Марія Антуанетта, гідність і етикет

Закінчився сезон мого єдиного серіалу, запис якого я зазвичай переглядаю в середу за пізнім сніданком, і от, в пошуках, чим би то заповнити ритуал, я випадково натрапила на 38го року чорно-білий голівудівський фільм про Марію Антуанетту. Дивитися більш ніж пів години цього сентиментального видива за раз я ніяк не подужаю, але мені було цікаво, бо кілька років тому так само випадково я натрапила на історичний типу документальний французький фільм про неї ж. То я таки додивилася і цей за три чи чотири сеанси, просто заради порівняння. В тому документальному фільмі мене вразили було два моменти, обидва з них майже повністю відсутні в цьому художньому.

Перший момент – з кінця історії, що ніби-то підчас втечі, затримка, яка в кінці кінців коштувала їм життя, полягала в тому, що Марія Антуанетта просто не могла їсти без дотримання якогось хоч би мінімального етикету їдження. Ну, подумаєш, ми звикли їсти на коліні, чи на ходу, якщо є така потреба, корона з голови не впаде, як нам в дитинстві казали. Не впаде власне тому, що її там і нема. Для Марії Антуанетти, це неможливо було навіть уявити. Корона, хай навіть на той час вже символічна, а не реальна, впала тільки разом з головою. Прояв етикету був для неї проявом її королівської гідності, іншої ідентичності в неї не було, і бути не могло. Власне через ту їх королівську ідентичність, через яку вони не могли в принципі, ніколи і ніяк мислити себе інакше, ніж королем і королевою, вони залишалися вдома, довго по тому, як велика частина двору виїхала за кордон.

Друге що вразило мене, це те, що брудний піар, власне, настільки брудний, і в таких обсягах, застосовано було власне проти Марії Антуанетти, чи не вперше в історії – ну чи так сказали здається в тому французькому фільмі. Напад на честь королеви, навіть нехай вони на той час перестати сприймати її за “свою” королеву, листівки з сексуальними карикатурами, друк яких, вже не пригадую яким чином, був пов’язаний з Голандієюю – це, власне кажучи, була атака на саме ту її королівську гідність.

Є такі люди, з якими часто майже неможливо нормально домовитися, досягнути якогось спільного рішення, особливо якщо йдеться про поступки з їхнього боку, про дії і жести, навіть незначні, від яких, на мою думку, корона з голови не впаде. Коли я опиняюся в такій ситуації – неможливості досягнути компромісу з людиною через речі для неї принципові і внутрішньо визначальні, я згадую Марію Антуанетту і її пікнік посеред лісу з фамільним сріблом, чи що там в неї було, її відмову їсти в дорозі чи на коліні, навіть коли ти знаєш, що за тобою женуться, – і тоді, здається, трошки починаю розуміти, що це значить, коли корона на голові є.

Advertisements

7 thoughts on “Марія Антуанетта, гідність і етикет

  1. Чи то у Шаламова чи Солженвцина читав про галичанок, які серед барачної нужди і скрути завжди мали чисто випраний шматок полотна білого і, проказавши молитву подяки над гнилою бульбою, розстилали її на колінах як серветку.

    Like

    1. Но видиш, бабця Австрія то тобі не пшик 🙂
      В мене корінні галичани – лише пів родини, та й ті не Львівські, і відповідно не дуже паньство – тому в нас приказка “корона з голови не впаде” була дуже ужиткова, так само як “маєш вітер під носом” :).
      Ти ж теж мабуть не з львів’ян в третьому коліні, нє?

      Like

      1. В третьому і в четвертому. Я з львівських поляків, тої дрібки що не виїхала з міста в 40му як Сталін дозволив.

        Like

        1. о, то ти якраз із найсправжніших…

          а в мене мамина родина вся з львівщини більш-менш (Мости Великі, село одне на польському кордоні, і ще біля Калуша село, правда родинна легенда одну гілку десь ніби з молдавії веде, але слід губиться десь під кінець 18 століття, і чи дійсно він прийшов десь звідти – невідомо), але обидва прадіди працювали на Лемківщині, там і дід мій з бабцею народилися обидвоє і жили також, аж десь в 44 здається переїхали в село під Львовом.

          Єдиний натяк на можливу польську кров – предок на ім’я Стефан Роборецький, чи щось таке (якось невиразно було в метричній книзі написано) біля тих самих Мостів Великих, але я навіть не знаю, чи то дійсно польське прізвище…

          Like

      2. Ага, було:) А ще “світ мі немилий як циганські діти”, юж параню по коханю і файрад!
        А знаєш “вже за руку лапає”? 🙂

        Like

        1. Юж параню в нас було без файрада, а решта два ніколи не чула 🙂

          В нас все більше невишукані сільські приповідки були типу “ми ся олувко сказило”, або почуте десь в районному автобусі “шофер, втворіть бабі зад”, а з польського – файдулі і анекдоти типу “цо пан робі – мєшам гумно з пяскем”.

          Ще було “прошу пана до гіляки” і “тримайтеся майстри пензля, бо драбину забираю”…

          Зато татова частина родини родом з Чернігівщини і Волині так вдало асимілювалася (це при тому що розмовляли виключно чистою літературною мовою), що мені навіть у Львові не хотіли вірити, коли я казала, що вони не з тої власне львівської сметанки взагалі.

          Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s