Як я долала інтелігента в собі

Навіяне оцим тегом , але поки я тут майже тиждень мусолилася з дописуванням цього поста, він якраз про те саме написав набагато стисліше і виразніше тут 🙂

Історія трапилася по дорозі з Маніли через Банґкок, Мумбай і Цюріх в Торонто, коли мій літак (взагалі не мій, звичайно, а Jet Airways) запізнився до Мумбая десь на п’ять годин, відповідно до мого наступного літака замість семи годин нудної але розслабленої перерви залишалося менше двох. Ну і що такого страшного, скажете ви, дві години – повно часу між літаками, от тільки наступний відтинок моєї подорожі був за іншим квитком, відповідно я мала пройти іміграцію, забрати свій багаж (великий повний літак – часом на багаж можна чекати годину), вийти з чемоданами із залу прибуття на двір на спеку і зайти назад в зал відправлень, через двоє дверей з охоронцями з автоматами (і часом з довгою чергою), потенційно запізнитися на check- in (онлайн зареєструватися мені ніяк не вдалося, хоч інтернет був), а якщо навіть чудом встигнути, тоді знову пройти всі прикордонні заморочки, заповнивши ще якісь папірці, і пригнатися в милі і піні на свій літак.

Якби не цей тег (і відповідно пости під тегом), я б розглядала цю історію в контексті Індії, і того феномену, який я називаю драмою, до великої міри феномену індійського, бо в Індії драми завжди непомірно багато, вона завжди кольоровіша і гостріша, ніж на заході, часто її не уникнути, і чим більше її уникаєш, тим більше її на тебе навалюється. Я б написала про цю свою пригоду як приклад подолання себе і своєї нехоті до драми, як про роботу із своїм власним характером, тобто про особисте. Але під впливом цих власне постів, подумала про цю свою особисту (як я би раніше вважала) рису, як про можливий наслідок певного “суспільного статусу”, хай навіть не надто виразного, про власні нехоті і відмови, як впливи того, від чого ми відмежовуємося, чому себе протиставляємо, чого жахливо соромимося в наших “співвідчизниках”, через що за кордоном часто прикидаємося, що ми насправді зовсім не з тої самої країни чи групи країн, що не розуміємо цих мов (ні одної, ні другої), і що нас це все ніяк не стосується. Тобто тут йдеться про комплекси, хай може навіть “виправдані”, і усвідомлені.

Правила індійської драми вимагають гумору і легкості, вимагають не ставитися до себе надто серйозно, натомість гратися з собою, і з своїми комплексами, грати ролі, прикидатися, вільно експериментувати десь на межі, розсуваючи свої межі ширше, збільшуючи свій власний внутрішній простір.

Ну, це був, як то в мене водиться, перерослий і концептуально (і метафорично) переобтяжений вступ :).

Тепер про комплекси. Я жахливо не люблю скандалити, коли йдеться про побутові (тобто неважливі) речі. В ресторані з приводу їжі, в дорозі з приводу того чим їхати, де сидіти, скільки платити, з приводу умов проживання, гарячої води. Ще більше ніж скандалити я ненавиджу пхатися, особливо в чергах, лізти без черги, кидатися на “шару”, тобто набезкоштовне, набирати більше ніж мені треба (чи ніж належиться) і нести друзям, чи вимагати більше ніж дають. Крім того не люблю галасувати, лізти в чужий простір, нависати над кимось, приставати із запитаннями (або лізти знайомитися), заговорювати, підсідати за стіл або влазити в розмову без запрошення, лізти в чужу компанію, напрошуватися, наполягати. А ще триндіти, коли теба слухати, і заваджати слухати іншим, товктися, особливо серед ночі, коли люди сплять, і взагалі, створювати якісь незручності. Не люблю торгуватися, хитрити, намагатися когось використати. Мені завжди соромно, або принаймні незручно коли мої друзі, або люди які “зі мною” роблять щось із перечисленого (досі пам’ятаю, як мені завжди було неприємно, коли мама в переповненому автобусі починала скандалити з якимись дядьками, що вони дитині (тобто мені) на голові сидять – це з давнього, а з останнього – коли мої індуси в ресторані протягом десяти чи п’ятнадцяти хвилин чотири рази і чотирьом різним офіціантам нагадували, що замовлення нам треба швидко, з собою, і при тому повторювали ціле замовлення на чотирьох – хоч нам з самого початку сказали, що це займе двадцять хвилин, і воно якраз стільки зайняло). Я завжди думала, що то в мене просто такий характер, і мабуть до якоїсь міри воно так і є, але разом з тим вчора задумалася проте, які саме Образи, асоціації, ідеї підживлюють цю мою фобію, і зрозуміла, що власне такі поведінкові схеми – ознака рагулів, людей низької культури, слабкого рівня усвідомлення оточення (або відмови на це своє оточення зважати), ненасиченості і ненаситності, тобто якогось внутрішнього браку, а рагуль, як відомо, антипод інтелігента.

Все було б нічого, якби в певні моменти така відмова від дії не була ознакою слабкості, а не сили, і якби я час від часу не картала себе за таку слабкість. Ну і за певних обставин, якщо дотримуватися такої пасивно-благородної лінії поведінки, тобі просто на голову вилізуть, і хто тобі тоді винен? В глобальному сенсі ця сама слабість проявляється в нездатності сказати комусь “ні”, або нездатності сказати собі “так”, тобто наполягати на тому, що собі належиться, а потім сидіти і дутися на несправедливість. Ну то от останні кілька років, особливо в мандрах, життя мені підкидає всякі дрібні ситуації, в яких доводиться долати свою незручність, і робити те, що потрібно, а не боятися, що корона з голови впаде. Я вже навчилася казати “ні”, коли незнайомі люди в літаку просять помінятися – своє гірше місце на моє краще (наприклад, біля вікна, чи ближче до виходу). Найпростіша для мене стратегія (я її теж переважно застосовую до своїх студентів, коли вони намагаються схитрити і випросити в мене щось, що не належиться) – це прикидатися що я туплю, і просто не розумію, звідки в прохання ноги ростуть. У випадку з літаком, я повторюю часом в різних формулюваннях щось типу “але ж це моє місце, я хочу сидіти на своєму місці”, при тому прикидаюся, що я напівпритомна і засинаю навстоячки. Також недавно навчилася в літаку брати додатковий сік чи воду (частіше сік, бо вода в літаках переважно гидезна), ну і всякі такі дрібниці. Але цей тест був з наступного рівня гри.

В Банґкоку виліт до Мумбая переносили щоразу то на годину, то на пів, і стало ясно, що часу в мене буде мало, я понависала над працівниками авіалінії (двічі), в мене взяли інформацію і запевнили мене, що переслали її в Мумбай (двічі), що мене там зустрінуть і допоможуть мені встигнути (ага, якраз).

В мене вже раз була ситуація, коли при поверненні з першої своєї Індії літак з Мумбая до Делі, правда, через погоду, а не через несправність літака, запізнився на 16!!! годин, відповідно літак до Києва давно відлетів, а оскільки квитки були два окремі, то обом авіалініям було начхати (вірніше, аеросвіту взагалі не було – вони всі пішли додому, а індійські, якими ми прилетіли в Делі з Мумбая спочатку нас пофутболили трохи з одного офісу в інший, а потім просто послали). На щастя я була з одною киянкою, в якої був телефон якоїсь знайомої з півдня Індії, подзвонивши якій отримали телефон якоїсь її знайомої в Делі, відповідно через дві години (і протягом наступних 5 днів, в очікуванні наступного літака), ми були відігріті (1 січня, в Делі вночі було +4), нагодовані, дораджені і розважені, одним словом, прийняті як родина, і могли далі насолоджуватися Індією – особливо це стосувалося мене, бо моя ситуація з квитком досить швидко вирішилася, а от киянці ще довелося кілька днів попаритися.

Ну то я вже подумки приготувалася була до найгіршого розвитку подій, але літак прилетів з невеликим для мене запасом, було ясно, що все буде гаразд, але драма теж буде, тому треба було вирішися з тим, яку грати роль :).

Виходжу з літака, стоять з якимись папірцями, підходжу до одної, кажу що в мене наступний рейс в Цюріх, дуже скоро, і мені потрібна допомога. Вона спершу тупить, потім розуміє, що наступний рейс не їхніх авіаліній, тобто що я їх минула клієнтка, але не майбутня, відповідно каже мені стати в стороні почекати, що зараз хтось до мене підійде. Бреше, звичайно – в них стратегія така, що спочатку треба спробувати мене позбутися з якнайменшими затратами, бажано щоб нічого не робити взагалі, навіть не подзвонити нікуди – бо ж то треба руку піднімати, і кнопки натискати. Ну то відбувається приблизно такий діалог (треба донести до неї меседж, що вона мене так просто не позбудеться (і взагалі не позбудеться), тобто що їй простіше буде щось зробити, ніж нічого не робити – тон відповідно має бути холодно-спокійний але непохитний:).

Я: розумієте, я не можу чекати, бо поки я чекатиму, я пропущу свій наступний літак.
Вона: але ваш літак іншими авіалініями, ми не можемо нічого зробити.
Я: так, я розумію, що мій літак швейцарськими авіалініями, тому мені треба щоб хтось в першу чергу подзвонив їм і сказав, що ваш літак запізнився, але що я вже є, бо поки я пройду всі формальності, то чек-ін вже може закінчитися, і я запізнюся на літак.
Вона: ми не можемо вам допомогти пропустити формальності, це неможливо, вам доведеться пройти формальності.
Я: а я й не прошу пропускати формальності, мені треба щоб хтось сконтактувався з ними, щоб вони мене почекали, і потім щоб хтось допоміг мені пройти через формальності швидко, щоб я не блукала в аеропорту, і встигла на свій наступний літак.
Вона: в нас зараз тут нема достатньо працівників, ми не можемо вам допомогти.
Я: в мене тут було сім годин між літаками, ваш літак запізнився на п’ять годин, мені треба щоб ви мені допомогли, бо через несправність вашого літака я тепер можу запізнитися на наступний літак. В Банґкоку ваші працівники мене запевнили двічі, що передали мою інформацію вам, і що мене тут хтось із вас зустріне і допоможе. Тому я розраховую на ваше сприяння.

Тут вона зітхає, бо розуміє, що я від неї не відчеплюся, дзвонить кудись по рації і переповідає мою ситуацію. Каже: пройдіть до трансферів, до нашого стола, там спитайте того-то, він вам допоможе.
Ех, думаю, відфутболила, зараза, але йду туди. Там стоять чоловік п’ять, нічого не роблять (це в них нема достатньо працівників), я готуюся провести всю операцію знову, але ці не противляться. Один бере мій паспорт, квиток, талон багажу, хвилин через десять вертається назад з новим талоном багажу, і новими boarding passes на наступні два польоти швейцарськими авіалініями, вручає все мені і бажає щасливої дороги. Тобто виявляється, що “неможливе” не просто можливе, а навіть дуже просто робиться, причому без мого найменшого втручання, – він пішов сам, взяв мій чемондан, приніс його до check-in counter Swissair, зареєстрував мене і здав мій багаж, і приніс мені назад все що мені треба. В результаті я чимчикую собі через транзитний коридор, без жодних іміграційних формальностей, навіть встигаю дослідити всі магазини, де потенційно можна би було позбутися решти грошей, бо обміну валюти там вже нема. Нічого, правда, не купую – навіть чаю, бо щось мені вибір не подобається – краще по Інтернету куплю, як завжди, гроші розміняю потім, або відкладу до наступного разу – в мене є спеціальна банка вдома, де лежать недовикористані гривні, євро, американські долари – от тепер ще й рупії додадуться (філіпінські гроші мені нема сенсу тримати – віддам мабуть знайомій, яка туди додому регулярно їздить).

Отака пригода. Чуюся дорослішою (давно пора), і що інтелігентської крові в мені відчутно поменшало.

Advertisements

15 thoughts on “Як я долала інтелігента в собі

  1. Клас! Розумничка!! дуже ризикована була ситуація, але ти її виграла! 🙂

    ох, як же це важко (для тих для кого це важко) – навчитися казати “ні”, просити, наполягати (погрожувати, метикувати на ходу і вигадувати ходи конем)..
    Досі пригадую своє перше “ура! я навчилася давати здачі” після здивованого в спину “ты смотри какая наглая..” (ну бо зовнішність і манери поступливості, написані на лобі, не співпали із наполегливістю до своїх інтересів).

    Like

    1. ггг – допомогли втома і природна лінь – зовсім не хотілося нікуди гнатися, а тим більше стрибати через перешкоди мумбайського аеропорта 🙂

      Like

  2. в мене теж такі моральні проблеми – скандалити не вмію і гиджуся 🙂 раніше просто тихо йшла геть, потім злилась, а це навіть гірше, ніж іти геть ображеній 🙂 оце недавно виявила, що можна перемикатись на “ліниву передачу” і в такий спосіб найефективніше розрулювати ситуації. приблизно, як ти і описала. головне, щиро розслабитись і говорити на тормозах цілий час (=не відчіплятись). тоді співбесідник мусить настроюватись на твою хвилю, а потім якось так виходить, що і помагає 🙂

    фішка в тому, що треба бути лінивою на емоції – не розізлитись і не страдати бурною дєятєльностю, а головне – не притворятись 🙂 тоді якось усе розрулюється, люди розговорюються і тд. для мене, насправді, це ще вищий пілотаж, бо я то розізлюсь, то несусь як паровоз кудась. тільки пару разів зуміла ввійти в цей стан 🙂

    зі. по тегу я нічого не читала, навіть не знаю, про що там 🙂 пишу комент, бо ти своєю історією оце напам’ятала 🙂

    Like

    1. ага, цікаво про “ліниву передачу” – щось в тому є 🙂

      в мене була не цілком лінива передача, скорше то була “тверда” передача під назвою “мені треба, вже, і я не відстану, тому ви мусите мені допомогти” – типу politely insist

      я думаю, яку саме передачу включати, – ще сильно залежить від співрозмовника, обставин, і суспільних заморочок – бо з дійсно “лінивою” передачею в Індії, мені здається, можна довго прочекати і так нічого не досягти – вони просто ігноруватимуть – вони майстри passive-agressive. Зате в більш доброзичливих місцях – типу як у вас там, чи навіть в нас в Канаді, це мабуть якраз воно.

      почитай той тег – мені було дійсно цікаво 🙂

      Like

  3. Все правильно робили. Головне знати, що вони можуть, а що ні, і настирливо й нудно вимагати те, що вони можуть.

    Насправді збої у авіаподорожах – надзвичайно часте явище. Я твердої статистики не маю, але сказав би, що десь у третині випадків такі збої бувають (може просто вони краще запам’ятовуються). У мене їх було вже чимало, дуже різноманітних і несподіваних.

    А “качати права” і торгуватися Америка дуже гарно привчає, в основному тому, що тут це часто дає хороші результати.

    Like

    1. Ну, я не була певна, що саме вони можуть, так, пальцем в небо ткнула, тепер от знаю :).

      В мене не так часто збої, точно не в третині чи четвертині випадків – ну от тут з восьми окремих перельотів тільки один гикнувся. От десь в мене приблизно така статистика і є – 15, може 20%.
      Крім того, наскільки багато глюків, і який глюко-менеджмент сильно залежить від авіаліній. В моєму не надто великому досвіді польотів в Америку і назад, між іншим, процент глюків був набагато вищим ніж загалом… В західній Європі так взагалі здається єдиний глюк був через той ісландський вулкан, чи щось таке – а я туди трохи наліталася… Ага, і може один раз багаж загубили.
      Я, правда, взимку туди мало літала – це теж впливає трохи…

      Like

      1. Багаж я стараюся не здавати взагалі, якщо це можливо. У поїздках сім’єю із США в Україну був період, коли багаж затримувався при прильоті в Бориспіль майже кожного разу. У зворотньому напрямку теж не раз були затримки. На щастя ні разу не було, щоб багаж губився із “кінцями”, хоч у одного мого знайомого таке було (при цьому це був перший в його житті політ на літаку, і перша в житті поїздка за кордон).

        А просто затримок і запізнень на наступний літак було дуже багато. Характерний приклад: у CDG у Парижі майже годину чекали автобуса для переїзду в наш термінал, і не встигли на літак Париж-Київ разом із чималою групою товаришів по нещастю. Подібних історії я можу багато розповісти. Але ці всі історії загартовують 🙂

        Like

  4. Моя російська бабуся вважала, що зателевонувати до ЖЕКу – це потурбувати зайнятих людей. А батько напроти – завжди всюди писав скарги в магазинах. З ним кудись підеш гуляти, так обов’язково година десь буде втрачена десь на книгу скарг і пропозицій. А я, десь поміркований середній варіант. Для мене ціна питання важить. Якщо скандал потребує більше енергії, ніж незручності від недосконалого сервісу, то я просто “голосую ногами”. В книги скарг нічого не пишу – вважаю це консалтінгом, який не слід надавати безкоштовно.

    Like

    1. В мене власне щодо жеків і всяких установ в дитинстві була якась фобія, тобто в той час як вчителям в школі я регулярно демонструвала, хто тут Тіль Уленшпіґєль, коли треба було йти в незнайому, особливо бюрократичну установу, мені неймовірно хотілося цього уникнути, тобто щоб замість мене то зробив хтось інший. Тато мій повна протилежність по обох пунктах – з одного боку він за природою миротворець (хоч є історії, що в дитинстві теж сильно проти авторитетів виступав), а з іншого абсолютний комунікаційний геній – тобто він може будь-кого приязно розговорити, і коли його викликали до школи, він умудрявся буквально за дві хвилини легко пацифікувати найрозлюченішу на мене вчительку – є в нього такий м’який шарм, який в мене повністю заміщений свого роду їжакуватістю. Так от, тато мій, балачи таку некорисну мою рису, зайняв таку позицію, що відмовлявся робити мені будь-які “бюрократичні” послуги, натомість давав мені чіткий інструктаж, типу: прийдеш і скажеш таке, вони тобі у відповідь таке, ти тоді скажеш таке, і все буде зроблено. Ото я досі пам’ятаю свої перші походи, в тч здавати документи в уні, здавати вступні екзамени, виробляти паспорт, замінювати вкрадений паспорт, і т.д., куди всіх “нормальних” дітей батьки водили. Ну то я тоді трохи на тата ображалася, тим більше, що він завжди допомагав у всяких таких справах, причому роками, цілий купі всяких чужих людей, аж тепер прийшло розуміння, що то він насправді мені послугу робив, ну і відповідно вдячність.

      Like

      1. У мене, взагалі, екстрим за тодішніми мірилами. Я навіть у поліклініку на процедури та уколи сам ходив вже в 10-11 років. Брав “направлєніє”, пакунок з ампулами і йшов/їхав дві трамвайні зупинки.

        Like

        1. От, хоч вбий, не можу пригадати походів на поліклініку після маминої смерті (тобто з дев’яти) – їх могло поменшати, але припинитися вони ніяк не могли, принаймні щорічне ОРЗ ж нікуди не ділося, і додому лікарка приходила лише на момент захворіння, а на момент виздоровлення доводилося все-таки самим іти… Тобто якісь самостійні походи могли бути і в мене. Правда в мене тоді був новонароджений постійно хворий брат, то може лікарка сама регулярно приходила щонайменше перші роки… Одним словом не пригадую – втім, уколів мені ніколи не робили – пам’ятаю якусь тоді пропозицію профілактичного В12, чи шось таке, але тато врятував :).
          Зате виразно пам’ятаю добирання з і до школи десь з 10-12 років – а це через ціле місто десь годину часу різними варіантами комбінації кількох транспортів. Але добирання і навіть поліклініка для мене не були страшними – бо це були звичні знайомі ситуації, і говорити там майже нічого не треба було. Страшними були паспортний стіл, і подібні – де треба було пояснювати, що мені треба, писати якісь заяви, і всяке таке… Після кількох походів це теж переборолося, хоч я досі в принципі не люблю цих речей, і не тільки через трату часу, а власне через розмови з бюрократією як такою.

          Like

          1. У мене у дитинстві періодично з’являвся сухий кашель. Після всіх можливих рентгенів та проб на туберкульоз вирішили, що це може бути тільки невротичним, а лікувати почали заколюючи уколами різних Б6, Б12, алое та ще якась кольорова фігня. Життя так змінилося,за той час, що я живу. От у моєму дитинстві в нашому не дуже маленькому обласному центрі ще не було алергологічного кабінету і педіатри не знали, що таке алергія. А вже через якісь 5 років про алергію знала кожна базарна торговка – читачка журналу “Здоров’я”.

            Like

            1. Так, алергія… Дитяча алергія на пеніцилін мене рятувала від багатьох неприємних тенденцій радянської медицини.
              Зате твоя історія з сухим кашлем в мене (правда, не так драматично, тобто без лікування) сталася по приїзді в Канаду – теж нічого не знайшли, а через кілька років він сам минув. Втім, варіант алергії мені ніхто не запропонував в канадській поліклініці – сама додумалася і вирішила ігнорувати.

              Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s