене такого сентиментального значення, якби я її від тої стюардеси вперше почула. Стюардеса ця була не моя, моя була спокійно-нейтральна. Подивилася нарешті лайф оф пай і джанґо. Перший досить добре пішов, може колись навіть подивлюся на нормальному екрані, другий – так собі, захоплених відгуків не поділяю, з віком, так виглядає, все більше втрачаю смак на тарантінівщину.

Цюріхський аеропорт неприємно здивував жмотистим вайфаєм, зато потішив ранковою тишею, краєвидом і нормальною кавою. Літак до Мумбая був на дві третини порожнім – не дуже зрозуміло, навіщо такий великий літак ганяти… Може в них менших нема. Чи може він назад повний полетів? Неясно, зато ясно тепер, чого квиток був такий дешевий. З оголошень прибрали французьку, зато додали на карті польоту версію на хінді, що й не дивно – три чверті пасажирів – індуси. Тут вже всі були розслаблені і задоволені, гіпер-чемні, я правда, ніяк особливо тою чемністю не скористалися, бо продрихла весь політ.

Додатковий плюс малої кількості пасажирів – швидко віддали багаж, навіть не зважаючи на те, що “митник” мені попався жахливо балакучий і страшно довго (порівняно з іншими) морозив мою чергу, пройти іміграцію, переодягнутися, забрати багаж і поміняти гроші зайняло менше ніж пів години. На питання “Where is the main exit?” отримала типово-індійську своєю інформативністю відповідь “The main exit is outside” – добре, що махнув рукою, в якому напрямку. Не звернула увагу, чи був на тому виході традиційний охоронець з автоматом – мабуть що був… В Інндії в аеропорт не пускають нікого крім відлітаючих і якихось типів з особливими дозволами – охоронці з автоматами дбають про дотримання цього правила (не знаю, чи беруть вони хабарі при потребі), тому зустрічаючі зустрічають надворі, де нема кондиціонера. Здивувала величезна кількість дорогих (на вигляд) машин в аеропорту – в грудні я летіла через Делі, відповідно прибула в домашній, а не міжнародний термінал, то там все було посполитіше, та й в міжнародному терміналі в Делі – не так як тут. Мене, правда, забрали на дешевому “джіпі”, бо ми ж зо села, та й навіть селом на українські мірки це не назвеш.

Дві години нічного добирання, і я вдома. Лякали, що буде дуже жарко – в принципі, цілком терпимо, ввечері і вранці навіть свіжо (градусів двадцять), – от вже сьома, а я все ще цілком комфортно сиджу на даху, куди після ранкової медитації прийшла дивитися захід місяця і схід сонця. Вдень, звичайно, жарко, але для того існує сієста і фен в кімнаті… Ми, правда, як в тому анегдоті про морг, ще не доїхали – кажуть, в травні буде гірше, тим більше в Мумбаї, але тут в Вайтарні зараз цілком комфортно навіть як на західні мірки – якщо пити багато води і не сильно перейматися тим, що вдень після душу зіпріти встигаєш швидше ніж одягнутися, ну але ж то Індія – тут таким ніхто не переймається.

Далі буде. Поки я писала, пропав телефонний зв’язок, відповідно і інтернет, ну і ще й електрика вирубалася на додаток, ну то доведеться вам почекати. Електрику мабуть скоро включать, бо день без фена то був би мабуть трохи екстрім :), а от з телефоном, сказали, що залежить, де проблема, якщо в дальшому містечку, тоді за кілька годин мабуть буде, а якщо в ближчому селищі, то може й кілька днів потривати, якщо “майстер десь спить” – так і сказали :).

Ну і спеціально для тут мали бути цуцики, але не вдалося приклеїти фото. Якщо дуже цікаво, можна подивитися тут.

Байки йогів (Kрішна і його дружини)-2

Одного разу дружини Крішни почали йому нарікати, що він їх так не любить, як любить Радгу (Нарада, любитель жартів і збитків, настрополив їх на це діло). Крішна, будучи дипломатом, не став сперечатися, натомість схопився за живіт і почав страшно стогнати кажучи, що його дуже болить живіт. Дружини, та й Нарада разом з ними, через якийсь час почали хвилюватися, бо Крішна продовжував стогнати і корчитися, і спитали Крішну, як тому болю зарадити. Крішна сказав: дуже просто, якщо я вип’ю порох з ніг того, хто мені поклоняється, я миттю одужаю.

Нарада, звичайно, не хотів ризикувати, дружини теж почали вагатися: він і так нас не любить, а ще якщо ми проявимо таку неповагу, вчинимо такий гріх – то й взагалі не стане на нас навіть дивитися (в традиції вважається, що торкатися когось ногою, чи навіть наставляти свої ноги на когось – великий знак неповаги, тим більше якщо йдеться про Бога). Що робити? Крішна продовжував стогнати і корчитися, і сказав Нараді – піди до Радги, і скажи їй, що мені треба, вона погодиться.

Нарада, вагаючись, пішов до Радги, вона перебувала у Вріндавані, відомому своєю жовтою землею, і розповів їй, що сталося з Крішною, і що його вилікує. Радга не вагалася, навпаки, сказала: звичайно, ось, бери порох з моїх стоп, якщо Крішна каже, що йому це треба випити, щоб вилікуватися. Нарада не вгавав: а ти не боїшся гріха? Не боїшся втратити всі свої пуньї (добрі діла)? На що Радга відповіла: що мої пуньї, що мої гріхи? Крішна сам все робить, примушує мене грішить зранку до ночі – хай він сам дбає про мої пуньї і мої гріхи – якщо він каже що йому треба таке лікарство – то це його справа, хай сам її вирішує.

Нарада приніс Крішні жовтий порох зі стоп Радги, і почав питати Крішну, як так, що Радга дала порох зі стоп на лікарство Крішні, і зовсім не боялася гріха. Крішна відповів: давай, я вип’ю, і тоді ти зрозумієш. Він випив той жовтий вріндаванівський порох зі стоп Радги, і показав Нараді своє серце. Нарада побачив прекрасний рожевий лотос, на якому сиділа Радга, її стопи торкалися тичинок лотоса, і були жовтими від пилку з лотоса Крішниного серця – того самого кольору, що й земля у Вріндавані. Тоді Нарада зрозумів, що мала на увазі Радга: про який гріх може йти мова, якщо Радга, і її стопи, весь час перебувають в серці Крішни, весь час торкаються його?

Коли він переповів те, що побачив решті дружин, вони мусіли визнати, що одна лише Радга дійсно розуміє Крішну, дійсно знає його, їм всім ще рости і рости до такого розуміння.

Отака байка. Всім бажаю пахучого розквіту і гарного завершення весни, побачимося в червні (може).

Ага, і попередня байка тут.

Марія Антуанетта, гідність і етикет

Закінчився сезон мого єдиного серіалу, запис якого я зазвичай переглядаю в середу за пізнім сніданком, і от, в пошуках, чим би то заповнити ритуал, я випадково натрапила на 38го року чорно-білий голівудівський фільм про Марію Антуанетту. Дивитися більш ніж пів години цього сентиментального видива за раз я ніяк не подужаю, але мені було цікаво, бо кілька років тому так само випадково я натрапила на історичний типу документальний французький фільм про неї ж. То я таки додивилася і цей за три чи чотири сеанси, просто заради порівняння. В тому документальному фільмі мене вразили було два моменти, обидва з них майже повністю відсутні в цьому художньому.

Перший момент – з кінця історії, що ніби-то підчас втечі, затримка, яка в кінці кінців коштувала їм життя, полягала в тому, що Марія Антуанетта просто не могла їсти без дотримання якогось хоч би мінімального етикету їдження. Ну, подумаєш, ми звикли їсти на коліні, чи на ходу, якщо є така потреба, корона з голови не впаде, як нам в дитинстві казали. Не впаде власне тому, що її там і нема. Для Марії Антуанетти, це неможливо було навіть уявити. Корона, хай навіть на той час вже символічна, а не реальна, впала тільки разом з головою. Прояв етикету був для неї проявом її королівської гідності, іншої ідентичності в неї не було, і бути не могло. Власне через ту їх королівську ідентичність, через яку вони не могли в принципі, ніколи і ніяк мислити себе інакше, ніж королем і королевою, вони залишалися вдома, довго по тому, як велика частина двору виїхала за кордон.

Друге що вразило мене, це те, що брудний піар, власне, настільки брудний, і в таких обсягах, застосовано було власне проти Марії Антуанетти, чи не вперше в історії – ну чи так сказали здається в тому французькому фільмі. Напад на честь королеви, навіть нехай вони на той час перестати сприймати її за “свою” королеву, листівки з сексуальними карикатурами, друк яких, вже не пригадую яким чином, був пов’язаний з Голандієюю – це, власне кажучи, була атака на саме ту її королівську гідність.

Є такі люди, з якими часто майже неможливо нормально домовитися, досягнути якогось спільного рішення, особливо якщо йдеться про поступки з їхнього боку, про дії і жести, навіть незначні, від яких, на мою думку, корона з голови не впаде. Коли я опиняюся в такій ситуації – неможливості досягнути компромісу з людиною через речі для неї принципові і внутрішньо визначальні, я згадую Марію Антуанетту і її пікнік посеред лісу з фамільним сріблом, чи що там в неї було, її відмову їсти в дорозі чи на коліні, навіть коли ти знаєш, що за тобою женуться, – і тоді, здається, трошки починаю розуміти, що це значить, коли корона на голові є.

Екзотичні птахи і писанки – 3 (травлення покроково)

Третя і остання частина звіту про мій цьогорічний короткий але експериментальний писанкарський сезон.

1. Роздобути підходяще яйце (наприклад, темне куряче, чим темніше, тим краще), видути і виполокати водою, залишити щоб добре висохло.

* звичайні мальовані писанки я не видуваю взагалі, крім випадків якщо яйце в процесі тріснуло, або якщо його треба буде літаком транспортувати. Але в цій забаві з оцтом (може) порушується нормальна природна структура шкаралупи, що (може) збільшує шанси, що яйце зіпсується, якщо його не видути. Наукового або власного статистичного підтвердження цієї теорії в мене нема, тобто може це і міф, але я почала видувати яйця для травлення після першого зіпсованого. (Цього року вони всі були куплені вже видутими, тобто мені вдалося уникнути цієї не надто приємної процедури.)

2. Намалювати воском основний взір (те, що в кольоровій писанці було б білим).
Довге ему з іншими (біле качине тут ще не почате)

IMG_0262

Товсте ему (на них майже не видно темного воску, бо воно саме таке чорне, це одне з усладнень ему – наступого разу спробую некольорованим воском писати – може якраз буде краще видно)

IMG_0291

Решта під катом