Про цуциків

Тема собак – специфічно-індійська. Вони впали в око (ну і в об’єктив заодно) ще в перший мій індійський візит, я тоді була кілька тижнів в Пуні і біля Пуни, потім на кілька днів приїхала сюди в Вайтарну подивитися, як воно тут, щоб скласти якесь вреження перед довготривалим візитом, а потім через погану погоду умудрилася пропустила свій літак Делі-Київ, і оскільки аеросвіт тоді літав двічі в тиждень, то ще на п’ять днів зависла в Делі, чекаючи наступного літака.

Ну то поруч з худезними індійськими “міськими” коровами, запам’яталися ці летаргічні індійські собаки кольору сухої трави, вони лежали при дорозі на якихось купах землі і сміття, і їм зовсім ні до чого не було діла. Якось з того часу не звертала уваги, чи у великих містах їх так само багато, як було в тому передмісті Пуни, де я їх бачила вперше – мабуть це залежить від району, тобто від доступності сміття, на якому можна виживати – в консульському і офісному секторі в Делі (там був офіс аеросвіту) я їх не бачила, але то не дивно – там всюди плитка, асфальт, фірмові магазини, і всяке таке. Але в житлових і звичайних районах мабуть вони також є.

Так от, тема собак виплила цього разу знову – з вчителем співу (який був основним “опонентом” мого вчителя, а зараз тут в.о. начальника).


День перший
Ранок – зустрічаю цуциків вперше, йдучи на ранковий чай і сніданок – вони всілися на сходах при вході до кухні/їдальні, виглядають цілком задоволеними. Попереднього разу цуциків не було – собаки то великий клопіт, особливо ці дикі індійські – вони не кусають людей, але зато із задоволенням підімнуть крілика, чи качку – тобто вони становили загрозу іншим зоо-проектам мого покійного вчителя – пам’ятаю з тих часів якийсь такий коментар, що собак було надто багато, довелося їх вивезти. Тому присутність цуциків мене трохи дивує.
Так, каже, цуцики в нас тут. Доведеться їх сьогодні половити і закрити – бо завтра приїдуть люди, а в вихідні буде тут дитячий семінар, от морока з тими цуциками!

Десь по обіді розмовляємо про те, що і як тут було після смерті мого вчителя – жаліється на одного з тих джигітів, який був одним із проміжних начальників – та, каже, нього було дві собаки (багатші індуси мають велику слабість до породистих собак – це мабуть в них щось статусне), і ті собаки тут всюди лазили, робили шкоду number one, number two (це такий англійський евфемізм на позначення екскрементів – не знаю, чи він локально-індійський, чи в інших англомовних країнах теж так кажуть – в Канаді я з такого майже ніколи не чую, втім, в моїх колах про такі особливості якщо говорять – то прямо). А коли приїжджали люди, він тих собак закривав в кімнаті, включав фен і телевізор, і так вони там сиділи. Не по-індійськи це.

Вечір того ж дня після вечері – сиджу при вході під вайфай модемом, читаю пошту, чи шо там – до моєї кімнати він не дотягує, навіть якщо вийти з кімнати на двір тягне слабо, доводиться ходити туди, що мабуть добре – частково рятує мене від проявів повної інтернет-залежності. Проходять студенти з вчителем – тут їх зараз мало – чоловік п’ять, всі індуси, – ми, кажуть, несемо рис з вечері собак годувати. Ну то на таке гріх не подивитися – дописую речення і виходжу на ними за браму. Навпроти брами в нас стоїть фонтан (мабуть проект мого вчителя, хоч може то ще до нього поставили, не знаю точно, треба при нагоді запитати) – зараз він без води, трохи далі басейн для птахів (з водою) – зараз повністю загороджений сіткою, тоді був відкритий. Птахів тоді було багато і різних – качки, гуси, пара страшних качко-індиків, і вони цілий день вільно літали (тобто ходили) – тільки наніч їх заганяли в клітку (може й в ту саму, де зараз цуцики), щоб їх за ніч не поїв ніхто (особливо актуальними стали нічні напади коли вилупилися були каченята). Зараз тут тільки три качки, і один качко-індик, кажуть ще з моїх часів ветеран, хоч він вже й тоді був не надто молодий – хто б міг подумати, що вони так довго живуть… Ну і вони зараз постійно замкнуті навколо того свого басейну.
Цуцики вже виловлені і запхані в клітку – один більший – з минулого заходу, його залишать тут, назвали його Раджу, і шось там жартують про нього і медитацію, але не перекладають. Цуцики дзявкають на диво артикульовано, я намагаюся пожартувати на одну із постійних тутешніх тем, питаю: а вони якою мовою говорять – хінді, чи мараті? Попала в тему, всі ржуть. Сандіп, він тут давно працює – прибирає, куди-пошлють, всяке таке, відповідає: нє, то тельґу – підколює вчителя, – тельґу його рідна мова (він з Гайдрабаду), що, мовляв, він головний годувальник і “батько” цуциків.
Вчитель каже, та, завтра зранку вже цих менших цуциків вивезуть. Куди, питаю, – та, каже, геть. Пробую більше розпитати, а він якось так невиразно відповідає, явно не хоче казати. Ну то я прямо питаю: так що, заб’ють цуциків? Нє, каже (з ледь-відчутним полегшенням), в Індії собак не вбивають, ці бездомні собаки – велика проблема. Та? – кажу, а в нас цуциків і кошенят, яких не збиралися тримати, брали в мішок і топили. То що ви з ними робитимете? Та, каже, вивеземо геть, і там випустимо.

День другий
Зранку цуциків сфоткала, ну ж бо мали їх вивезти. Підчас сніданку знову заходить мова про собак, і стає ясно, чого він так відмовчувався спочатку про долю цуциків. Каже, тут один вестернер приїхав був до нас, і його дуже ті собаки вразили, він аж ридав, реально, зі сльозами, що які вони тут нещасні, почав ними опікуватися, собачий корм їм возити. А головне, що уроків ніяких брати не хотів, тільки собаками займатися. Академія в нас для людей, не для собак. Ну, то як це, спитає його хтось: чого ти там в академії навчився? А він що буде відповідати? Нічого не навчився, бо я там за собаками доглядав? Ну то я йому сказав, що як не хоче нічого вчитися, то нема йому що тут робити, хай їде геть звідси.
З того я зрозуміла, що він побоювався говорити мені про цуциків, бо я все-таки вестернер, хто мене знає, чи я на тему цуциків істерики не закочу.
Каже, чим їх тут утримувати, тих цуциків, а вони ще такі прошені – будь-чого їсти не будуть, кості їм давай. Я кажу: так же ж вчора рис їли. Та де там їли, відповідає – повилизували де куркою пахло, а решту полишали.
Треба сказати, що курка була окремою темою – тут крім мене і вчителя табли (він мусульманин) всі решта зараз вегетаріанці різного ступеня строгості, ну, то перше, що мене спитали, було: ти ж курку любиш? Бо Кхан сагіб (вчитель табли) жаліється, що давно м’яса не було, як ти курку теж їстимеш, я подзвоню щоб на обід курку зготували. Ну то в перший мій день була курка. В другий день на вечерю знов була курка, та ще й двох видів – бо то готували приїжджі, ті що дитячий семінар проводять.
Вчитель старанно збирав кості для цуциків, але не додумався скомандувати, щоб поруч зі смітником, куди одноразові тарілки викидали, поставили якесь відерце для костей – сильно нині переймався, скільки ці міські гості костей вчора змарнували.

День третій
Цуцики все ще тут – того старшого випустили з клітки, менших все ще тримають замкненими. Що, питаю, ще тут цуцики? Та, каже, ніхто не хоче їх вивозити. Що, кажу, прив’язалися до цуциків? Та так, каже, от гості поїдуть, тоді вже точно доведеться їх в ліс вивезти і там випустити. А чого, питаю, індуси собак не вбивають? Бо собака – то символ Даттатреї, каже. (взагалі, я здогадувалася, але вирішила для певності перепитати) Даттатрея, хто не знає, – то божественного принцип Аді Ґуру – пра-вчителя. Собака супроводжує Аді Ґуру, і є символом досконалого учня.

Ага, і ще переймався сьогодні зранку, що бананові шкірки в сміття викидають. Я питаю, а шкірки кому? Коровам, каже. Що, люблять корови бананові шкірки? Та, каже, – вони в нас сто-процентні вегетаріанці. Отак мене підколов за моє м’ясоїдство.

Треба сказати, в Індії я не відчуваю жодної потреби в м’ясі – тут жарко, навіть взимку їсти м’ясо раз-два в тиждень більш ніж досить, а можна й взагалі не їсти. Тим більше, від цього їхнього сільського приготування курки жодного задоволення – порубали все на дрібні куски разом з костями – потім ті кості з готової страви вибирай – ну його в баню. Рис підливкою полив, і не морочиш собі голову.
Кхан сагіб, знаючи, що я його єдиний союзник з м’ясоїдства (ну і власне заради цього я йому і підігрую) – каже своєю ламаною англійською: будеш в Мумбаї – там є найкращий ресторан “Делі Мандір” – вері ґуд чикен. Добре, кажу, обов’язково спробую, хоч ми обидвоє знаємо, що не буду туди ходити. Ну але ж треба підтримати його сентимент за рідним північно-індійським :).

Між іншим, про цуциків, – щоб цей індійський підхід до диких собак не здавався вам якимось унікальним, скажу, що в Канаді аналогічний підхід до ракунів. Якщо вас сильно дістав ракун (а вони майстри своїми людськоподібними пальчиками відкривати будь-який замок на сміттєвому баку, і дуже люблять влаштовувати собі сміттярські вечірки на людських відкритих верандах, балконах, подвір’ях і т.д., ну і принагідно всякі інші збитки), і якщо ви вже того ракуна спіймали – тоді ви маєте подзвонити в спеціальну ракунячу службу, вони приїдуть, заберуть вашого дикого ракуна від вас, і випустять десь через два квартали – щоб не причини ти ракунові надмірного шоку :). Як ви думаєте, знайде ракун дорогу додому, чи ні, і що він вам скаже, коли повернеться назад до вашого смітника? В нашому районі нема ракунів – вони більше в центрі міста живуть, зате десь в сусідських кущах донедавна жила скунсиха, що насправді набагато страшніше ніж ракун, бо її ніяка служба не візьме. Вона, правда, спеціальної шкоди нікому не робила – хіба що як її ненароком налякав пес – довелося купувати спеціальний шампунь щоб пса відпирати. А ви кажете, цуцики.

Advertisements

4 thoughts on “Про цуциків

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s