Поле битви і той, хто з нього втікає

Кшетра – поле, поле бою, разом з тим “сфера духа”, свідомість.
Битва відбувається за приналежність до сфери духа, за чистоту і силу своєї власної свідомості. Меч – увага, щит – невинність. В руках майстра увага здатна проникнути в саму суть речей. Знову ж таки, поле битви – наша свідомість, якщо заволодіти цим полем повністю, повичищати його від всяких різного калібру ворогів духа (або просто сміття) – тоді війну виграно, як внутрішню, так і зовнішню, бо ж зовнішнє насправді лише відображення внутрішнього.

Так от, якогось другого чи третього дня по обіді я програла чергову на той час здавалося важливу битву, і чулася, як ото і чується той хто програв битву – кепсько. І хоч я знала, що нема сенсу чутися кепсько, бо чим довше я себе жалітиму, чим довше піддаватимуся своїй поразці, тим більше віддалятиметься наступна перемога, бо ж насправді битва йде безперервна, війна не закінчується жодною маленькою перемогою чи поразкою. Але все одно я чулася кепсько. І тоді я пригадала собі історію про Крішну – Ранчордаса.

Історія така. Одного разу Крішні довелося стояти в битві проти одного ракшаса, а в того ракшаса був бун (як це буде по-українськи?) від Шіви (?), що його не можна було вбити в бою, чи щось таке. Ну і що робити? Крішна знав, що не зможе перемогти цього ракшаса в поєдинку. Тоді він став втікати з поля бою, а ракшас подумав, от боягуз, і погнався, звичайно, за ним. Ну Крішна втікав-втікав, і забіг в печеру, де спав один святий. Святий дуже любив спати і страшно не любив коли його будили, і ото в нього був такий дуже корисний бун (теж від Шіви?) що якщо його зненацька розбудять, то перший на кого впаде його погляд миттю згорить до тла (такий трохи дратівливий був святий, як ви розумієте). Ну то Крішна тихенько забіг в ту печеру, і ще й легенько поклав на святого свій плащ, чи що там в нього було, а сам сховався в кутку. Ракшас пригнався в печеру: ага, ти тут спиш, змучився дуже? Ану давай вставай, будемо битися! – і здер зі сплячого плащ Крішни, а там той святий, прокинувся, – пуф, і ракшас перетворився на купку попелу. Як то кажуть, клин клином, а в цьому випадку бун буном вибивають.
Ну то з тої історії в Крішни тепер є таке ніби-то ганебне ім’я Ранчордас – той хто втікає з поля бою, але він не зважає, що ім’я не надто благородне, йому байдуже, що про нього люди казатимуть – треба було зробити справу – позбутися нахабного ракшаса, і Крішна досягнув мети.

От чому б і ні, подумала собі я – раз вже я битву програла, чому б і собі не втекти в печеру, а там – бабах його по голові. Ну то я пішла собі в свою кімнату перед вечерею, імена Лакшмі (одне з моїх домашніх завдань на день) стали в прекрасній нагоді – з їх допомогою поразку було нейтралізувано і бойовий дух відновлено.

Одне з імен Аді Ґуру (Першо-Вчителя) – Кшетраґня – той хто знає сферу духа, той хто знає поле битви. А одне з імен Магакалі – Рана Пандіта – та, хто володіє мистецтвом ведення війни. Ото ці обидві порції імен в мене в щоденному домашньому завданні – читаю і насолоджуюся щоранку.

Ага, ще додаток до очевидних, і тим не менше вартий нагадування рецептів. Якщо голова або ментал, в нашій термінології – его і супер-его, дуже вже нахабніють, триндять без перестанку і дуже голосно, видають всякі різні не завжди приємні фізіологічні звуки, вештаються туди-назад по п’ять разів, грюкають -точнісінько як тутешні деякі індійці і китайці роблять, коли ти намагаєшся медитувати на дворі :), тоді замість того щоб дратуватися (а вони ж того й домагаються – це я вже знову про его з супер-егом, не про індійців і китайців – ці не намагаються, в них то все природньо і спонтанно виходить), набагато краще просто перевести увагу на щось інше, що краще сприятиме медитації (встановлення внутрішньої тиші).

Минулого разу як я тут була, дві неділі ходила в гості до одної австралійсько-індійської сім’ї, друзів моїх друзів, які зараз живуть в Мумбаї. І от сидимо ми з Робом (про нього колись іншим разом, цей кадр разом із цілою своєю сім’єю вартий не одного поста) під Макдональдсом, де його два сини проходять кулінарну акліматизацію після дев’яти місяців приватної школи в Гімалаях, і раптом він мене так по-змовницьки питає: так ти вже знайшла свої “трюки”? – тільки не кажи мені… Які трюки? – питаю. Ну, ти ж знаєш, кожен з нас має свій набір таємних трюків (bag of tricks), які в моменті приводять нас в медитативний стан. Особливо якщо якась екстремальна ситуація, чи ніяк медитація не йде, тоді використовуєш котрийсь із своїх трюків, тільки про них не можна нікому розповідати. Гм, кажу, якось про це не думала, хоча, в принципі є деякі речі, які помагають… Ні-ні, перебиває, не кажи мені. Я просто хотів звернути на це твою увагу.
От і сьогодні Нейна теж подібне щось сказала, що існує стільки різних способів переводити увагу з внутрішньої балаканини на тишу, і це дуже цікава і весела (ггг, для неї може й весела) гра – оце постійне змагання із своїми балакунами, вони теж не дурні, і щоразу придумують нові способи нас відволікати і заговорювати, але ж ми теж не ликом шиті, і теж розвиваємо свою здатність їх перехитряти.

Отак і живемо…

10 thoughts on “Поле битви і той, хто з нього втікає

  1. Я це читала ще позавчора, тільки не було часу свої 5 копійок вставити.

    Про “трюки” – ага, навіть я (далека від медитацій) розумію. Тільки от цікаво, чому “ні-ні, не кажи мені..” – чому такі забобони?.. 🙂 мабуть у когось переставали діяти від озвучення, тому так..

    Колись у радянському журналі “Піонерія”, який мені купили один раз чи то на автовокзалі коли щось очікували, чи то яким чином він у мене опинився.. так читала фантастичне оповідання, де героями були учні одного класу, і вони вчитися блокувати свої думки, оскільки їх могли читати дорослі чи вчитель, чи щось таке.. Так от у них був прийом блокування, вони казали “Я – африканський жираф” і уявляли як з гуркотом падає металева кована брама у старовинних воротях.. і після цього наставала “Тиша” – вони ні про що не думали щоб себе не видати.
    Скільки років минуло – а досі згадую, деколи навіть граюся з тим жирафом – працює.. :))

    Like

    1. Я не знаю точно, але припускаю, що це не так забобон, як певне сприйняття негативних “сутностей” і їх обмежень. Навіть в християнстві здається щось таке було, що ніби-то Бог знає всі наші думки, а чорт – лише ті, що сам підкинув, або ті, що ми видали через свої теревені, або інші невербальні прояви. Тобто тут ідеться про те, щоб вберегти свій таємний прийом від спроб його зіпсувати, якщо він стане явним.
      Але я можу помилятися – я його тоді не спитала, бо були цікавіше теми, дуже обмежений час, а це для мене було непринципове питання.

      Like

  2. історія прекрасна! 🙂 дивний збіг, бо я якраз весь минулий тиждень читав Ґіту, вперше не в кришнаїтському, а в більш-менш стерпному академічному перекладі; хоча якраз цих пастуших історій з Крішною я не дуже люблю, ну, але ракшасу спопелити – святе діло 🙂

    Like

    1. А чого ти вважаєш, що це пастуша історія? Ця ж якраз не пастуша, а військово-стратегічна, я ж не дурно почала з кшетри…

      Хоч я потім перепитувала Нейну, вона сказала, що кшетра – будь-яке місце, і як приклад привела район міста, але мені все-таки більше військові асоціації до вподоби.

      З поверненням тебе! і мене теж 🙂

      Чесно кажучи, неможливо повірити, як швидко все закінчилося… Наступного року в нас Будда пурніма в Тайланді буде, правда, до того ще трохи далеко.

      Like

      1. Так, насамперед зі щасливим тебе поверненням!

        Я теж тільки сьогодні приїхав, оце добрався до компа і всю твою подорож перечитав 🙂 десь тиждень буду вдома, потім знову в ліси трансцендентного 😉

        Чому пастуша? ну, бо в Ґіті немислимо, щоби Крішна втікав від ракшаси; а для мене якраз тільки Ґіта важлива. А щодо пастушества, то як каже цей російський перекладач і коментатор: “В образе Кришны сливаются несколько божеств: Вишну, Бхагаван, Нараяна и пастуший бог Кришна. Само имя говорит за негроидное происхождение Кришны. По-видимому, Кришну-раджу следует отличать от Кришны-пастуха, любовника Радхи, чья жизнь описана в так называемой 19-ой книге Махабхараты, Гаривамсе (“Род Гари”), произведении значительно более позднем, чем Махабхарата”.

        Like

        1. В Ґіті Крішна взагалі не воює, а тільки радить, тобто в нього там зовсім інша роль, ніж в Крішни-воїна, чи я помиляюся?

          До дідька коментаторів – ти ж знаєш, які вони спеціалісти. Те, що коментаторові дуже охота спростити божественне, розклавши його на уявні складові, розділивши їх поокремшо, та ще й перебирати (це підходить, це не підходить) – ну то це не дивно, він же ж коментатор…

          В нього є різні аспекти – з одного боку аспект політика, стратега, гравця, трікстера, тобто того, хто заходить збоку (чи навіть ззаду), а з іншого боку є його сестра Вішнумая, котра є блискавкою, тобто він є громом, який лупить прямо і вбиває на місці. Це дві сторони того самого, а не різні божества.

          Знаєш Костику, мене дуже турбує ця тенденція “критично” оцінювати божества, це дуже сумно, бо означає, що ми таки цілком втратили відчуття того, хто вони такі. Це насправді безбожництво – оця вседозволеність, і відсутність того що колись називалося awe.

          Я раніше думала – ну, подумаєш, Ніцше, нічого такого страшного не сказав, а тепер бачу, що то власне була його роль – посіяти вседозволеність, яку потім всі ці фройди і пост-фройди пожали.

          Like

          1. ну, так, вся Ґіта – це тільки розмова Крішни з Арджуною перед боєм; але яка розмова!

            та ні, якраз цей коментатор – добрий, дуже начитаний, повністю в курсі справи; а якщо врахувати, що переклад виданий ще за глибоких совєтських часів (і чомусь в Ашхабаді, а не в Москві), то така робота може викликати тільки велику повагу.

            От якраз бог-трікстер і є неприйнятним для мене; одна річ, коли бог – пастух, це не викликає опору і сприймається (так само, як сприймається, що Ісус – тесля, людина – пастух буття тощо). Але те, що Крішна краде корів у Індри – це вже тупо, це інтерференції низової народної культури, пізніші нашарування бенгальського фольклору абощо.

            Та ми то ще не все втратили, а от загал – втратив і перше, що він втратив – це відчуття піднесеного й урочистого. Воно їм і непотрібне було. Аверінцев свого часу критикував Бахтіна за те, що той так підніс роль низової сміхової культури коштом культури високої і серйозної. Ну, в калі-югу чого сподіватися, коли вже боги поволі починають розчинятися один в одному, зникаючи…

            Тому сьогодні Ніцше можна зрозуміти в тому плані, що краще вже ніяких богів, аніж боги-трікстери або боги, обтяжені офіційною земною владою з представництвами у Ватикані й Москві…

            Like

      2. це історія з царського, а не пастушого періоду Крішни. її описано у Вішну-пурані і Шрімад-Бхагаватам (Бхагавата пурані). своєю лілою Господь, зокрема, показав, що ніхто не може наблизитися до Нього без його дозволу. Калаявана хотів догнати Крішну, але не міг. можливість битися з Господом і загинути від Його рук – велика милість.
        схоже також, що правильне ім’я – Ранчор (рана + чора), а не Ранчордас (дас – слуга).
        http://www.harekrsna.com/philosophy/associates/demons/mathura/kalayavana.htm
        http://vedabase.net/sb/3/3/10/en

        Like

Leave a comment