Canajoharie

В коментарі до котрогось з попередніх постів про Вайтарну я вже писала, що Гьольдерлін (здається, в котромусь листі, який десь цитує Гайдеґер) казав, що всі святі місця на землі є насправді одним і тим самим місцем, чи щось в цьому стилі. Там само я писала про ті місця в Індії, одним з яких є Вайтарна, які докладаються до моєї “внутрішньої Індії”. Внутрішня Індія власне і є для мене тим єдиним і спільним “місцем” – свого роду космічною (космос в грецькому, а не сучасному сенсі) площиною, чи може навіть краще сказати “глибиною”, до якої належать, і з якої проростають всі мої святі місця.

Називати цей духовно-просякнутий простір Індією, чи якось інакше – це для мене питання несуттєве, мабуть я просто ще не знайшла справжньої назви, тому назва “внутрішня Індія” є умовною. З таким самим успіхом я б могла називати це “океаном”, чи якось інакше. Але щоб остаточно розвіяти враження, що цей простір обмежується реальною фізично-географічною Індією, я розповім вам про одне з таких “моїх” (хоч насправді “наших”) місць, яке до реальної Індії жодного стосунку не має, зате має стосунок до “індіанців”.

Canajoharie – це місце у “верхній” частині штату Нью-Йорк, десь 7-8 годин їзди від Торонта, біля Албані. Назва індіанська, тут колись було містечко могоків. Я собі не зовсім уявляю, якою була їх проживально-міграційна практика, бо вони з одного боку побудували тут дерев’яне місто навіть з церквою (частина їх були вихрестами), але з іншого боку частину року проводили дальше на південь, тобто так виглядає, що все ще практикували сезонні міграції. Канаджохарі відоме тим, звідси був один з найвизначніших могокських вождів – своєрідний індіанський Мазепа чи Сагайдачний, відомий заходу під іменем Джозеф Брант. Він був важливою фігурою американської війни за незалежність, мріяв про самостійну могокську державу, у війні вів якийсь час самостійну політику, прикидаючи, які комбінації союзництва будуть вигіднішими для його народу. Був відомою і популярною фігурою британського королівського двору, вів переговори на рівних з президентом Вашінґтоном. Вкінці кінців у війні він вирішив стати на британський бік (мабуть, британці пообіцяли йому кращі умови, ніж американці). Може, він таки правильно вирішив, бо після війни американці повністю зруйнували тодішнє Канаджохарі, і винищили майже всіх могоків, які залишилися на території Америки (теперішнє містечко розташоване в трохи іншому місці). Тим, хто разом з Брантом воював на британському боці уряд виділив землі в околицях Торонта, в тому числі досі існуючу, хоч суттєво меншу ніж на початку, територію для резервації вздовж Великої річки (Grand river). Канадські могоки, хоч і не без типових проблем всіх інших північно-американських індіанців, якось ще досі більш-менш існують, мають свої школи, якесь самоврядування, релігійні якісь інституції, щось таке. Може я колись пізніше напишу щось більше про Джозефа Бранта, але зараз я хочу розказати про інше Канаджохарі – не індіанське, а “йогівське”.

Читати далі

Маля мараті шікаіца aге

Ця фраза у виконанні іноземців справляє незабутнє (позитивне) враження на мараті-мовних індусів, особливо якщо її говорити злегка співучою інтонацією і з правильними наголосами – вони спочатку випадуть в осад, а потім ще довго носитимуться з вами як з писаною торбою, розмовлятимуть з вами на мараті, і відмовлятимуться вірити, що це єдина фраза на мараті, яку ви можете сказати. Дивіться, тільки, кому кажете, бо як почнете тою фразою хизуватися перед хінді- а не мараті-мовними, то вони можуть взагалі не зрозуміти, а якщо й зрозуміють, то їм він того не буде ні тепло, ні зимно. Мараті досить легко відрізнити від хінді через присутність звуків ц, дз, дзг(зг), яких, наскільки я розумію, нема в хінді. Окремих літер в деванаґарі для по значення цих звуків нема, використовуються ті самі, що й для ч, дж, джг, тобто в Мараті треба просто знати, в якому випадку воно читається як “ч”, а в якому як “ц”.

Не ручаюся за правильну фонетичну транскрипцію – нас цієї фрази навчив на слух мій вчитель музики п’ять з гаком років тому, але я переконалася в її магічній дії за свої два останні індійські візити в мараті-мовних краях. Він ще одну фразу навчив був наших дівчат, але потім виявилося, що вона означає “I want a Marathi husband”, ну то я не стала її запам’ятовувати, щоб раптом не напроситися. Це взагалі в нього таке було почуття гумору – навчити довгоногих юних англійок і італійок фрази про маратського чоловіка заради сміху, тобто розваги своїх співвітчизників.

Маратці, чи як їх правильно назвати, дуже пишаються тим, що їх мова найближча до санскриту, який вони часто вимовляють як “санскрут” – голосний “р” у санскриті (або в словах запозичених з санскриту) в мараті має більшу тенденцію вимовлятися як “ру”, а в хінді – як “рі”. Це не універсальне правило, а всього лиш тенденція, і спрацьовує мабуть не для всіх слів (наприклад, я ніколи не чула, щоб хтось Крішна вимовляв через “ру”), хоча, якщо навіть мені на вухо попадалося їх досить, щоб самій таку тенденцію помітити – то мабуть не так вже й мало таких слів.

Ще маратці часто говорять про те, що їх мова ніяк не зносить пихатості, високопарності, і всякого такого – бо існує величезна кількість афоризмів (як вони кажуть, little phrases), приказок, чи навіть просто слів, на всі випадки життя, якими будь-які прояви пихи можна легко збити – будь-яку надмірну серйозність перевести на жарт, ну і вони, я так розумію, тими афоризмами часто послуговуються – якщо бачите що дуже весело і дружно сміються, то певно вдалося комусь, або й гуртом скласти до купи цілу серію афоризмів і епітетів, кожен смішніший за попередній, щоб охарактеризувати поточну ситуацію. Таке майже не перекладається – дуже довго доводиться пояснювати. Причому ніби кажуть, що в них воно все відбувається без образ, без сарказму чи закрученості, а так от прямо, легко і відкрито. Не знаю, чи дійсно воно так – не можу оцінити, але з того що спостерігала, і з того що кажуть інші іноземці, які мають більший досвід життя і розмов з маратцями, виглядає доволі правдоподібно.

З того, що я можу сказати про своїх друзів і знайомих маратців – дійсно часто таке буває, що вони не зносять жодного “нонсенсу”, не люблять фальшу і закрученості, часто, навіть попри індійську вихованість кажуть як є, на сильно добираючи слова, і не особливо приховуючи своїх поглядів, є в них певна прямолінійність не надто притаманна іншим індусам. Хоч, мушу визнати, що вибірка моя не дуже репрезентативна, бо більшість моїх знайомих маратців чомусь походять з касти кшатріїв (воїнів), а не брамінів, що може накладати свій відбиток (воїн скорше прямо вгатить, ніж священик), втім навіть браміни маратські часто набагато прямолінійніші за хінді-мовних індусів.

Я не один раз чула нарікання від хінді-мовних індусів, що мараті-мовні, коли говорять на хінді, то в кращому випадку звучать не дуже чемно, а в гіршому – то й зовсім по-хамськи. При тому хінді-мовні завжди наголошують, і пишаються тим, що хінді – дуже культурна і чемна мова. На хінді можна завжди сказати так, що буде звучати дуже-предуже чемно і поважно. В них теж є свої афоризми і кпини, я, на приклад, від своїх підходила фразу яка звучить приблизно як “ваде-ваде-льо” або “барі-барі-льо” (це дві окремі але подібні за змістом фрази) і означає щось типу “велике паньство” – коли хтось дуже з себе багато показує, але коли я принагідно цю фразу кидаю, вони знічуються, особливо якщо це не у вузькому колі, і присутні, наприклад, старші за них люди, хоч я впевнена, що нічого “поганого” в нашому розумінні в тих фразах нема. Мої хінді-мовні індуси весь час виправляють мої три фрази і ще десяток слів, бо коли вони кажуть “чальо” (в сенсі давай, пішли), то це нормально, а коли я кажу, то це зовсім неправильно і треба казати вихованіше, наприклад “чаліє” чи “чалейньґе”, і постійно мене тими своїми вдосконаленнями заплутують. (Взагалі то не дивно, що вони так говорять, бо більшість моїх хінді-мовних близьких знайомих вже мають дорослих дітей, тобто вони все-таки добряче за мене старші, то мабуть дійсно не годиться мені їм чальокати.) Якщо хочете на них справити хоч якесь непогане враження – кажіть за столом приторно-солодким тоном щось типу “Крпая пані до” (Будь-ласка, подайте мені води) чи “Макан до крпая” (те саме про масло)…

Ну то от вам для контрасту історія з моїми маратцями. Читати далі про кейк на клумбі

Іриси і риси

Прийдуть, як віщий сон, іриси сині,

торкнуться там, де риси навісні,

де ліній долі ніжне павутиння

заплуталось безбожно навесні.

І галактичний пил над головою,

і лон глибоких золотий пилок

відіб’ються солоною луною

закушених, мов губи, пелюсток,

і заполонять сад священні гами

роси, нанизаної на твоє ім’я,

так звабливо гойднеться під ногами

не в той бік заокруглена земля.

Але ти вже не раз цю чула притчу.

Іриси в’януть, вичахають сни,

і навскоси відходить електричка

в останній день безпутньої весни.

Вірш Костя Москальця звідси.

Про братів і онлайн радіо індійської музики – частина 1 – пісні

Я вже колись писала, в мене є “брати”… Одна з найулюбленіших і найпопулярніших в нашому колі індійських традицій – Ракша Бандан – це “вшанування” сестрами своїх братів (їм на зап’ястя пов’язується ракі – нитка, або шнурочок, або що вже хто спромігся сплести – як знак взаємного захисту і підтримки), ну і, наскільки я розумію, навіть в давні часи це традиція розповсюджувалася не лише на кровних братів – брата можна було собі вибрати, і чоловік не міг відмовити, якщо його якась панна чи пані вибирала собі як брата. Є навіть така історія, що ніби-то для того щоб визволити Олександра Македонського з полону, його індійська дружина прислала ракі тому раджі, який захопив його в полон, і той змушений був його відпустити, бо не міг тримати під вартою свого нового шваґра.

[Upd. з коментаря – повніший переказ історії:
В “моїй” історії Олександр був захоплених в полон, і вона тоді прислала тому Пуру ракі через посланців, ну то він з всією помпою його прийняв те ракі, а потім питає, а хто ж моя сестра? Ну і коли йому сказали, що вона дружина Олександра, він схопився за голову – що ж я наробив, у’язнив свого власного шваґра, ну то він спустився до в’язниці, обняв Олександра, привів до палацу і посадив на свій власний трон, а потім ще з почестями і подарунками відправив. Ну, Олександр подумав, точно з глузду з’їхав, але противитися, звичайно, не став. Повернувся до своїх наметів, каже жінці – не знаю, яка муха його вкусила, відпустив мене, а жінка тільки сміється. Ну і потім сказала йому, що то через її ракі. Він каже, шо, через отакий шнурочок найгіршого ворога відпустив? Ага, каже, в нас така традиція і культура. І тоді, історія каже, Олександр зрозумів, що цілої Індії йому не завоювати, припинив свій похід і завернува назад додому.]

Свято випадає десь в серпні – залежно від місяця – в Пурніму (повний місяць) перед народженням Крішни, ну і пов’язується теж із тим, як Крішна виконуючи свій обов’язок названого брата, захищав честь Драупаді.

Так от, найрідніший мабуть з моїх ракі-братів – Андреі – він неонатолог в Калґарі, румун (в мене чомусь аж двоє румунських ракі-братів, про Сьоріна я вже колись давно писала), ну а за сумісництвом, крім всього іншого (можна би було написати довжелезний список того всього іншого), ще й мій найактивніший порадник в сфері як індійської, так і західної класичної музики. Це так в його стилі, мовчки, сидячи за компом на сусідній канапі, подарувати мені через айтюнз, на приклад, нове повне видання Бахового Добре-темперованого Клявіра у виконанні Анджели Г’юіт, або підкинути свіжий альбом якогось сітариста чи флейтиста. Ну то крім того, що мене мій вчитель навчив, і що якось випадково саме запало в душу чи плейлист, – все решта що я слухаю – так чи інакше справа рук Андрея. Я навіть майже нічого сама не шукаю, крім хіба як треба нашукати чогось конкретного, а просто кожного разу коли їжджу до них в гості відводжу кілька годин на дослідження нових поповнень його аудіотеки на компі, і відразу ж і купую, що мені пригледілося (тобто прислухалося).

Ну то поки я мандрувала, Андреі прислав мені лінк інтернетного радіо з величезною колекцією індійської музики: http://mio.to/genre/8-classical/#/
Можна легко додавати все в один плейлист і слухати годинами, причому воно запам’ятовує, що не дограло при закриванні вікна, і можна при бажанні це потім іншим разом дослухати. Я не знаю, які переваги дає реєстрація і логін – може дає можливість скачувати, але я уникаю безплатного скачування платної музики, волію проголосувати гаманцем за те, що дійсно подобається, тому навіть не пробувала реєструватися.

Так от, скину сюди лінки на кілька знакових для мене речей, а решту ви собі самі легко нашукаєте, якщо хтось/щось сподобається.

Лінки під катом

Як я долала інтелігента в собі

Навіяне оцим тегом , але поки я тут майже тиждень мусолилася з дописуванням цього поста, він якраз про те саме написав набагато стисліше і виразніше тут 🙂

Історія трапилася по дорозі з Маніли через Банґкок, Мумбай і Цюріх в Торонто, коли мій літак (взагалі не мій, звичайно, а Jet Airways) запізнився до Мумбая десь на п’ять годин, відповідно до мого наступного літака замість семи годин нудної але розслабленої перерви залишалося менше двох. Ну і що такого страшного, скажете ви, дві години – повно часу між літаками, от тільки наступний відтинок моєї подорожі був за іншим квитком, відповідно я мала пройти іміграцію, забрати свій багаж (великий повний літак – часом на багаж можна чекати годину), вийти з чемоданами із залу прибуття на двір на спеку і зайти назад в зал відправлень, через двоє дверей з охоронцями з автоматами (і часом з довгою чергою), потенційно запізнитися на check- in (онлайн зареєструватися мені ніяк не вдалося, хоч інтернет був), а якщо навіть чудом встигнути, тоді знову пройти всі прикордонні заморочки, заповнивши ще якісь папірці, і пригнатися в милі і піні на свій літак.

Якби не цей тег (і відповідно пости під тегом), я б розглядала цю історію в контексті Індії, і того феномену, який я називаю драмою, до великої міри феномену індійського, бо в Індії драми завжди непомірно багато, вона завжди кольоровіша і гостріша, ніж на заході, часто її не уникнути, і чим більше її уникаєш, тим більше її на тебе навалюється. Я б написала про цю свою пригоду як приклад подолання себе і своєї нехоті до драми, як про роботу із своїм власним характером, тобто про особисте. Але під впливом цих власне постів, подумала про цю свою особисту (як я би раніше вважала) рису, як про можливий наслідок певного “суспільного статусу”, хай навіть не надто виразного, про власні нехоті і відмови, як впливи того, від чого ми відмежовуємося, чому себе протиставляємо, чого жахливо соромимося в наших “співвідчизниках”, через що за кордоном часто прикидаємося, що ми насправді зовсім не з тої самої країни чи групи країн, що не розуміємо цих мов (ні одної, ні другої), і що нас це все ніяк не стосується. Тобто тут йдеться про комплекси, хай може навіть “виправдані”, і усвідомлені.

Правила індійської драми вимагають гумору і легкості, вимагають не ставитися до себе надто серйозно, натомість гратися з собою, і з своїми комплексами, грати ролі, прикидатися, вільно експериментувати десь на межі, розсуваючи свої межі ширше, збільшуючи свій власний внутрішній простір.

Ну, це був, як то в мене водиться, перерослий і концептуально (і метафорично) переобтяжений вступ :).

Читати далі про комплекси і героїчне їх подолання 🙂

Heidegger про драму в греків і про Антіґону

Знову повертаюся до свого дисера і до Антіґони, бо треба взяти себе в руки (чи навпаки – зважитися, і відпустити себе?) і дописати кілька (а то може значити десяток) сторінок про роль/важливість Антіґони. Тому вкотре знову перечитую той кусень Гайдеґерового Істера, про який я недавно згадувала у пості про Вайтарну і мертвих.

Ось продовження того, що я цитувала там:

παθεῖν τὸ δεινόν. παθεῖν: to suffer, to bear. This first of all entails that the unhomely in nothing that human beings themselves make but rather the converse, something that makes them into what they are and who they can be. Here, however, παθεῖν does not mean the mere “passivity” of accepting and tolerating but rather taking upon oneself – ἀρχὴν δὲ θηρᾶν, making it through to the end, that is, properly experiencing. This παθεῖν – experiencing the δεινόν – this enduring and suffering, is the fundamental trait of that doing and action called τὸ δρᾶμα, which constitutes the “dramatic”, the “action” in Greek tragedy. Yet this παθεῖν is also the proper relation to the δεινόν, taking this word in the entire fullness of its essence and its enigmatic equivocality.

In the Greek tragedy the “heroes” and “heroines,” if we may use these terms at all, are neither “silent sufferers” nor “martyrs” in the Christian sense, nor those “masters” set out amid a great din and extravaganza in the modern dramatic artwork. “The tragic” is not to be measured as modern human beings think, according to the passion of which we can have a psychological “lived experience” and that belongs to the person of genius, but rather according to the truth of being as a whole and in keeping with the simplicity in which it appears. This is why in the Greek tragedy virtually nothing occurs. It commences with the downgoing. What is the “uncanny,” in which Antigone knows she has been ultimately counseled, acquainted as she is with the foreboding, the perilousness, and the gravity of this counsel? The uncanny is nothing other than this: the fact that she takes as her all-determinative point of departure that against which nothing can avail, because it is that appearing that is destined for her (ἐφάνη, l. 457), and of which no one knows whence it has arisen. In fittingly accommodating herself (παθεῖν) to this, Antigone comes to be removed from all human possibilities and placed into direct conflict over the site of all beings and into a sublation of the subsistence of her own life. Antigone is within the unhomely in a way that exceeds every other being unhomely. She looms over the site of all beings not merely like Creon, who in this way also looms high therein. Rather, Antigone even steps out of this site altogether. She is utterly unhomely. (HIE 103)

Оригінал, якщо раптом комусь цікаво.