Подорожній дибр

Почну з літака – швейцарські авіалінії виправдали себе :).

В перельоті Монреаль-Цюріх літак був набитий битком, стюардеси метушилися, але без надриву, всі оголошення французькою, німецькою і англійською (часом зі зміною порядку), я завжди дивуюся, як вони з першого разу запам’ятовують, з ким якою мовою розмовляти. Одна німецькомовна, точніше швітцердюч-мовна стюардеса розносила на початку польоту якісь газети, і явно насолоджувалася повторюванням звука х з переходом в р – щось там таке було в назві газети, і якось то в неї так моторошно виходило, що я собі подумала, навряд чи та мова набула б для мене такого сентиментального значення, якби я її від тої стюардеси вперше почула. Стюардеса ця була не моя, моя була спокійно-нейтральна. Подивилася нарешті лайф оф пай і джанґо. Перший досить добре пішов, може колись навіть подивлюся на нормальному екрані, другий – так собі, захоплених відгуків не поділяю, з віком, так виглядає, все більше втрачаю смак на тарантінівщину.

Цюріхський аеропорт неприємно здивував жмотистим вайфаєм, зато потішив ранковою тишею, краєвидом і нормальною кавою. Літак до Мумбая був на дві третини порожнім – не дуже зрозуміло, навіщо такий великий літак ганяти… Може в них менших нема. Чи може він назад повний полетів? Неясно, зато ясно тепер, чого квиток був такий дешевий. З оголошень прибрали французьку, зато додали на карті польоту версію на хінді, що й не дивно – три чверті пасажирів – індуси. Тут вже всі були розслаблені і задоволені, гіпер-чемні, я правда, ніяк особливо тою чемністю не скористалися, бо продрихла весь політ.

Додатковий плюс малої кількості пасажирів – швидко віддали багаж, навіть не зважаючи на те, що “митник” мені попався жахливо балакучий і страшно довго (порівняно з іншими) морозив мою чергу, пройти іміграцію, переодягнутися, забрати багаж і поміняти гроші зайняло менше ніж пів години. На питання “Where is the main exit?” отримала типово-індійську своєю інформативністю відповідь “The main exit is outside” – добре, що махнув рукою, в якому напрямку. Не звернула увагу, чи був на тому виході традиційний охоронець з автоматом – мабуть що був… В Інндії в аеропорт не пускають нікого крім відлітаючих і якихось типів з особливими дозволами – охоронці з автоматами дбають про дотримання цього правила (не знаю, чи беруть вони хабарі при потребі), тому зустрічаючі зустрічають надворі, де нема кондиціонера. Здивувала величезна кількість дорогих (на вигляд) машин в аеропорту – в грудні я летіла через Делі, відповідно прибула в домашній, а не міжнародний термінал, то там все було посполитіше, та й в міжнародному терміналі в Делі – не так як тут. Мене, правда, забрали на дешевому “джіпі”, бо ми ж зо села, та й навіть селом на українські мірки це не назвеш.

Дві години нічного добирання, і я вдома. Лякали, що буде дуже жарко – в принципі, цілком терпимо, ввечері і вранці навіть свіжо (градусів двадцять), – от вже сьома, а я все ще цілком комфортно сиджу на даху, куди після ранкової медитації прийшла дивитися захід місяця і схід сонця. Вдень, звичайно, жарко, але для того існує сієста і фен в кімнаті… Ми, правда, як в тому анегдоті про морг, ще не доїхали – кажуть, в травні буде гірше, тим більше в Мумбаї, але тут в Вайтарні зараз цілком комфортно навіть як на західні мірки – якщо пити багато води і не сильно перейматися тим, що вдень після душу зіпріти встигаєш швидше ніж одягнутися, ну але ж то Індія – тут таким ніхто не переймається.

Далі буде. Поки я писала, пропав телефонний зв’язок, відповідно і інтернет, ну і ще й електрика вирубалася на додаток, ну то доведеться вам почекати. Електрику мабуть скоро включать, бо день без фена то був би мабуть трохи екстрім :), а от з телефоном, сказали, що залежить, де проблема, якщо в дальшому містечку, тоді за кілька годин мабуть буде, а якщо в ближчому селищі, то може й кілька днів потривати, якщо “майстер десь спить” – так і сказали :).

Ну і спеціально для тут мали бути цуцики, але не вдалося приклеїти фото. Якщо дуже цікаво, можна подивитися тут.