Маля мараті шікаіца aге

Ця фраза у виконанні іноземців справляє незабутнє (позитивне) враження на мараті-мовних індусів, особливо якщо її говорити злегка співучою інтонацією і з правильними наголосами – вони спочатку випадуть в осад, а потім ще довго носитимуться з вами як з писаною торбою, розмовлятимуть з вами на мараті, і відмовлятимуться вірити, що це єдина фраза на мараті, яку ви можете сказати. Дивіться, тільки, кому кажете, бо як почнете тою фразою хизуватися перед хінді- а не мараті-мовними, то вони можуть взагалі не зрозуміти, а якщо й зрозуміють, то їм він того не буде ні тепло, ні зимно. Мараті досить легко відрізнити від хінді через присутність звуків ц, дз, дзг(зг), яких, наскільки я розумію, нема в хінді. Окремих літер в деванаґарі для по значення цих звуків нема, використовуються ті самі, що й для ч, дж, джг, тобто в Мараті треба просто знати, в якому випадку воно читається як “ч”, а в якому як “ц”.

Не ручаюся за правильну фонетичну транскрипцію – нас цієї фрази навчив на слух мій вчитель музики п’ять з гаком років тому, але я переконалася в її магічній дії за свої два останні індійські візити в мараті-мовних краях. Він ще одну фразу навчив був наших дівчат, але потім виявилося, що вона означає “I want a Marathi husband”, ну то я не стала її запам’ятовувати, щоб раптом не напроситися. Це взагалі в нього таке було почуття гумору – навчити довгоногих юних англійок і італійок фрази про маратського чоловіка заради сміху, тобто розваги своїх співвітчизників.

Маратці, чи як їх правильно назвати, дуже пишаються тим, що їх мова найближча до санскриту, який вони часто вимовляють як “санскрут” – голосний “р” у санскриті (або в словах запозичених з санскриту) в мараті має більшу тенденцію вимовлятися як “ру”, а в хінді – як “рі”. Це не універсальне правило, а всього лиш тенденція, і спрацьовує мабуть не для всіх слів (наприклад, я ніколи не чула, щоб хтось Крішна вимовляв через “ру”), хоча, якщо навіть мені на вухо попадалося їх досить, щоб самій таку тенденцію помітити – то мабуть не так вже й мало таких слів.

Ще маратці часто говорять про те, що їх мова ніяк не зносить пихатості, високопарності, і всякого такого – бо існує величезна кількість афоризмів (як вони кажуть, little phrases), приказок, чи навіть просто слів, на всі випадки життя, якими будь-які прояви пихи можна легко збити – будь-яку надмірну серйозність перевести на жарт, ну і вони, я так розумію, тими афоризмами часто послуговуються – якщо бачите що дуже весело і дружно сміються, то певно вдалося комусь, або й гуртом скласти до купи цілу серію афоризмів і епітетів, кожен смішніший за попередній, щоб охарактеризувати поточну ситуацію. Таке майже не перекладається – дуже довго доводиться пояснювати. Причому ніби кажуть, що в них воно все відбувається без образ, без сарказму чи закрученості, а так от прямо, легко і відкрито. Не знаю, чи дійсно воно так – не можу оцінити, але з того що спостерігала, і з того що кажуть інші іноземці, які мають більший досвід життя і розмов з маратцями, виглядає доволі правдоподібно.

З того, що я можу сказати про своїх друзів і знайомих маратців – дійсно часто таке буває, що вони не зносять жодного “нонсенсу”, не люблять фальшу і закрученості, часто, навіть попри індійську вихованість кажуть як є, на сильно добираючи слова, і не особливо приховуючи своїх поглядів, є в них певна прямолінійність не надто притаманна іншим індусам. Хоч, мушу визнати, що вибірка моя не дуже репрезентативна, бо більшість моїх знайомих маратців чомусь походять з касти кшатріїв (воїнів), а не брамінів, що може накладати свій відбиток (воїн скорше прямо вгатить, ніж священик), втім навіть браміни маратські часто набагато прямолінійніші за хінді-мовних індусів.

Я не один раз чула нарікання від хінді-мовних індусів, що мараті-мовні, коли говорять на хінді, то в кращому випадку звучать не дуже чемно, а в гіршому – то й зовсім по-хамськи. При тому хінді-мовні завжди наголошують, і пишаються тим, що хінді – дуже культурна і чемна мова. На хінді можна завжди сказати так, що буде звучати дуже-предуже чемно і поважно. В них теж є свої афоризми і кпини, я, на приклад, від своїх підходила фразу яка звучить приблизно як “ваде-ваде-льо” або “барі-барі-льо” (це дві окремі але подібні за змістом фрази) і означає щось типу “велике паньство” – коли хтось дуже з себе багато показує, але коли я принагідно цю фразу кидаю, вони знічуються, особливо якщо це не у вузькому колі, і присутні, наприклад, старші за них люди, хоч я впевнена, що нічого “поганого” в нашому розумінні в тих фразах нема. Мої хінді-мовні індуси весь час виправляють мої три фрази і ще десяток слів, бо коли вони кажуть “чальо” (в сенсі давай, пішли), то це нормально, а коли я кажу, то це зовсім неправильно і треба казати вихованіше, наприклад “чаліє” чи “чалейньґе”, і постійно мене тими своїми вдосконаленнями заплутують. (Взагалі то не дивно, що вони так говорять, бо більшість моїх хінді-мовних близьких знайомих вже мають дорослих дітей, тобто вони все-таки добряче за мене старші, то мабуть дійсно не годиться мені їм чальокати.) Якщо хочете на них справити хоч якесь непогане враження – кажіть за столом приторно-солодким тоном щось типу “Крпая пані до” (Будь-ласка, подайте мені води) чи “Макан до крпая” (те саме про масло)…

Ну то от вам для контрасту історія з моїми маратцями. Це вже десь було в останній тиждень мого останнього візиту, і в одної “докторки” був день народження, то з тої нагоди був “кейк” (явище вкрай невідповідне до клімату), співали happy birthday, потім всі охочі (ну, хто досить фамільярно з нею чувся) ще годували соленізантку кейком. Оце годування з руки :), між іншим, поширений елемент багатьох індійських традицій – в тому варіанті весільного обряду, який я зазвичай бачу, під кінець церемонії наречені годують один одного руками (я собі не дуже уявляю, наскільки це незручно, як чисто з точки зору координації, так і психологічно, коли на тебе всі витріщаються, та ще й на камеру знімають, але індійці вважають, що це дуже sweet). Також в церемонії ракша бандану, про який я згадувала кілька постів тому, крім зав’язування ракі сестра ще ставить братові бінді, парфумить йому зап’ястя, робить аарті, і годує його чимось солодким, а потім отримує подарунок. Ну от і в інших святкуваннях типу всяких ювілеїв збереглося оце годування ювілянта, тепер вже кейком західного зразка. Скільки того кейку здатен ювілянт з’їсти, і чи не болітиме його потім печінка – про це традиція замовчує :).

Так от, стою я зі своїм кейком, та ще й морозивом перед газоном з травою, де вже інші посідали (я переважно десь ближче до кінця черги, бо ж не люблю пхатися), розглядаюся, де б то примоститися, а тут бачу Нейна махає мені рукою: кам-кам, сідай з нами! Ну я сама б до них примазуватися не стала, все-таки доктори, вони часом трохи осторонь тримаються, тут ще й така особлива нагода. Але коли вже самі кличуть я не дурна відмовлятися – бо ж точно будуть сміятися багато, то навіть як я не розумітиму майже нічого, все одно приємніше сидіти з тими що сміються, аніж з тими, що похмуро їдять свій кейк. Ну а заодно можна і трошки про щось порозпитувати в неформальній атмосфері.

Не пам’ятаю вже, про що там говорили, факт того, що мені навіть вдалося в доречний момент розмови втулити ще одну їхню приказку (маратський відповідник фрази “що забагато, то не здорово”), якої вони ще в моєму виконанні не чули, що, звичайно, пішло на ура і викликало цілу бурю позитивних емоцій на межі з оваціями, особливо від іменинниці, яка мене до того не дуже знала, а тому була вражена в саме серце (я їх розумію, звичайно, от уявіть собі, ви на якійсь конференції, абощо, ну і кажете комусь, що ви з України, а вам замість “пасіба”, “прів’єт”, “бабУшка” і “рашен селед” майже чистою українською мовою у відповідний момент розмови видають щось типу “вода на третьому киселі” чи “бачили очі, що купували” – скажіть що вам від того не стане приємно і тепло всередині.)

Так от, коли вже жарти і сміхи, і просто розмова почала затихати, Нейна каже, “ну шо, цалє” – я впізнаю своє багатостраждальне хіндівське “чальо”, і перепитую, трохи здивовано (з нами сидить дуже поважна старша пані докторка, навіть Нейна мала би якось чемніше до неї говорити): “цалє” – то так неформально? Ага, каже Нейна, неформально. В нас взагалі дуже неформальнa мова, ми любимо просто говорити, без формальностей, от навіть дганьявад (дякую) ми ніколи не говоримо, це для нас “too much”. От я собі згадала, що таке щось і мій вчитель музики тоді давно нам говорив, що вони коли зі “своїми” говорять, то скорше скажуть “thank you” по-англійськи, щоб підкреслити, що то так, напів-жартома, а так дякувати, перепрошувати, просити в них не прийнято, і звучить це для них штучно. От тільки я тоді не зрозуміла була, що коли він казав “ми” – то мав на увазі “ми маратці”, а не “ми індійці”, та ще й з виразним протиставленням до хінді- чи іншомовних.

Ну ви вже і самі зрозуміли, що я маю виразний сентимент до Магараштри і всього маратського, хоч воно мене часами і лякає, в тому числі своєю прямотою і інтенсивністю, і я не стану говорити “I want a Marathi husband”, ну так, на всяк випадок, бо хто його зна, на що можна напроситися. Але в мене навіть пісень улюблених більше на мараті і на санскриті, ніж на хінді, і якби в мене була нагода серйозно вчити котрусь з індійських мов, то після санскриту я би точно вибрала власне мараті. Хоч хінді було б набагато практичнішим вибором, але ж проти серця не попреш, особливо коли йдеться про мови…

Advertisements

6 thoughts on “Маля мараті шікаіца aге

  1. Класна крос-культурна замальовка!
    Слов’яномовні часто англійською говорять “нечемно”. Немає звички до того, що уся гречність в модальних дієсловах. А у випадку росіян – ще й інтонаційні шкали протилежні: низька монотонна сприймається англомовними, як погроза, а не як шкала звичайної оповідки. Так само підвищення тону при проханнях сприймається, як наказ. Плутанина в інтонації так/ні-питань і wh-питань сприймається як екзальтованість. От стосовно українських інтонацій я нічого не можу сказати, бо я повний самоук, а україномовні знайомі, коли я їх розпитую, замість того, щоб мене просвітити, починають мене запевняти, що у мене все з мовою гаразд.

    Мене також завжди серце тягне до зовсім не практичних мов. Замість нормально довчити китайську путунхуа, я копирсуюся у нікому не потрібному веньяні.

    Like

    1. Дякую, Кербасі :).
      До мене аж цього разу виразно дійшло, що хінді-мовні можуть навіть не підозрювати, що маратська “грубуватість” в мові може бути не результатом браку культури, виховання, чи незнання “як правильно”, а свідомою позицією – мараті-мовні (з відповіднем рівнем освіти) здебільшого мають ту перевагу, що прекрасно володіють хінді, в той час як хінді-мовні, навіть ті, хто досить довгий час живе в мараті-мовному регіоні, зазвичай розуміють мараті лише приблизно.

      Не тільки слов’яно-мовні говорять англійською “нечемно” – мені здається, це правило стосується практично всіх, хто не має, або ще не набув відчуття мови, яке приходить з вільним володінням. В нас тут (на факультеті) був один японець, часом таке видавав, що огого, те саме стосується іспано-мовних, як власне з іспанії, так і з америк (цих правда, трохи рятує їх специфічна поведінка на розслабоні), не кажучи вже про іранців, арабів, тих самих індійців чи пакистанців, і особливо китайців!!!

      З інтонаціями в англійській я баран ще той – я про це вже писала колись давно, що мій індійський вчитель мене погано розумів власне через відсутнє інтонування. Не знаю, чи воно за останні роки трохи виправилося, чи ні, але підозрюю, що вся справа в тому, що я англійської просто не люблю взагалі, і слабо її відчуваю, на відміну від тої самої німецької, яку я “знаю” набагато гірше за англійську, але зате відчуваю набагато краще. Так і тут – мені жодних зусиль не складає інтонувати фрази на хінді чи мараті (навіть банально граючись в індійський акцент англійської), при тому що я цих мов взагалі не знаю – бо це просто музика, в той час як ні англійська, ні російська чомусь для мене музикою не є.
      Тут в жж колись була епічна дискусія про українські інтонації – не знаю, чи ти вже застав був її – ось в цьому моєму пості є лінк на оригінал: http://candrika.livejournal.com/19672.html Висновок – непроста і неоднозначна справа ці інтонації, в тч українські :). То може якраз твої україномовні знайомі правильно кажуть :).

      Про “копирсання у нікому не потрібному веньяні” – раз ти копирсаєшся, значить комусь потрібний, я б теж в першу чергу власне санскрит вчила, якби щось систематично вчила взагалі. Тут мабуть йдеться про суб’єктивну практичність, на відміну від “універсальної” чи ідеологічно-раціональної, орієнтованої на сучасне.

      Like

      1. Я бачив ту дискусію, і згадав знов, коли перечитував архів твого щоденника. Там не зовсім про інтонації. Там, взагалі, не дуже зрозуміло, про що саме. Головна ідея посту принципово російськомовної, хоча й українофільськи налаштованої, молодої київської журналістки, напевно, була не лінгвістична.

        Like

        1. Так, звичайно, ти маєш рацію – я не стала тоді заглиблюватися в етику й естетику, бо мені якраз про інтонації цікаво було подумати і сформулювати якісь свої думки, а там було кому з нею про решту воювати :).
          Весь час забуваю, хто тут уважний читач :).

          Like

  2. Дуже цікаво. У різних мовах різні стандарти ввічливості. Особливо жахлива в цьому розумінні японська. Там граматика і велика частина словника міняється при переході з одного регістру на інший.

    Я колись отримав із редакції одного українського журналу прохання прорецензувати статті. Мені моментально кинулася в очі невихованість прохання, хоч я наче і не дуже чутливий до церемоній: “Please give the referee reports to the following papers”. Сприймалося як пряма команда. Але, переклавши на російську, зрозумів, що мабуть нормально 🙂 Якраз той випадок, про який тут Кербасі пише. “I shall be indebted to you if you will agree to serve as a referee of the enclosed paper”, чи просто “I am writing to ask you if you could write a referee report about this article.”

    Like

    1. дякую за приклади 🙂

      я написала про китайців зі знаками оклику, бо якраз зараз отримую в розсилці досить багато листів від одної дами, то з них половина в такому стилі, плюс ще із специфічною лексикою ніби вона борґ з третього стартреку, ну ви мабуть в курсі – resistance is futile, comply or you will be assimilated, чи щось таке :), і ще на додаток вони мобільним шортхендом написані, а дамі здається добре за 50, і вона тут досить давно 🙂

      а в японця нашого просто не було чуття канадської політ-коректності, і він просто називав речі своїми іменами – типу “це ж конференція, на якій grad students доповідають, а я говорю про справжні конференції, а не такі як ця”.

      в цьому випадку з хінді і мараті, мені було дуже цікаво і майже детективно цю відмінність “досліджувати”, бо це ж насправді дуже близькі мови, і “культура” подається часто як єдина, тобто спільна, і релігійні погляди і практики дуже близькі, навіть музика класична в ту саму категорію попадає – hindustani, тобто північно-індійська на відміну від carnatic тобто південно-індійської.

      Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s