Canajoharie

В коментарі до котрогось з попередніх постів про Вайтарну я вже писала, що Гьольдерлін (здається, в котромусь листі, який десь цитує Гайдеґер) казав, що всі святі місця на землі є насправді одним і тим самим місцем, чи щось в цьому стилі. Там само я писала про ті місця в Індії, одним з яких є Вайтарна, які докладаються до моєї “внутрішньої Індії”. Внутрішня Індія власне і є для мене тим єдиним і спільним “місцем” – свого роду космічною (космос в грецькому, а не сучасному сенсі) площиною, чи може навіть краще сказати “глибиною”, до якої належать, і з якої проростають всі мої святі місця.

Називати цей духовно-просякнутий простір Індією, чи якось інакше – це для мене питання несуттєве, мабуть я просто ще не знайшла справжньої назви, тому назва “внутрішня Індія” є умовною. З таким самим успіхом я б могла називати це “океаном”, чи якось інакше. Але щоб остаточно розвіяти враження, що цей простір обмежується реальною фізично-географічною Індією, я розповім вам про одне з таких “моїх” (хоч насправді “наших”) місць, яке до реальної Індії жодного стосунку не має, зате має стосунок до “індіанців”.

Canajoharie – це місце у “верхній” частині штату Нью-Йорк, десь 7-8 годин їзди від Торонта, біля Албані. Назва індіанська, тут колись було містечко могоків. Я собі не зовсім уявляю, якою була їх проживально-міграційна практика, бо вони з одного боку побудували тут дерев’яне місто навіть з церквою (частина їх були вихрестами), але з іншого боку частину року проводили дальше на південь, тобто так виглядає, що все ще практикували сезонні міграції. Канаджохарі відоме тим, звідси був один з найвизначніших могокських вождів – своєрідний індіанський Мазепа чи Сагайдачний, відомий заходу під іменем Джозеф Брант. Він був важливою фігурою американської війни за незалежність, мріяв про самостійну могокську державу, у війні вів якийсь час самостійну політику, прикидаючи, які комбінації союзництва будуть вигіднішими для його народу. Був відомою і популярною фігурою британського королівського двору, вів переговори на рівних з президентом Вашінґтоном. Вкінці кінців у війні він вирішив стати на британський бік (мабуть, британці пообіцяли йому кращі умови, ніж американці). Може, він таки правильно вирішив, бо після війни американці повністю зруйнували тодішнє Канаджохарі, і винищили майже всіх могоків, які залишилися на території Америки (теперішнє містечко розташоване в трохи іншому місці). Тим, хто разом з Брантом воював на британському боці уряд виділив землі в околицях Торонта, в тому числі досі існуючу, хоч суттєво меншу ніж на початку, територію для резервації вздовж Великої річки (Grand river). Канадські могоки, хоч і не без типових проблем всіх інших північно-американських індіанців, якось ще досі більш-менш існують, мають свої школи, якесь самоврядування, релігійні якісь інституції, щось таке. Може я колись пізніше напишу щось більше про Джозефа Бранта, але зараз я хочу розказати про інше Канаджохарі – не індіанське, а “йогівське”.

Насправді це не зовсім Канаджохарі – як і у випадку з Вайтарною, і нашим медитаційним центром в Мумбаї, який ми називаємо Ваші, якщо ви введете в навігаційну систему (чи скажете таксистові) саме таку назву, то приїдете не туди, чи не зовсім туди, куди треба :). Може тут якась навмисна конспірологія – не знаю :). Наше Канаджохарі знаходиться адміністративно на території села Fort Plain. Тут в нас є “йогівська” колишня ферма, а зараз просто кусень землі із ставком і місцем для кемпінгу, будинком, зараз вже двома “ангарами”, ну і допоміжними всякими структурами. Протягом року тут в нас діє маленька приватна початкова школа, а влітку – починаючи з травня і десь до середини вересня тут проходять всякі семінари, дитячі табори, зараз от мистецький табір, ну і всяке таке.

Земля ця має свій ненавязливий, але разом з тим потужний шарм. Шарм насправді зовсім не те слово. Це земля здатна буквально за кілька днів наповнити таким глибоких спокоєм, що навіть неможливо повірити, що ми всього лиш якихось чотири години їзди від Нью Йорка (це, правда, без врахування пробок на нью-йоркських дорогах). Разом з тим тут ніби нема нічого особливого, але всі ці прості елементи землі наповнені до краю. Ставок з рибами, жабами, і ще якимись невідомими створіннями, які сидять під водою і грубим голосом крякають як якісь качко-жабові мутанти. Поросле травою поле з неоновими світляками, які на льоту натикаються на тебе коли ввечері йдеш від ставка, чи просто собі ходиш. Небо повне якихось особливих хмар, і зливи тут просто розкішні. Навіть болото тут якесь особливе :).

Втім, найбільше мені тут подобаються люди, які сюди приїжджають. Воно може через те, що трава завжди зеленіша на іншому боці, але наскільки “американці” постійно ніяк не нахвалять нас “канадців”, настільки я просто тащуся від американських йогів. Американцями і канадцями нас всіх можна назвати, звичайно, лише умовно – специфіка іммігрантских країн помноженна на особливості того, що нас всіх поєднує медитація, спричиняються до того що з нас десь половина – індуси, ну і решти всього потрохи, корінних американців-канадців мабуть відсотків 10-15, десь мабуть дві третини всіх дітейЛ не просто з етнічно-змішаних, а з расово-змішаних родин. Але все одно в нас є відчуття того, що мене колись вразило булов Марсіанських хроніках, а саме, що земля, а в цьому випадку країна, формує нас, тих хто на ній живе, впливає на наш характер і манеру буття. Тобто виходить що ці американські індуси, росіяни, італійці, китайці, набувають якогось спільного характеру, відмінного від нашого канадського, ну і від свого рідного теж.

Тут в нас минулих вихідних був міжнародний медитаційний семінар – от приблизно як той на якому я була минулого місяця на Філіпінах, тільки що тамтой був в готелі, а цей на нашій власній землі в спартанських умовах :). Я взагалі-то збиралася лише на вихідні приїхати, але магія Канаджохарі включилася на повну, ну і крім того в нас тут є обов’язки “hosting country”, тому вийшло так, що я приїхала за тиждень до семінару і помагала тут готуватися до семінару, а потім ще залишилася спочатку на день, потім на два, а тепер вже щоб не морочитися – до кінця тижня. Тут в зараз йде мистецький табір – можна вчитися співати, грати на інструментах, малювати, ліпити чи вишивати – я навіть не знаю докладно, що ще, бо не беру участі в заняттях (бо ж не збиралася навіть лишатися) а потім за два тижні музиканти поїдуть в “турне”. Нажаль сітаристові з останнього філіпінського чемоданного поста не дали візи, тому його (поки що?) нема, але є той табліст, ще кілька різних індусів (скрипка, гармоніка, кавалі, класичний спів), і поляко-іспанець, який грає фламенко на гітарі (офігєнно, між іншим, грає) В суботу буде перший концерт в сусідньому місті, це приз для тих хто залишився (ну чи для тих, хто знову приїде на вихідні), так що ми чекаємо.

На час семінару мене тут завербували були помагати з транспортною логістикою – на семінарі було більше тисячі людей, і хоч велика частина приїхала або своїми або найнятими в аеропорту машинами, решту треба було якось привезти і відвезти, бо громадський транспорт в наше село не їздить. Ну то це вилилося в п’ять днів чотиригодинного сну, і решту часу поділеного десь по половині на логістичну діяльність і власне кажучи медитаційно-святкувальне дійство. Хоч насправді розділяти таким чином не дуже коректно, бо воно все було переплетене одне з другим, та ще й крім всього тут в Канаджохарі час іде як мінімум вдвічі повільніше ніж за межами, не в тому сенсі що нудно, а в тому сенсі, що встигаєш всього зробити вдвічі більше ніж в нормальних умовах. Десь на третій день цього діла входиш в особливий стан – це суміш автопілота, супер-ефективності, в якомусь сенсі відключених мізків (коли все що ти робиш, все що треба зробити, відбувається якось само собою – тільки треба бути в правильному місці в правильний час, і всі непередбачувані і негайні ситуації (а таких ситуацій в цій транспортній логістиці більше ніж половина) досконало вирішуються вкінці кінців, тобто єдина робота – це прислухАтися до того, що тобі в цей момент треба робити – куди піти, до кого заговорити, де постояти чи посидіти, і т.д.), але плюс до того всього ще додається глибоке відчуття радості і задоволення, ну і захоплення від спостереження за тим, як інші майстерно грають свою роль. В таких ситуаціях, ті з ким маєш справу проявляються повністю, всі всіх бачать наскрізь (кому не лінь дивитися, звичайно), і тоді дійсно знаходиш золотих людей – тих хто стає тобі рідним на життя. Ну то от, минулого року я не зав’язала жодного нового ракі – якось не було кому ( я дуже перебірлива в цьому сенсі), а от цього року точно не стримаюся, – це вже такі відносини, що в’язатимеш, чи ні, а знаєш: оце твій брат, і ти його сестра.

Ну то я тут зараз розслабляюся після семінару, насолоджуюся музикою, людьми і дощем (дощ вимкнули були на весь час семінару, а зараз він, як і перед семінаром, лиє щодня під вечір щоб охолодити нас від спеки, бо ставку якось не вистарчає).