Як я вже раніше писала мабуть навіть не раз, тут я прожила чотири місяці п’ять з гаком років тому, – вчилася співати по-індійськи. Якось навіть несподівано для себе вирішила знову сюди приїхати, накоротко, “в гості”. В якомусь сенсі це суперечливе бажання все-таки втілилося, бо є виразне відчуття, що мені треба знову почати співати – не для когось чи для якоїсь зовнішньої мети, а власне для того, щоб підтримувати і підживляти медитацію. Вайтарна – це місце музики, треба тільки трохи настроїтися, щоб почути її. Не знаю, чи я вже за два дні настроїлася – мабуть що ні, тим більше, що мого основного тодішнього камертона вже нема і більше не буде. Доведеться шукати якихось інших, мабуть не втілених, а радше всюдисущих камертонів.
Хоч-не-хоч, включаються порівняння – інші часи, інша пора року, в якомусь сенсі, інше життя (ото власне ці порівняння може будуть якось виписуватися наступні кілька днів). Хотіла почати з фауни – тобто з несерйозного, яле якось то би було не в моєму стилі – доведеться, як завжди, починати з головного.
Минулого разу я тільки почала була серйозно займатися медитацією, Вайтарна була першим набором дрібних, як на теперішні мірки, випробувань – перші драми, перші уроки, і неймовірні, глибокі, чисті медитації – як то водиться в початківців. Я була тоді дуже серйозною, все ще гіпер-відповідальною, мені тяжко давалася гра, особливо з цими індусами, майстрами гри. Але за ту серйозність Вайтарна винагороджувала абсолютною прозорістю, – виразним усвідомленням свого власного стану щодня і щохвилини. От вдома часом буває, живеш в якомусь настрої вже кілька годин, часом навіть кілька днів, а не усвідомлюєш того настрою. У Вайтарні це було неможливо – тут всі настрої проявлялися моментально, всі свої глюки, всі недоробки, здавалося, було очевидними не тільки собі, а й всім решта, – поле неоране для само вдосконалення і праці над собою.
Минуло ніби так мало часу, але зараз вже зовсім інша епоха – в житті Вайтарни, і в моєму житті – це те, що я виразно знаю. Що не змінилося – то цей Вайтарнівський етер, чи ефір – це повітря наповнене світлом, – не в сенсі фізичному, а в сенсі тонкому, ефірному – і все ж видиме неозброїним оком (чи може моєоковсе-таки озброєне?) – сиділа сьогодні перед обідом і дивилася ефір.
Тобто залишається дрібниця – розслабитися і відкрилися якнайширше (чи якнайглибше?), щоб того ефіру ввібрати багато. Це ще поки що не вдалося – я все ще не оплакала свого померлого вчителя, який власне першим розповів був мені, що таке його Вайтарна, коли зустрів мене тут як господар, дощового вересневого дня, і показував мені своє господарство. Може саме тому я остерігаюся того відкривання, щоб не порозхлюпувати ненароком почуття…
thinking and thoughtlessness 
Мені здається, я розумію.. звичайно, не настільки, бо не втрачала вчителя, але щось подібне і в мене було і є.
У моєму дитинстві був бабусин яр, де я пасла корів і телят, були такі літні місяці що і щодня: чи дощ, чи спека, чи вітер. Я там фактично жила, вдома тільки обідала, вечеряла і спала, знала там всі куточки, де що росте, які трави, де які гриби шукати, де три джерела знаходяться.. а потім поверталася в місто і жила життям міста.
І коли значно пізніше, вже після народження дитини, я розповідала випадковій знайомій по дитячій пісочниці (яка займалася йогою, малюванням і ще багато чим) про те наскільки мене часом тягне в той яр і як я знаходжу там “мир у собі”, як відновлююся, набираюся внутрішніх сил, вона сказала “все понятно.. там ты структурируешь свои энергетические уровни”, щось таке. До речі, через неї я познайомилася з дуже цікавими і важливими для моїх внутрішніх метаморфоз книгами.. а потім вона зникла з мого життя – переїхала на іншу квартиру. Я вважаю що це було не випадково.
Так складалося доросле життя, що я все рідше мала можливість все покинути і на день поїхати до бабусі.. яр став збідненим, багато старих дерев розвалилися і струхлявіли, а нові чомусь не виросли, засмітився і багато в чому змінився.. хоча поки є моя улюблена сосна на вершечку пагорба, де я годинами дивлюся на все той же краєвид, тулячись до неї як до рідної, я там – вдома.
Але я стала вчитися відчувати себе “як вдома” – в будь-якому іншому місці.. це було важко, бо “відкриватися” мені було незатишно там, не у своєму домі.. та поступово я стаю сильніша і не така прив’язана до конкретного місця.
пару днів тому в парку зняла туфлі і просто постояла на паруючій землі, притулившись до дерева – і відчула що я вже достатньо “виросла” для того, щоб могти і в інших місцях дерев, трав і природи “структуруватися”. …але того яру мого дитинства мені все-таки бракує.. і я знаю що його не повернути, і повністю – не замінити.
Той яр – для мене мій Вчитель..
LikeLike
Дякую! Воно все не так трагічно, як прозвучало – вчора просто був сентиментальний день 🙂
LikeLike
Поліз до Вікіпедії:
1. Vaitarna is a railway station on the Western line of the Mumbai Suburban Railway network
http://en.wikipedia.org/wiki/Vaitarna
2.Vaitarana is a river north of the city of Mumbai, India. It is near the border with Gujarat state. Vaitarna supplies Mumbai’s drinking water. It is serviced by a shuttle train service from Virar. The houses are still kuchcha. Primary occupation of people here is farming and removing sand from river & creek. Fishing is also an occupation.
http://en.wikipedia.org/wiki/Vaitarna
3. Vaitarna or Vaitarani (Vaitaraṇî) river, as mentioned in the Garuda Purana and various other Hindu religious texts, lies between the earth and the infernal Naraka, the realm of Yama, Hindu god of death and is believed to purify ones sins. Further while the righteous see it filled with nectar like water, the sinful see it filled with blood.[1][2] The sinful souls are supposed to cross this river after death. According to the Garuda Purana this river falls on the path leading to the Southern Gate of the city of Yama. It is also mentioned that only the sinful souls come via the southern gate.
http://en.wikipedia.org/wiki/Vaitarna_River
(Підкреслення моє)
І що, як виглядає?))
LikeLike
Я про це трохи писала тут: http://candrika.livejournal.com/31274.html
Позавчора якраз розпитувала про нектар і кров, то мені сказали, що то ж про “небесну” річку йдеться, а не цю :). Я, звісно, не повірила – бо ж навіть якщо про небесну – не може ж такого бути, щоб небесна до цієї ніякого стосунку не мала :).
Як по карті, то від нас до річки і самої дамби десь кілометр-два, дамба охороняється як стратегічно важливий секретний об’єкт, особливо від форінерсів – мені так сказали, а річка сама брудна, кажуть, хоч я підозрюю, кажуть так просто щоб мене розохотити, бо самі купалися, а індуси взагалі страшно бридливі, особливо ці браміни, то вони куди-будь купалися не полізуть.
Поки це писала, прийшов в гості колишній менеджер – в мене з ним блат, бо я ж тут жила якраз коли він працював, то він спочатку теж як і всі мене відмовляв від тої річки, але вкінці здався: ну як дуже хочеш, я тобі покажу, хоч і не можна. Можеш навіть скупатися. Купатися мені не треба – в мене тут душ є, а от подивитися – з задоволенням. Домовилися з ним на вівторок зранку.
LikeLike
Ось знимки з річки 🙂
https://plus.google.com/app/basic/photos/115763534230006479623/album/5872545892701305265?cbp=1lghg01ot1435&gl=in&partnerid=gplp0&sview=26&spath=/app/basic/115763534230006479623/photos&sparm=cbp%3D5zw96yw8yzn2%26gl%3Din%26partnerid%3Dgplp0%26sview%3D25
LikeLike
А цеглу “випікають” чи лишають просто на сонці?
Кошеня виглядає оптимістичніше за цуциків)
Якби не знати, що то Індія, то річкові пейзажі схожі на сибірські ріки: камні, вузьке каналоподібне річище, а на берегах корови, схожі більше на великих псів.
LikeLike
Випікають цеглу, правда якось дивно – я чула “просунутіші” технології десь інде в Індії – коли роблять кілн, складають туди цеглу, закривають (землею?), і тоді випікають, а тут просто складають в таку подовгасту гору з проходом всередині (там на третій-четвертій знимці на задньому плані), і всередині в тому проході палять – на п’ятий знимці видно трохи як димиться, тільки чомусь випеченіші цеглини назовні, а всередині сиріші – я не хотіла затримувати людей (мій проводир страшно сопів від спеки), то так нашвидкоруч наклацала, а на сонці навіть не видно майже на екрані, що фотографуєш, і не розпитувала особливо, бо він явно вже хотів десь сховатися від сонця… Вам всі знимки видно було, бо мені шось майже половину не показує – може не аплодувалися?
Еге, котик повна протилежність собак – він же домашній, і за поведінкою також – на спроби його почухрати за вухом відповів агресивно – почав почав хапати лапами за руку і кусати, причому серйозно, а не для забави. Добре хоч пазурів не сильно випускав, бо ще мені бракувало бути подерла парою індійським котом :). Це, між іншим, перший в житті індійський кіт, якого я бачила – власник кота мені не вірив :).
Мені сказали, що влітку річище цілком заповнене – це метрів 10 в глибину – не знаю, чи на фотках десь видно. Зараз просто найсухіша пора – то ж вже майже пів року як дощі закінчилися, почнуться знову десь в червні. Ну то вони там насипали каміння і зробили загату для купання. Це десь кілометрів 5 вниз по течії від дамби – так мені сказали, хоч я не певна, чи індійські кілометри абсолютні, чи відносні як гуцульські. Корови схожі на псів, бо то телята, дорослих корів там не було здається.
А взагалі, індійські річки завжди вражали мене своїм “звичайним” виглядом – зовсім не “індійським” :).
LikeLike
багато фоток не відкриваються – є таке.
Почитаю про цеглу десь у Вікіпедії. Цікаво, яка цегла для Індії традиційна. Я не маю особливої цікавості саме до цегли, але для мене вона слугує певним маркером, за яким можна судити про ту чи іншу культуру.
У Сибіру корови худі та малі. Принаймні, так було 1991-го. А ріки схожі. І глибокі дуже, хоча в середині літа міліють. Для мене було культурним шоком дізнатися, що можна подолати глибину у 1.8 м на судні осадкою 2.20 м.
Я маю, що сказати і до ваших інших постів, але мій мозок не так швидко перетравлює їх, як ви пишете) отже. не дивуйтеся побачите комент під постом, який ви, мабуть, вже забудете на той момент)
LikeLike
Я чула історію в іншому контексті, про якесь місце в Індії, де була особлива глина якась, з якої дуже міцна і добра цегла виходила, то власне там було про випікання у величезних кілнах (є таке слово в українській також?). В цьому випадку на знимках швидше якась кустарщина – але це дуже бідний регіон – тут місцеві бідніші люди навіть чапаті (пшеничні палянички) не можуть собі дозволити – один лише свій власний рис їдять. Індія велика, тут можуть бути різні способи традиційного виробництва цегли. А взагалі – так, мабуть хороший маркер. Тут мене сьогодні просвітили трохи про будівництво дахів, які добре від спеки захищають (і я мала нагоду на власній шкірі переконатися, що воно таки працює). Пізніше може розповім, хоч він на всі мої питання про ті дахи не міг відповісти – не знаю, чи сам добре не знав, чи просто англійської трохи не вистарчало…
No rush з відповідями – я просто строчу зараз, бо з наступних вихідних не буде вже вайфаю, і часу писати може теж не бути, якщо буде така інтенсивна робота над собою як минулого разу, а якщо по свіжий слідах не записати, то хто його потім зна, чи взагалі напишеться. Ну і по інтернет треба буде в місто виходити, хоч і недалеко, але інтернетне місце страшно dingy, хоч мені доведеться регулярно пошту перевіряти, щоб не пропустити котрактів на наступний рік, але на жж мене може не стати… Тим більше що там жахливі допотопні компи із такими ж клавами, по яких невідомо чиї лапи лазили. Якщо ви не проти чекати на відповіді ще довше ніж я чекатиму коментарів – be my guest any time :).
Зі знимками розберуся мабуть тоді вже коли повернуся в Канаду – спеціально для вас виклала, бо ви про кров і нектар питали :). Ну то вже що аплодувалося, то і мало бути :).
LikeLike