Ранньо-ранкова медитація – 1

Така смішна тавтологія виходить при перекладі англійського early-morning meditation. Ну от можна ж би було сказати просто “ранкова” – навіщо так ускладнювати? От тільки справа в тому, що ця рання медитація, як виявляється, має інше призначення, інший “процес”, і відповідно інший формат ніж інші медитації, тобто медитації в інший час.

Я чула, мабуть десь від початку своїх медитаційних вправ, що найкраще вставати і медитувати дуже рано, о четвертій (чи пів на п’яту). Відповідно підчас свого першого довготривалого перебування в Індії, а це було десь за півтора року після того як я почала щоденно медитувати, за чотири місяці моєї Вайтарни не встала десь між четвертою і п’ятою я може разів з десять, а то й менше. Втім, то була Вайтарна, прокидатися там було дуже легко, в мене все ще тривав початковий період медитаційного життя – такий собі “медовий місяць”, коли медитація сама тече, коли все легко, просто, і виразно, і коли будні, здається, перестають існувати, натомість свята бувають мало не через день, як мінімум десь раз в тиждень – якщо під святами мати на увазі особливі медитаційно досвіди, якими тебе на початках просто завалює, як західних дітей різдвяними подарунками. Ну і якщо не встанеш рано, тоді ворони десь близько шостої зчиняли такий рейвах на даху, що зрозуміло було – краще було встати раніше. Між іншим, цієї весни ворон майже не було – мабуть в цю перед-дощову пору надто мало всяких смачних жуків і кузьок, і їм там нема що їсти. Зато були всякі інші птахи, яких восени не буває, в тому числі коял – індійська зозуля, яка вважається наймелодійнішим чи наймузичнішим птахом, колись може дам вам послухати – я записала, хоч не надто вдало, бо без нормального мікрофона.

Повернувшись з Індії, продовжувати щодня вставати раненько в зимовому Торонті майже нереально – для мене це завжди велика боротьба. Часом мені це вдається навіть кілька тижнів під ряд, а потім якась післяпівнічна гулянка вибиває з графіку, ну і я досі не навчилася лягати достатньо рано щодня, щоб могти відповідно рано вставати. Але боротьба триває – цьогорічна Індія навчила мене не гризти себе за поразки, ставитися до них з гумором, починати щоразу спочатку, тому експеримент ранішнього виставання можна вважати діючим.

Особливість нашої медитації в тому, що вона має бути спонтанною, без натуги, без напруження, без активної дії того хто медитує. Вона є в якомусь сенсі результатом, можна навіть сказати побічним ефектом, потоку нашої внутрішньої енергії (це все умовно кажучи). Коли ця енергія починає вільно протікати через нас (таким чином вона під’єднується до загальної космічної енергії – щось таке), коли ми їй це дозволяємо, точніше, коли не заваджаємо, думки автоматично сповільнюються, і з часом зникають взагалі. Оця тиша і є першою “фразою” чи першим рівнем медитації – стан без думок, “нірвічара” на санскриті.

Медитація, а з нею і вільний потік нашої енергії припиняється (чи зменшується, сповільнюється, призупиняється), якщо ми починаємо їй (тобто енергії) заваджати – коли включаються наші его із супер-егом, головні породуценти думок, і коли їм вдається заволодіти нашою увагою. Коли ми повністю віддаємо свою увагу своїй енергії, ми перестаємо бути суб’єктом, ми стаємо духом. Властивість і здатність духа – спостерігати за грою і насолоджуватися (насолоджуватися – грубе слово, воно не передає тої тихої, спокійної і глибокої радості, яка є радістю духа). Дух не має “я”. Як тільки включається “я” (о, як я класно медитую, скоро можна буде сказати, що я досягаю наступного рівня), увага відразу втікає від духа на “я”, тобто виходить що нашому егові вдалося нас відволікти. Як тільки включається своєрідне “ти” (от бачиш, нічого в тебе не виходить, завжди в тебе так, тільки досягнеш тиші, зразу все зіпсуєш своїм дурацьким егом) – це вже супер-его підіграє егові у справі відволікання уваги від духу.

Як того стану духа досягнути в першу чергу – на то є багато всяких різних нескладних способів, суть в тому щоб спрямувати увагу (але без примусу і натуги, бо тоді нічого не вийде) всередину і на сферу духа, підсилити внутрішню енергію, а також підтримати внутрішні якості, які сприяють її вільному потокові, але все це без напруги, і без активної дії – як саме це робиться – можу колись іншим разом розповісти. Часом взагалі нічого не треба робити – сів, відкрив долоні, а вона сама тече, тільки не заваджай. Як той стан утримати – інша справа і інша гра, суть в тому щоб не вестися на провокації ега з супер-егом, але вони з часом стають все тонші і тонші, хитріші і хитріші, апелюють до щораз глибших і давніших страхів, щораз заповітніших і чистіших (а все ж не досконало чистих) бажань, тобто треба не втрачати пильності, знаходити щоразу нові способи їх перехитряти, і міцно триматися своїх основних орієнтирів, чи може краще так сказати: впевнено але ненапружено стояти на своєму справжньому, відчувати виразно, що справжнє, а що – ілюзія. Я про ці ігри вже здається трохи писала раніше, може й потім більше напишу також.

Тобто в той час як сама медитація спонтанна – її неможливо якось присилувати, для того, щоб їй не заваджати потрібна певна дисципліна уваги, певна практика, прикладна наука, техніка (техне?), набір випробуваних способів, які можна навчитися відчувати і по-різному комбінувати… Про це теж колись іншим разом (ггг, от як я сьогодні ухиляюся від всього конкретного). Ранньо-ранкова медитація є одним з таких способів підтримувати і покращувати загальний медитативний стан. Ну а оскільки мені вже десь пів години тому треба було піти на вечірню медитацію, щоб рано лягти спати і рано встати, то більше про неї я вам розповім наступного разу.

Українська мова в очах канадського єврея

От ми собі думаємо, що наша українська мова нікого за кордоном не обходить, а я тут, переглядаючи минулолітні нотатки свого керівника, цілком несподівано для себе надибала на таке (не зважайте на нетрадиційність мови – він експериментує):

2/7/12
[…]
“Q6 How many Russians are there in Russia and isn’t that sufficient without forcing Russian as a first language on the girl next door? And my Jewishness as a perhaps longer-standing tradition? And my Canadianism with his love of nature & being on the frontier? Ethnicities as sub-speciation, more general localizations & particularizations of soci-ality? And how does that reveal nature’s need to typify, layingeds out & back ever recurring & productively-destructively self-recursive….? Lay-ers of re-lay-tions, genera-l ways of be-ing Earthy all with different degrees of particularity (which keeps them specific as well)?”
[…]

Ставити питання і їх розширювати чи поглиблювати – це один з початкових етапів герменевтичного методу (чи процесу), починається все із “звичайного”, з власної теперішньої ситуації, з того що “на думці”, а насправді не лише на думці, а ширше, включаючи тіло – Гайдеґерівська Befindlichkeit, в якій знаходимо-ся, – відповідно питання “де я зараз? чим я зараз живу? що мене тривожить, чи навпаки, надихає?” і далі поволі заглиблюємося, занурюємося від локального і конкретного, до загального…

Ці питання – як сажанці, чи як нариси, кожне з них може розростися на наступному етапі власне герменевтичного опису, і привести тебе кудись, а може і залишитися десь збоку, відкластися на наступний раз, чи й на ніколи. Не знаю, чи проросло йому це питання, чи ні – заходжу в його нотатки обережно і недалеко, інакше вони заливають мене з головою. Читаю початок і кінець, гортаю і прочитую випадкові сторінки, як от цю, бо кидається в очі слово Russian. Сторожко оминаю середину, хоч і знаю, що там щось є – про це вкінці прочитала. Може тому й оминаю, що там щось є. Може там є щось власне для мене… Та й точно щось є – він оперує моїми поняттями (generality, particular) – тими, через які ми стільки зламали списів (чи наламали дров?), цей наш пОлемос, рани від якого сповільнили мене на кілька років – вони були його поняттями, може він просто боявся довірити їх мені, охороняв і боронив їх руками і зубами? А потім дописав їх, і отак-от просто віддав – ось це тобі, роби з ними що хочеш. Страшний насправді подарунок, страшний своєю щедрістю і оголеною вразливістю, подарунок від того, кому вже більше нІчого втрачати. Ну але це наше, внутрішнє, вам це нецікаво.

Я вам власне хотіла сказати оце: хто би міг подумати, що 2 липня 2012 року на березі якогось озерця за кілька годин їзди на північ від Торонта, чиясь ситуація і чиясь герменевтична робота починалася з переживання за українську мову?

Вилазка з Магараштри в Ґуджрат, про вантажівки, формальності і подорожнє – ч.1

Хотіла жартома назвати цей пост “Про формалізм в етиці і трансцендентальну етику цінностей,” але вирішила що такий жарт мабуть ніхто не зацінить, і не стануть читати, тому стрималася, а це, між іншим був здається перший в моєму житті феноменологічний трактат, який я прочитала і засмакувала, за що я вдячна Максові Шелєру і доцентові Полярушу.

Цей пост буде про те, як ми їздили машиною (умовно це тут називається джіпом) з Вайтарни в Нарґол – спочатку сільськими дорогами, потім швидкісною, а потім, вже перетнувши кордон між штатами (невидимий), ще трохи місцевими дорогами вже в Ґуджраті.

IMG_0696

Нарґол – маленьке містечко на березі океану, нічим особливим не примітне, для нас воно має особливу важливість, тому що хоч наша медитаційна практика до великої міри спирається на традицію (чи може правильніше було б сказати “традиції”), але саме Нарґол і 5 травня 1970 року – “офіційний” початок нашої “організації”, принаймні у сучасній її констеляції.

Я вже десь з рік відчувала, що хотіла б туди поїхати, взимку якось не дуже складалося, а тут якраз 5 травня, та ще й неділя, та ще й так близько. Тому в суботу десь по обіді я попрощалася з Вайтарною, і ми вирушили в дорогу.

Читати і дивитися далі

Повний запис концерту у Нью Йорку

Я тут виставляла всякі кліпи і згадувала між іншим про наш медитаційно-музичний тур (який я майже весь пропустила – була лише на першому концерті в Албані), але розігрів і приготування до якого мала можливість з великим задоволенням спостерігати.

Ось, дочекалася нарешті запису повного концерту (можете теж спробувати помедитувати там вкінці, якщо вам цікаво):

Вам може бути неочевидно, що велика частина цих номерів по своїй суті є імпровізаційними, тобто основна структура мелодії і ритму є сталими, але всі речі, як от повтори, прикраси, вступи-виступи, сольні імпровізаційні вставки, і до великої міри діалоги між музикантамі міняються щоразу, цілком і повністю залежать від настрою і стану музикантів, і від їх здатності спів-імпровізувати.

Хлопець на сітарі – заміна Аві, якому не дали візи – він цих композицій ніколи раніше не грав. Анандіта місяць тому вперше співала з Міґелем (ну і її заключний танець, майже повністю прогавлений камера-меном – імпровізаціна на сто процентів – жодного запланованого кроку – здається, це було в стилі катак – я не розуміюся на танцях майже зовсім), з Сандешем (табла) і Ґуруджі (скрипка/гармоніка), якщо десь і перетиналася, то лише побіжно. Омар, котрий був в основному на кагуні (сенд-бокс), ні разу до туру на ньому не сидів, і в принципі був не в курсі Фламенкових ритмів – і крім Анандіти ні з ким з більше ні разу не грав. Театральні уривки були написані спеціально для цього туру дівчиною в синій футболці. Хлопець на долаку був здається лише на концертах в і біля Нью Йорку і може ще потім в Бостоні. Гема, котра була в зелено-фіолетовому танцювальному костюмі, теж ні з ким з них раніше не виступала. Тобто така їхня спільна гармонійність – це результат частково власного таланту і імпровізаційної культури в нашому середовищі, а частково – двох тижнів спільних медитацій :).

Ага, і питайте, якщо раптом щось цікаво.

Моя Швейцарія

Я вже писала раніше, що частину своїх недавніх перельотів через пів-світу літала вперше швейцарськими авіалініями. Відразу мушу сказати, що маю давній сентимент до Швейцарії і всього швейцарського – в той час як більшість моїх знайомих (включно з самими швейцарцями, але їм – можна) постійно плюються, на приклад, з приводу швейцарських снобізму і ксенофобії, чи надмірної організованості, ригідності і браку адаптивності, чи обивательського або містечкового підходу, мені особисто зі всім швейцарським, в тому числі з людьми, завжди неймовірно “везло”. Я не можу пригадати жодного швейцарця чи швейцарку, і жодного швейцарського досвіду, який би в мене викликав якісь негативні асоціації, і навпаки, більшість їх в моїй пам’яті мають виразно позитивне, а не всього лиш нейтральне забарвлення.

Читати далі про мою Швейцарію

Про гори – Кайлаш

Мій цьогорічний візит до Індії пройшов, крім всього іншого, під знаком розмов про “паломництво” до Кайлашу. Внаслідок жаркої пори року, в нашому медитаційному центрі в Мумбаї не-індійців були одиниці. Одною з них була Ніна з Москви – жінка невизначеного для мене віку (десь мабуть між 40 і 50) з минулим московського юриста, і непоганим індійським досвідом – вона прожила в Індії кілька років, з’їздила її вздовж і впоперек, і може годинами розповідати, куди варто поїхати і що подивитися. Причому їй це все вдалося з дуже млявою англійською. Крім кольору шкіри і опікунства над двома дядьками з Татарстану, які зовсім не знали англійської, нас з Ніною поєднувало ще й те, що її порадницею теж була Нейна, от тільки на відміну від мене Ніна досить пофігістськи ставилися до формальностей процесу – “домашнє завдання” не робила взагалі, або робила тільки те, що сама вважала за потрібне, постійно порушували всякі дрібні правила і намагалася втягнути мене в якісь дрібні пригоди. Я в принципі не проти була, бо не надто люблю організовувати і планувати якісь вилазки, то власне вона показала мені і мол, і друге Інтернет-кафе (коли “моє” було зачинене), і ше б показала де за рогом кури продають, а де рибу, якби мене не влаштовувала повністю наша внутрішня кухня, і якби дрібні продуктові магазинчики всього Мумбая не були на страйку. Шкода, що ми з нею тільки на одні вихідні перетнулися, а то б вона мене точно на якісь при-мумбайські місця туристичної слави звозила – ті самі печери Елефанти, про які я вже другий раз говорю, що ніби й не проти подивитися, а все ніяк не доїду, або й оригінальніше щось.

Не знаю, чим вона зараз в Москві займається (зазвичай не задаю малознайомим людям особистих запитань, тому знаю про них тільки те, що самі розповідають), але факт що вона приїхала цього разу до Індії десь на пів-року якраз на найнеправильнішу погоду, заради того, щоб поїхати на Кайлаш. Кайлаш знаходиться в Тібеті, тобто щоб потрапити туди потрібні китайські візи, а також всякі інші формальні дозволи китайського уряду – Ніна казала мені, що чула багато історій про невдалі виїзди на Кайлаш, коли поїздки зривалися в останній момент, і бажаючі, вже прилетівши в Катманду, чи, ще краще, приїхавши до китайського кордону, дізнавалися, що нічого не буде, бо на Кайлаш китайці раптом вирішили “не пускати”, туристична фірма при тому вмивала руки, немалі гроші просто пропадали. Тобто, враховуючи непрості міжнародні відносини в регіоні, там може вийти по-всякому, і Ніна дуже старанно вибрала фірму, і добре перевірила через якісь їй відомі джерела – я не вникала, які саме. Як виявилося, такий самий виїзд на Кайлаш, і з тою самою туристичною фірмою, тільки на інші дати, зібралася також і наша Нейна (що додало Ніні неабиякої певності). А через те, що Ніна англійську знає трохи приблизно, вона мене попросила помогти їх поперечитувати брошури з остаточними описами маршруту та інструкціями, а ще й заодно сходити з нею на останню зустріч з її тур-агентом, де вона хотіла задати запитання і переконатися (з моєю допомогою), що вона все правильно розуміє. Ну то я тепер теоретично підкована з питань виїздів до Кайлашу.

Continue reading

суфійське – спеціально для Костя

Я ще колись напишу про кавалі справжній пост з посиланнями, а тим часом мої гаврики з якими я медитувала в Канаджохарі мандрують по Штатах, ось тут Анандіта, або, як я її ніжно називаю, Ані, на концерті у Вашінґтоні. В трохи поважнішому настрої ніж зазвичай, а може її просто черговий раз “випробовує” Ґуруджі на гармоніці.

Костику, можеш порівняти домашнє виконання з концертним. Хоч вона тут дійсно невластиво серйозна, навіть як на концертне.