Вайтарна – земля мертвих

[Попередні пости про Вайтарну можна почитати за тегом vaitarna]

Так сталося, що останнім часом багато пишу про смерть – і в сенсі особистому, про що пишу тут, і теж в професійному – розділ дисера, який я зараз домучую, теж, по суті, про смерть. І читаю теж про смерть – якраз вчора-позавчора почала знову перечитувати про Антіґону в інтерпретації Гайдеґера, і, власне, про її смерть, бо про це треба зараз дописати у вступі до розділу дисера. А ще, моя попередня віртуальна інкарнація називалася Персефона – то тут мабуть не треба пояснювати, яким чином вона стосувалася смерті, і теперішня чандріка теж, в якомусь сенсі, продовження Персефони, хоч мабуть не таке драматичне і пафосне (чи патосне).

Це все не випадково, як, виявляється, не випадково, що я знову опинилася тут у Вайтарні, і що Вайтарна міфічна – земля мертвих, а точніше – прикордонна (чи радше між-кордонна) зона, де можуть застрягнути на якийсь час мертві, не здатні перейти річку.

Останні кілька днів мені щось дуже не спалося, лягала відносно пізно між одинадцятою і дванадцятою, вставала як завжди в Індії між четвертою і п’ятою, позавчора вночі ще й прокинулася десь коло другої ранку, і ясно було, що так просто назад не засну, довелося на якийсь час вийти надвір перевітритися, і потім ще вдалося десь до п’ятої подрімати. Ну і сієста мені теж ніяк не вдавалася останні кілька днів. Я це все звалювала на спеку, хоч в глибині знала, що це не випадково, і банальними температурними умовами не пояснюється…

Ну то вчора під вечір, десь перед шостою зрозуміла нарешті, що засну, і приснився мені сон. Мої недавно померлі родичі – там їх трохи було в тому сні, і мертвих, і навіть хтось ще поки живий (це крім мене), але наголос був на бабцю і тітку, яких якраз цілком недавно, та ще й якось ніби недоречно згадувала в одному з коментарів до чужого допису. Тобто це я тоді думала, що недоречно, і якось вагалася, чи постити, а тоді все-таки запостила, потім ще вагалася, чи варто було постити. Тепер розумію, чому, – сказане, навіть в електронній формі (може навіть особливо в електронній) потрапляє в етер, якимось чином активізується в колективній свідомості, формує якісь зв’язки, відкриває якісь двері і переходи…

Так от, в тому сні я прийшла їх відвідувати – в ту хату на Левандівці, куди приходила їх відвідувати кожного свого виїзду додому, і де їх обидвох ще якраз застала підчас останнього свого Львова. Досі виразно пам’ятаю подзенькування шибок в тій хаті, коли вулицею проїжджав автобус чи вантажівка – бо я відночувала в там безліч вихідних, будучи дитиною, і навіть підлітком – в мене там навіть було власне ліжко із матрацом на старих пружинах – саме там бабця пробувала мені перекладати на ходу з польськї володаря перстенів, коли російського в нас його ще не було, про що я теж недавно згадувала в іншому якомусь коментарі.

Так от, прийшла я до них і чомусь була дуже розгнівана, бо “так не робиться”. Але потім в розмові якось проговорили що треба було, і тон змінився на більш сприятливий – це я парафразую Гайдегера про Антіґону в розмові з Ісменою (може це власне звідти в той сон потрапило, чомусь ця фраза мені запала). Він каже: “Антіґона знає, що ніхто не може забрати в неї її рішення, і що не зможе її похитнути. Тому вона каже, безпосередньо переходячи від жорсткого слова до м’якого, таке: “Отже, залиш це мені, і тОму, що зсередини мене дає небезпечну і важку пораду [наказ?].” Про що йдеться? “У свою власну суть увібрати
недомашнє (παθεῖν τὸ δεινὸν), що проявляється тут і тепер.”” (Вибачайте за переклад на коліні і без пояснень.)

Ну то ми ще поговорили, вони мені розказували, що там в них і як (як завжли було, поки живі були), запрошували в гості. Була б я темно-забобонною, то вже б freaked out – в нас в родині таке запрошення інтерпретували б я жахливий знак. Пригадую, мама розказувала (власне теж в тій самій хаті), що їй снилася померла тітка, і кликала її – а потім незадовго потому мама і сама померла. Ну але я не темно-забобонна – тому мене можливі знаки власної смерті в цьому сні не сильно турбують. Навпаки, було таке відчуття, що може родичі потребують, щоб за них хтось “замовив слово”? Мені що, можу й попросити Нараяні, триоку Ґаурі з цього поста – Вона заступниця і рятівниця всіх тих, хто в біді чи потребує допомоги.

Після того сну медитувалося якось легше, а щоб я раптом не забула, що в сні головне, вночі мені знову приснився синопсис того ж сну – бабці в кімнаті вже не було, я розмовляла з нею по телефону (може вона вже збиралася переходити?), тітка все ще була там, і сон закінчився тим, що я всім їм побажала щасливої дороги…

Річка, між іншим, на вигляд ніби звичайна, але на дотик і на відчуття – неймовірно ніжна і щовковиста. Я, звичайно, не пила, і не купалася також, але походила десь по коліно в воді, назбирала камінців, помедитувала трошки, полюбувалася на рибок, жабок, яскраво-червоних бабок, бичків з телятами, та й повернулася додому – якраз ще встигла десь на останню третину класу, коли я прийшла якраз проспівували таани до класичної композиції в разі Бгайрав, але про ту рагу колись вже іншим разом. Про побутовий аспект вилазки на річку – також може десь згодом.

Advertisements

16 thoughts on “Вайтарна – земля мертвих

  1. Дуже цікаво, днями хотіла розпитати про Вайтарну, а це ось бачу – тег є, загляну, щойно повернуся з саду-городу: намилилася садити й сІяти. І ще думала запитати, чи сама ти мандруєш: я, наприклад, не знаю англійської, інших, звісно,теж, це мене дуже обмежує в можливостях поїхати куди хочу… Десь ще донедавна хотіла в Індію, але категорично перехотіла після інформації про згвалтування в Делі. Розумію, що є речі, які не слід пов’язувати, але розумію й інше: всіх вражень не збереш, а якщо так – треба все-таки шукати те, що відкидає тінь, а не тіні… Тобто вважаю, що Індія і її культура – це відростки й тупики загальнішого мейнстріму…

    Like

    1. Ну як, сама, – мене забрали з аеропорту машиною,ще не знаю, як добиратимуся звідси назад в Мумбай – самому машиною трохи дорого, але якщо інших варіантів не буде, тоді так само і повернуся. Потім так само машиною (таксі) в аеропорт. На Філіпінах зустрінуть в аеропорту, назад якщо не відвезуть – буде таксі. Тобто насправді сама я тільки в літаку :). Якби дуже було треба, то вже зараз досить добре орієнтуюся в тому, що таке Індія, могла б і сама добратися, куди треба – я тут вже і поїздом їздила в минулі рази, і навіть на громадському транспорті по місту, хоч і не сама. Але потреби такої нема, а я не люблю без потреби заморочуватися подорожіми планами. англійська, звичайно, допомагає, особливо в Індії, бо тут це одна з офіційних мов. Але я знаю людей, які, не знаючи взагалі жодних іноземних мов, можете легко порозумітися про все, що треба :). Я до таких людей не належу, навпаки, мене часто не розуміють, бо я забуваю спрощувати мову, якою розмовляю, і користуюся надто складними для не-англомовних граматичними конструкціями.

      Я якраз була проїздом в Делі минулого разу підчас пост-зґвалтувальних демонстрацій. Чим те індійське зґвалтування по суті відрізняється від того як в нас (в Україні) зґвалтували, викинули на смітник і підпалили? Або як в Америці школярі школярку споїли і гвалтували непритому по черзі, ще й на камеру знімали? Тобто мені здається, такі випадки нічого не визначають.

      Я не маю сентиментів до реальної Індії, як, на приклад, маю до Австралії, хоч ніколи там не була, чи до Швейцарії або південної Німеччини, чи то того власне регіону в Штатах, де ти недавно була. Навпаки, якби мені довелося тут постійно жити, мене б це трохи лякало, десь приблизно так, як би мене лякало життя десь в Росії (нє, може трохи менше, ніж в Росії), чи в Китаї, до великої міри через те, що я людина приватна і люблю тишу, а тут культура життя дуже публічна, і від шуму в місті і серед “родичів” нема де сховатися. Але мені дорога моя “внутрішня Індія”, власне заради неї, доводиться мати справу з Індією реальною.

      Мій Гайдеґер цитує десь Гьольдерліна, коли той каже, що всі святі місця насправді єдині (чи те саме), от тільки кількість і інтенсивність “святих” місць тут в Індії для мене іншого порядку, ніж те, що я бачила деінде. От, наприклад такий в мене індикатор є – Індія – то єдине місце, де я без жодних зусиль і будильників прокидаюся десь в четвертій-п’ятий ранку, коли насправді найкраще медитується. Але не в будь-якій Індії, а в “моїй”. Вайтарна належить до тої моєї Індії, наш медитаційний центр посеред Мумбая – теж. Це виразно відчувається, як тільки переступаєш поріг.

      Like

    1. Жж вважає ваш коментар підозрілим і не показує його.

      Ми на то торфовище часто на роверах їздили – воно починалося якраз там, де закінчувалася наша вулиця. Я в дитинстві гордо говорила, що моя батьківщина – Левандівка. Про Україну в цьому контексті не йшлося – надто вона була абстрактна…

      Так, сентиментальність з останніх кількох постів так і пре – мабуть зараз в мене якийсь такий період, що в цій сфері щось випрацьовується…

      Like

      1. … я в дитинстві то торфовище теж і об”їздив на ровері, і пішки з собакою обходив, аж по Білогорщу… там тоді водилися і зайці, і куріпки літали, і дикі качки… і гриби росли… і з друзями ми любили ходити туди на озерця купатися влітку. З другої сторони того торфовища була (і ще, здається, є й по нині товарна ж\д станція, під нею так звана водокачка, по ній йде водогін, в якому хтось завжди пробивав дірки, з яких били високо вверх водяні фонтани, зимою ті фонтани намерзали величенькою горою з предивними величезними сосульками на ній і на деревах… в Індії такого дива точно не бачили…)

        …в нас тоді якось теж про Україну не йшлося – просто то вона й була, в одному з своїх проявів… )

        сентиментальність – то гарна чуттєва здатність, хоча, можливо, не варто дозволяти їй домінувати в душі надто довго…)

        Like

        1. Ми теж на фонтани їздили на роверах – то був великий секрет, бо якби дорослі знали, хтось з нас би добре дістав (не я, звичайно 🙂 ) – нам розказували страшилки про білогорський ліс, мабуть з метою обмежити трохи наші кочові простори :).

          Озерець не пам’ятаю – ми тільки в головному озері купалися, котре біля холодильника було.

          Ми на Леваневського жили, близько до початку вулиці – там де на розі з Повітряною церква була з одного боку, з другого якась алкашниця, яка з часом перетворилася в кафе казку з морозивом і з вафельними трубочками з вершками, а через дорогу – господарський магазин. А бабця з тіткою жили на розі повітряної і Моторної. Ми правда переїхали звідти влітку 84го на Кульпарківську (ггг) – але я ще років 7 чи вісім кожні вихідні там проводила, і потім ще кілька років не кожні вихідні, але часто, років десь мабуть з дванадцяти сама з дому на Левандівку на ровері їздила на вихідні ( коли погода ровер дозволяла).

          А то правда, що на Левандівці була якась “банда” – бо я про це тільки чула, але ніколи нічого не бачила… Чи то все підлі і компроментуючі вимисли Гаріка Кричевского?

          Про сентиментальність – то зараз вже краще, воно ніби виписується в дописах, але сильно не зачіпає, думаю до кінця тижня закінчиться сентиментальність взагалі, хоч і дописи тоді теж тимчасово закінчаться :). А от останні кілька тижнів перед Індією жахлива меланхолія була – давно такого не пам’ятаю, бррр.

          Like

          1. …признаюсь Вам чесно, що сам я не левандівський, я – з другої сторони того торфища, райони нинішньої вулиці Шевченка, так звані Кам”янка, Рясне (колись села Рясна Руська і Рясна Польська)… але поняття “Левандівка” мені відоме з 5 років дитинства… з хлопцями ми колись билися з левандівськими за право домінувати на тому торфищі і на озерах на ньому… пробачте нас за це…)
            … але з 5 класу я вчився в математичній школі “в місті”, і зі мною вчилися однокласники з Левандівки… потім з Левандівки в мене були також однокурсники, вже в ті часи я бував на Левандівці неодноразово, зокрема і в кнайпах, пригадую і вулиці Повітряну та Моторну, і ще багато що, зокрема і невеликий автобазар…
            … стосовно банди – каюсь, я її членом не був, мабуть, через надмірну боягузливість і захоплення астрономією…)
            але якщо вже та сторона життя Львова кого цікавить – в мене є приятелі дитинства і юності, які можуть мені дати відповідь точну… отож, якщо треба – можу поцікавитися і поділитися інформацією…
            стосовно історії радянського і пострадянського Львова – є непогана книжка “Манкурти”, свого часу прочитав її із задоволенням, хоч далеко не у всьому поділяю погляди автора, для мене це ніби погляд “з іншої сторони”. Якщо не читали часом – то рекомендую: http://www.mankurty.com/memories/1%20%281946%20-%201972%29.html

            Like

            1. Ггг, розбишаки з торфовищного потойбіччя 🙂

              Ні-ні, це не принципове питання для мене – просто було цікаво в контексті того, що кербасі писав про свої юнацькі досвіди. Я пам’ятаю, що нас тою Левандівською бандою в дитинстві лякали, але сама я ні разу не стикалася, то мені було цікаво, чи просто мене це все боком оминуло бо я була дитиною, та ще й жіночої статі, чи просто повезло, чи на той час тої банди вже не було, чи її може взагалі ніколи не було, і це були вигадки такі ж як про ліс на білогорщі і маньяків з ножами на фонтанах. 🙂

              Тобто це в мене банальна цікавість, а не дослідницький інтерес :).

              Like

              1. так от… з достовірних джерел довідався, що на Левандівці завжди були і продовжують бути добре організовані “реальні пацани” та інші “авторитети”…) … допускаю – як і у будь-якому іншому районі Львова та й всякого великого міста чи то ще радянської, чи вже теперішньої України… чи й якої іншої країни…) … безвідносно до цього, батьківська тривога за дітей і їх намагання обмежити пізнавальні запити дитячої допитливості є природніми, нині ми їх теж можемо згадувати, відчуваючи при тому сентиментальні розчулення… )

                Like

                1. Цікаво… Значить дійсно просто пощастило ніколи не перетинатися :).

                  Ну, батьки були по роботах, а в бабці був здоровий підхід – без надмірних затискань, від яких нема чим дихати :).

                  Like

  2. перепрошую, я ще хотів запитати… може я неуважно все перечитав, або й не зрозумів… назва “Вайтарна” дослівно означає “земля мертвих”?

    Like

      1. а що дослівно означає назва “Вайтарна” – часом не знаєте? в гуглі дивився – не знайшов…

        я прочитав Ваші пости і коментарі в них до них – дуже цікаво…

        можу Вам сказати, що, моя, можливо проблема, в тому, що я належу до типу людей внутрішньо самотніх і не здатних комусь вірити, за кимось йти… але і вести когось за собою бажання теж не відчувається… принаймі – вести якісь маси чи групи… наразі я себе можу класифікувати справді як агностика в широкому розумінні… поки що я засвоюю усвідомлену з часом істину про те, що мені не треба внутрішньо претендувати на надто багато і вміти радіти тому, що є… можливо, мені треба краще себе зрозуміти і подолати певні внутрішні протиріччя… або з чимось змиритись… такі от контури… я вже десяток років живу поза Україною, але мене постійно тягне вертатися в рідні місця, там мій центр світу – я то просто відчуваю, і тому нема альтернативи… що сталося з місцевістю, як живуть в якійсь своїй конкретиці люди (притому що я все то знаю) і т.д. … разом з тим вернутися туди на постійно і стати знову одним і з них я або не можу, або ще не готовий…)

        у всьому, що я прочитав у Вас, мене цікавить насамперед питання станів людини… для себе я розрізняю певні основні стани, і під_стани тих станів… однак перед тим – ще є різні люди: різні типи людей, я б сказав – якісь породи, про призначення яких і про свою приналежність до котроїсь із них переважна більшість людей поняття не має…. а соціально-національні класифікації – то зовсім не те…

        кожному, хто задумується над тим глибше, доводиться відкривати для себе “ровери”, але іншого способу нема… повірити ж комусь і піти слідом – то теж лотерея, хоча більшість людей саме так і живе… вірячи комусь і слідуючи за кимось…

        а ще ті знання – то відповідальність… можливо, краще не знати того і жити, “як живеться”? бо людина, отримавши певні знання і вміння, попадає в положення, чимось подібне положенню діабетика: в той час як у всіх “здорових” природа їхнього організму сама собі автоматично вираховує, скільки треба виділити інсуліну в залежності від затрачених фізичних і психологічних зусиль та наявних ресурісв, нещасний діабетик мусить то все рахувати свідомо, з калькулятором в руці, знаючи при тому, що помилки йому не уникнути, а кожна помилка наближає його кончину, але найгірше не кінець, а муки, які прийдеться тривало терпіти перед його остаточним настанням…

        так і тут – відмовитися від тих знань, забути, стерти з пам”яті вже не вийде – то чи треба нам прагнути свідомо керувати своїми біофізичними чи психічними процесами відповідно до якогось “знання” всупереч волі тих “сил” чи “логіці” еволюційних процесів, які раніше “подбали”, щоб ми свою свідомість без крайьої потреби тим не обтяжували?

        думаю, на такі питання відповідь кожен дає собі сам, виходячи зі змісту своїх станів, їх глибини, тривалості та черговості їхніх змін…)

        дякую за цікаве спілкування…)

        з ушануванням…

        і надалі при нагоді буду тихенько почитувати Ваш цікавий блог…)

        Like

        1. Отут вкінці другого абзацу виводять етимологію від ніби то vai “справді” tarini “та, що рятує”…

          Ці місця в Магараштрі взагалі особливі, бо їх Сіта і Рама пішки і на босо сходити вздовж і впоперек, коли Рама був в екзилі, так що тут що не місто, містечко чи храм якийсь серед поля – все з якимись байками пов’язане. Байки в хорошому сенсі – як історії чи легенди.

          Я теж десь стільки ж часу за кордоном, як ви, правда набагато дальше. Але останні кілька років вже так не тягне, як на початках. Раніше бувала щоліта, а якщо не влітку, то восени, не в останню чергу заради того щоб бабцю відвідати (вона була найсвітлішою особою в цілий нашій родині, і мені неймовірно пощастило, що до 5 років, поки ми не переїхали з Левандівки я фактично весь час проводила з нею) і завжди здавалося, що це вже може бути останній раз – вона дожила здається до 92, і пережила трьох з п’яти своїх дітей… А зараз вже якось і не дуже є чого їхати, тим більше що батьки мої регулярно бувають в Канаді. Була, правда думка оце зараз замість Індії додому з’їздити, але я трохи помедитувала і стало очевидно, що зараз був не час. Правда, хочеться поїхати щоб розвіртуалізуватися з одним-двома людьми, які стали дуже близькими за останні кілька років, що я не була вдома.

          Я отут трошки писала про свій неусвідомлений пошук: http://candrika.livejournal.com/27547.html, хоч це зовсім коротко :).

          Дякую і вам за добре слово!

          Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s