Canajoharie

В коментарі до котрогось з попередніх постів про Вайтарну я вже писала, що Гьольдерлін (здається, в котромусь листі, який десь цитує Гайдеґер) казав, що всі святі місця на землі є насправді одним і тим самим місцем, чи щось в цьому стилі. Там само я писала про ті місця в Індії, одним з яких є Вайтарна, які докладаються до моєї “внутрішньої Індії”. Внутрішня Індія власне і є для мене тим єдиним і спільним “місцем” – свого роду космічною (космос в грецькому, а не сучасному сенсі) площиною, чи може навіть краще сказати “глибиною”, до якої належать, і з якої проростають всі мої святі місця.

Називати цей духовно-просякнутий простір Індією, чи якось інакше – це для мене питання несуттєве, мабуть я просто ще не знайшла справжньої назви, тому назва “внутрішня Індія” є умовною. З таким самим успіхом я б могла називати це “океаном”, чи якось інакше. Але щоб остаточно розвіяти враження, що цей простір обмежується реальною фізично-географічною Індією, я розповім вам про одне з таких “моїх” (хоч насправді “наших”) місць, яке до реальної Індії жодного стосунку не має, зате має стосунок до “індіанців”.

Canajoharie – це місце у “верхній” частині штату Нью-Йорк, десь 7-8 годин їзди від Торонта, біля Албані. Назва індіанська, тут колись було містечко могоків. Я собі не зовсім уявляю, якою була їх проживально-міграційна практика, бо вони з одного боку побудували тут дерев’яне місто навіть з церквою (частина їх були вихрестами), але з іншого боку частину року проводили дальше на південь, тобто так виглядає, що все ще практикували сезонні міграції. Канаджохарі відоме тим, звідси був один з найвизначніших могокських вождів – своєрідний індіанський Мазепа чи Сагайдачний, відомий заходу під іменем Джозеф Брант. Він був важливою фігурою американської війни за незалежність, мріяв про самостійну могокську державу, у війні вів якийсь час самостійну політику, прикидаючи, які комбінації союзництва будуть вигіднішими для його народу. Був відомою і популярною фігурою британського королівського двору, вів переговори на рівних з президентом Вашінґтоном. Вкінці кінців у війні він вирішив стати на британський бік (мабуть, британці пообіцяли йому кращі умови, ніж американці). Може, він таки правильно вирішив, бо після війни американці повністю зруйнували тодішнє Канаджохарі, і винищили майже всіх могоків, які залишилися на території Америки (теперішнє містечко розташоване в трохи іншому місці). Тим, хто разом з Брантом воював на британському боці уряд виділив землі в околицях Торонта, в тому числі досі існуючу, хоч суттєво меншу ніж на початку, територію для резервації вздовж Великої річки (Grand river). Канадські могоки, хоч і не без типових проблем всіх інших північно-американських індіанців, якось ще досі більш-менш існують, мають свої школи, якесь самоврядування, релігійні якісь інституції, щось таке. Може я колись пізніше напишу щось більше про Джозефа Бранта, але зараз я хочу розказати про інше Канаджохарі – не індіанське, а “йогівське”.

Насправді це не зовсім Канаджохарі – як і у випадку з Вайтарною, і нашим медитаційним центром в Мумбаї, який ми називаємо Ваші, якщо ви введете в навігаційну систему (чи скажете таксистові) саме таку назву, то приїдете не туди, чи не зовсім туди, куди треба :). Може тут якась навмисна конспірологія – не знаю :). Наше Канаджохарі знаходиться адміністративно на території села Fort Plain. Тут в нас є “йогівська” колишня ферма, а зараз просто кусень землі із ставком і місцем для кемпінгу, будинком, зараз вже двома “ангарами”, ну і допоміжними всякими структурами. Протягом року тут в нас діє маленька приватна початкова школа, а влітку – починаючи з травня і десь до середини вересня тут проходять всякі семінари, дитячі табори, зараз от мистецький табір, ну і всяке таке.

Земля ця має свій ненавязливий, але разом з тим потужний шарм. Шарм насправді зовсім не те слово. Це земля здатна буквально за кілька днів наповнити таким глибоких спокоєм, що навіть неможливо повірити, що ми всього лиш якихось чотири години їзди від Нью Йорка (це, правда, без врахування пробок на нью-йоркських дорогах). Разом з тим тут ніби нема нічого особливого, але всі ці прості елементи землі наповнені до краю. Ставок з рибами, жабами, і ще якимись невідомими створіннями, які сидять під водою і грубим голосом крякають як якісь качко-жабові мутанти. Поросле травою поле з неоновими світляками, які на льоту натикаються на тебе коли ввечері йдеш від ставка, чи просто собі ходиш. Небо повне якихось особливих хмар, і зливи тут просто розкішні. Навіть болото тут якесь особливе :).

Втім, найбільше мені тут подобаються люди, які сюди приїжджають. Воно може через те, що трава завжди зеленіша на іншому боці, але наскільки “американці” постійно ніяк не нахвалять нас “канадців”, настільки я просто тащуся від американських йогів. Американцями і канадцями нас всіх можна назвати, звичайно, лише умовно – специфіка іммігрантских країн помноженна на особливості того, що нас всіх поєднує медитація, спричиняються до того що з нас десь половина – індуси, ну і решти всього потрохи, корінних американців-канадців мабуть відсотків 10-15, десь мабуть дві третини всіх дітейЛ не просто з етнічно-змішаних, а з расово-змішаних родин. Але все одно в нас є відчуття того, що мене колись вразило булов Марсіанських хроніках, а саме, що земля, а в цьому випадку країна, формує нас, тих хто на ній живе, впливає на наш характер і манеру буття. Тобто виходить що ці американські індуси, росіяни, італійці, китайці, набувають якогось спільного характеру, відмінного від нашого канадського, ну і від свого рідного теж.

Тут в нас минулих вихідних був міжнародний медитаційний семінар – от приблизно як той на якому я була минулого місяця на Філіпінах, тільки що тамтой був в готелі, а цей на нашій власній землі в спартанських умовах :). Я взагалі-то збиралася лише на вихідні приїхати, але магія Канаджохарі включилася на повну, ну і крім того в нас тут є обов’язки “hosting country”, тому вийшло так, що я приїхала за тиждень до семінару і помагала тут готуватися до семінару, а потім ще залишилася спочатку на день, потім на два, а тепер вже щоб не морочитися – до кінця тижня. Тут в зараз йде мистецький табір – можна вчитися співати, грати на інструментах, малювати, ліпити чи вишивати – я навіть не знаю докладно, що ще, бо не беру участі в заняттях (бо ж не збиралася навіть лишатися) а потім за два тижні музиканти поїдуть в “турне”. Нажаль сітаристові з останнього філіпінського чемоданного поста не дали візи, тому його (поки що?) нема, але є той табліст, ще кілька різних індусів (скрипка, гармоніка, кавалі, класичний спів), і поляко-іспанець, який грає фламенко на гітарі (офігєнно, між іншим, грає) В суботу буде перший концерт в сусідньому місті, це приз для тих хто залишився (ну чи для тих, хто знову приїде на вихідні), так що ми чекаємо.

На час семінару мене тут завербували були помагати з транспортною логістикою – на семінарі було більше тисячі людей, і хоч велика частина приїхала або своїми або найнятими в аеропорту машинами, решту треба було якось привезти і відвезти, бо громадський транспорт в наше село не їздить. Ну то це вилилося в п’ять днів чотиригодинного сну, і решту часу поділеного десь по половині на логістичну діяльність і власне кажучи медитаційно-святкувальне дійство. Хоч насправді розділяти таким чином не дуже коректно, бо воно все було переплетене одне з другим, та ще й крім всього тут в Канаджохарі час іде як мінімум вдвічі повільніше ніж за межами, не в тому сенсі що нудно, а в тому сенсі, що встигаєш всього зробити вдвічі більше ніж в нормальних умовах. Десь на третій день цього діла входиш в особливий стан – це суміш автопілота, супер-ефективності, в якомусь сенсі відключених мізків (коли все що ти робиш, все що треба зробити, відбувається якось само собою – тільки треба бути в правильному місці в правильний час, і всі непередбачувані і негайні ситуації (а таких ситуацій в цій транспортній логістиці більше ніж половина) досконало вирішуються вкінці кінців, тобто єдина робота – це прислухАтися до того, що тобі в цей момент треба робити – куди піти, до кого заговорити, де постояти чи посидіти, і т.д.), але плюс до того всього ще додається глибоке відчуття радості і задоволення, ну і захоплення від спостереження за тим, як інші майстерно грають свою роль. В таких ситуаціях, ті з ким маєш справу проявляються повністю, всі всіх бачать наскрізь (кому не лінь дивитися, звичайно), і тоді дійсно знаходиш золотих людей – тих хто стає тобі рідним на життя. Ну то от, минулого року я не зав’язала жодного нового ракі – якось не було кому ( я дуже перебірлива в цьому сенсі), а от цього року точно не стримаюся, – це вже такі відносини, що в’язатимеш, чи ні, а знаєш: оце твій брат, і ти його сестра.

Ну то я тут зараз розслабляюся після семінару, насолоджуюся музикою, людьми і дощем (дощ вимкнули були на весь час семінару, а зараз він, як і перед семінаром, лиє щодня під вечір щоб охолодити нас від спеки, бо ставку якось не вистарчає).

Advertisements

9 thoughts on “Canajoharie

  1. ..тобто той індіанець все-таки вірно відчув момент і зробив правильну дію..
    І навіть дощ теж вплетений у “місце-подія-час” і йде саме тоді коли потрібно.. 🙂

    Чудова розповідь! дякую що ділишся відчуттями, і даєш можливість опосередковано наблизитися до таких далеких місць, про які інакше і не знав би, до відчуттів.. у тебе гарно виходить передавати непередаване.:)

    Like

    1. Фантастично було – для мене особисто майже так як в Кабеллі кілька років тому… А може я просто давно так не занурювалася в hosting duties… Тут зараз вчорашні зливи позатоплювали – люди сидять без електрики, води і доступу, дороги позакривані, мости позносило, так що в нас тут хоч Інтернет був пропав і воду гарячу треба з кухні носити відром, але в іншому краще ніж в цивілізованих сусідів – навпаки, ті, хто в місті живе, сюди митнися приїжджають.
      Завтра перший концерт в Албані – Індія Люсія, Анандіта і Ґуруджі, плюс театральні якісь моменти.

      Like

  2. Схоже, Брант повівся як типовий лідер нацменшини: підтримав імперію проти націоналістів. І закономірно втратив все на теренах США, коли нація більшості перемогла імперію.Я також рисою категорію, так би мовити, віртуального містичного місця. РАніше в дусі інтелігенції це були вигадані культурно-географічні формації, що мали відповідність у реальному світі, але зрештою вони стали існувати виключно у моїй свідомості.

    Like

    1. Я не знаю, чи там все так просто було з Брантом – колись давніше про все це докладніше читала, але зараз трохи забула.

      В другому абзаці там тобі мабуть автокорект щось до не впізнаваності повиправляв :). Мені дуже пощастило, що “мої” містичні місця існують не лише в свідомості, – це створює можливість своєрідного “паломництва”, а радше цілком реального “повернення додому”, занурення в досвід, причому коли виразно відчуваєш, що “робота” яка проходить всередині є не лише на рівні свідомості чи духу, а також цілком реально на рівні тілесному. Але разом з тим, місце все одно вимагає певного внутрішнього стану і ставлення ( настроєності), а також часто власне того людського фактора про який я згадую в пості, і добре було б щоб людський фактор був теж правильно настроєний, бо часом приїхав і поїхав, а “вдома” так і не побував. В цьому сенсі (та й в інших сенсах також) наша практика є анти-аскетичною, анти-індивідуалістичною – хоч вкінці кінців кожен відповідальний лише за себе, і кожен сам собі “вчитель” і сам собі господар (це наголошується, і тому реально нема і не може бути ієрархії), але спосіб досягнення “цілі”, процес росту і розвитку відбувається через перебування в спільноті, і тільки так. Тобто хоч теоретично і можливо чогось досягнути відлюдницькими методами, в сучасних умовах це майже неможливо, і практично набагато простіше і швидше досягнути того самого у взаємодії з іншими. Цього разу мені неймовірно пощастило власне з людським фактором – як із “старими” друзями, так і з “новими” – ото вчора вночі повернулися назад в Торонто, то тепер єдине завдання – про триматися в цьому стані якнайдовше, ну і провідчувати до кінця (вже тепер самостійно) і якось інтегрувати в себе якнайбільше з того, що назбиралося там. Бо інакше велика частина губиться, виходить таке-собі духовне марнотрацтво.

      Like

      1. Я недавно приєднався до рядів “яблучників”, придбавши “ай-пед”. Коректор в ньому більш заважає, ніж допомагає.
        Ти все правильно зрозуміла, бо відповідь в тему.
        Я зараз ретельно придивляюся до однієї організації, схожої на вашу, але на освнові китайської практики і більш азійської, хоча з глобальними гаслами. Яко результати аналізу будуть втішними, почну спроби вийти на контакт. Ще китайську потрібно згадати та основні їхні канони вивчити. Втім, я нікуди не поспішаю. Нагуглив недавно на тайванському сайті історію про жінку,в якої від випадкового знайомства з каноном (десь знайшла) до фактичного першого контакта зайняло 30 років.

        Like

        1. О, ну тоді вітаю з яблуництвом! мені здається, його би можна було вимкнути, той автокорект, але я вирішила свій виховувати, а не вбивати :). Результат є – мій айпад, яким я більше користуюся, поступово звикає до мого словника, як в українській, так і в англійській, з айподом наразі складніше, бо я на ньому мало пишу – цікаво чи можна би було ті словники синхронізувати.
          А взагалі за цей рік життя з айпадом, я ще ні разу не пошкодувала що купила саме його – неймовірно зручна і красива штука, повністю замінила мені комп для походів в уні і виїздів з дому. Якби я ще й інструкції до нього почитувала час від часу – ціни б йому не було! 🙂 Десь два роки тому, коли я все-таки перейшла на мак, я дуже пошкодувала, що не зробила цього раніше (тобто відразу, замість того щоб за шалені гроші купивати свою першу тошібу). Неможливо уявити, скільки б часу зекономила на банальних речах типу давньогрецьких діакритичних знаків.

          Успіхів тобі, друже, в придивлянні і пошуку! Поспішати в таких реча мабуть дійсно краще згідно древніх, тобто повільно :). Ці всі організаційні речі в якомусь сенсі надто людські – можна легко попектися і розохотитися. Навіть в нас нонсенс проскакує час від часу, особливо зараз, коли нашої засновниці більше тут нема – бо ж люди є люди. Але разом з тим власне серед нонсенсу дуже добре стає видно хто є хто, хто є де, куди далі йти (а куди не йти), і з ким, ну і плюс, коли черговий раз сам стаєш джерелом нонсенсу, то це дуже корисно для заспокоєння власного его :). Мене тут хлопці в суботу навчили чергової маратської приказки, яка перекладається як “don’t climb onto a chana bush” – мається на увазі що той кущик такий маленький, на нього і так нема куди лізти, але ж его сильно хоче кудись повище, то хай вже навіть того пів метра. Ото написала і задумалася, чи була в тому мораль, щоб мене саме ту приказку вчити – хлопці надто виховані, я за них старша, то вони б мені прямо не сказали :).

          Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s