Полонина, вона ж Пожижевська.

Pozhyzhevska

Давно збиралася написати цей пост, ну і зараз якраз склалися такі календарно-родинні обставини, ще й помноженні на затяжні дощі середини літа, що я повідкладала недописані пости про Індію і Філіпіни, і вирішила таки написати про Пожижевську. Це перший пост про неї, але мабуть що не останній.

Пожижевська, або ж полонина – в нас вдома ці два слова були синонімами, так ніби не було, і не могло бути жодної іншої полонини, крім Пожижевської. Ця як писати про Полонину з великої літери (але ж це було б надто патетично), або по-англійськи додавати означений артикль. Пожижевська – третя гора від Говерли вздовж Чорногори, і для туристів мабуть не має жодного особливого значення – вона порівняно невисока, надто близько до початку (чи кінця) маршруту, щоб на неї звертати увагу. Але якби мене в дитинстві запитали, де моя батьківщина, то крім Левандівки точно прозвучала б і Пожижевська, і ще не знати, хто б з них переміг – Левандівка була домом буденним, а Пожижевська була справжнім домом.

На пожижевському схилі, десь мабуть на третьому горбі вниз від вершини були (та й досі є) ще започатковані поляками метеостанція і біостаціонар. Стаціонар належав Інститутові Ботаніки АН (пізніше він став називатися Інститутом Екології Карпат), у львівському відділі якого тато пропрацював все моє раннє дитинство. Отут на вікіпедійській фотці з помилкою в назві файлу можна побачити стаціонар з червоним дахом, і трохи вище нову метеостанцію – її збудували здається вже після мене, стара метеостанція була зовсім поруч – буквально через дорогу від стаціонару.

[інтеретної знимки, яка тут була, не стало]

Там видно мабуть рештки старої метеостанції, якщо то не туалети – вони якраз десь на тому самому рівні були. А прямо перед стаціонаром, тобто на знимці було би зліва, в мої часи був загороджений метеорологічний майданчик, прилади якого чомусь нагадували про космос, ну і, фактично, з тим самим “космосом” мали справу. Туди що-скількись годин ходив з папірцем черговий з метеостанції записувати “покази”, час від часу мене пускали подивитися також – я в дитинстві любила всякі прилади, та й хто їх не любив.

Тато досліджував популяції гірської сосни (ніколи не забуду латинської назви pinus mugo), а інші його колеги хто що – Горбань, про якого пізніше, якісь альпійські луки, хтось якимось комахами займався здається, і навіть був Михайло Петрович, який займався гризунами, постійно виловлював якихось мишей, препарував їх і робив з них чучела, просуваючи в хвіст дротик – тобто одною ботанікою не обмежувалися. Я десь раз чи два бачила той його процес препарації, і досі пам’ятаю гострий хімічних запах – не знаю, чи то був формалін, чи щось інше, і вигляд мишачих нутрощів, а також милу назву одної з його піддослідних тваринок – соня лісова (можете тут подивитися, яка красуня). Мабуть в наслідок якоїсь філософсько-екзистенціальної бесіди, ми одого разу закопали рештки мишачих (чи соніних?) нутрощів на схилі, і поробили їм могили з хрестами :).

Офіційно це називалося “експедиція”, було більшою частиною всіх літніх відряджень татового відділу, в кожного з них там було своє власне ліжко – по три-два в кімнаті на основному поверсі, крім “гостьової кімнати”, яка називалася “холодильник” (там було десь чотири ліжка, чи може п’ять), плюс дві маленькі начальницькі кімнати на другому поверсі під дахом. Кімнати були величезні, крім ліжок, великих робочих столів, якихось тумбів, скринь і шаф там ще було повно вільного місця. В лівому крилі було дві чоловічі кімнати, в правому – жіноча і “холодильник”, кожне крило мало свою окрему кухню, і посередині між ними був довжелезний коридор з нежитловими приміщеннями – “лабораторіями”, одна з яких була більярдною (а до того як розжилися на більярд, там стояв тенісний стіл). Якщо порахувати ліжка, виходить що у відділі було десь близько десяти працівників. Крім того часто там тусувалися всякі “гості” – родичі, колеги, в тому числі часто бували якісь московські професорки, студенти якісь в холодильнику, ну і всякі особи незрозумілого (мені) статусу.

Мені зараз тяжко сказати, скільки часу влітку вони проводили “на горі”, бо ж їздили туди-назад, мабуть теж від сімейних обставин залежало, ну і від того, кому наскільки пекло свої дослідження робити з одного боку, і охота було сидіти без доступу до благ цивілізації з іншого. Мій особистий рекорд, кажуть, був сорок днів без спуску, тобто за один раз – і то ще невідомо, чи то був єдиний раз того конкретного літа, бувала я там, з різною мабуть частотою перебування, з татом десь від трьох до восьмирічного віку. Після того ще кілька разів бувала коротко, але то вже не рахується.

Дітей було мало, в мій час крім мене ще бувала часом дочка татової співробітниці, якраз мого віку, але, здається, вона там була менше ніж я. Часом епізодично хтось з’являвся був – одного разу якийсь хлопець показував мені якісь блоки якогось бойового мистецтва, один раз мій тато піддався на тиск родичів і накоротко взяв мого на рік старшого двоюрідного брата, який був моїм найближчим товаришем в дитинстві, і на п’ять, чи скільки років старшу двоюрідну сестру. В них обох були набагато кращі ніж в мене художні здібності, і пам’ятаю, що сестра намалювала була ілюстрації до файдулі – така була серія львівсько-польських трохи грубуватих гумористичних співаних куплетів. Хто в курсі про файдулі, то може собі уявити трохи, яка там бувала атмосфера :). Ще бував часом десь років на сім старший син доглядача стаціонару, але то вже було під сам кінець моєї ери, а може й після.
Більше навіть і не пригадаю нікого з дітей виразно.

Фактично цілі мої дні проходили десь в траві на схилі, чи на потічку, чи на десь на “дорозі” – там було кілька ярусів грунтових доріг і на них були епічні калабані з пуголовками і всякою іншою живністю, за якою можна було годинами спостерігати. Була окреслена межа, за яку самій ходити заборонялося, але простір окреслений тою межею був настільки широкий, що жодного дискомфорту та межа мені не створювала. Крім того, досить часто відбувалися всякі виходи за межі, з різними дорослими. Не можу сказати, скільки з того часу я там була з мамою – але явно не весь час, бо пригадую мамин приїзд як подію, ну і зрозуміло що жодної своєї відпустки на сорок днів вона б розтягнути не змогла. Тобто були час від часу періоди життя на полонині без мами, тільки з татом. Одна з татових ділянок була недалеко, трохи вище на самій таки Пожижевській, але сидіти в хащах косодеревини мені було нецікаво, тому він мене туди рідко коли брав. В інших деяких ділянки бували і досить далеко – треба було може й по кілька годин ходити (в когось здається щось було мало не аж біля Несамовитого).

Взагалі, мені здається, це був якийсь такий райсько-самодостатній досвід, якраз в тому віці мені зовсім не бракувало компанії, ну та й що може бути цікавішим для п’ятирічної дівчинки, ніж проживати дні на периферії, а вечори в самій гущі добірного товариства дорослих чоловіків. 🙂

З вечорів пам’ятаю два варіанти – один, це групове прослуховування Пеппі, Гобіта, чи чого там ще перед моїм сном – в татовій кімнаті було ще двоє його колег, які поодружувалися пізно, то вони всі разом, наскільки я пам’ятаю, слухали зі мною ті казки, поки я не засну. Другий варіант – вечеря, яка переходить в забаву допізна – з піснями, оповідками, і всім решта. Все решта проходило майже повністю повз мою увагу, пили мабуть багацько, але в мене зовсім не було сприйняття цього п’янства, я цього аспекту в принципі не пам’ятаю – пам’ятаю тільки що сиділи за столом, в мої часи на чоловічий кухні, співали, розмовляли, і що весело було, хвацько так. Хіба з того що тато любить розповідати про один єдиний випадок коли без краплі алкоголю пів ночі співали, можна зробити висновок, що як правило мабуть добряче напивалися. При тому всьому, особливо коли начальства не було, співали всякого напів-недозволеного, вільнодумно мабуть розмовляли, чулися мабуть як не опришками, то щонайменше козаками. Ну та й як там ще чутися, коли виходиш вночі надвір (в туалет), за плечима в тебе Говерла, зверху тебе повністю накриває небо з зорями, ти вмить занурюєшся в стан коли сам на сам з собою, темрявою, небом і горами. Десь далеко внизу якісь люди і живуть, але їх ні не видно, ні не чути, часом десь якісь вовки виють і крадуть вівці з сусідніх полонин, в плечі тобі світить лампочка над вхідними дверима, на яку одягнутий кінський череп. Власне не в останню чергу через той череп, вночі я воліла виходити і заходити через бічні двері з нашої кухні, а не головний вхід, бо якось моторошно було пірнати попід той череп до хати, коли він світить на тебе через пащу і діри від очей. Мене любили “навчити” якихось перформансів, від яких потім довго і з великим задоволенням мабуть ржали (наприклад, ввалювалися з грюкотом на кухню, гаркаючи до татового приятеля Горбаня щось типу “здарро гарбатий”, і шокуючи цим “міських” гостей) або підліслати мене до когось іншого дорослого з якимись підколками. Я зараз соромлюся якихось ексцентричних чи театральних поведінкових форм, а тоді мені це було раз плюнути, тим більше що я була велика мудрагелька, могла і сама щось подібне вигадати, особливо якщо показати мені поганий приклад.

Вчора дивилася татів фотоальбом, який йому тодішні друзі зробили, і знайшла там мляву копію фотографії “Чічка і Горбані”. В нас такої знимки ніколи не було, бо я б її точно загребла до власної коробки зі знимками. Ось вона (вибачайте за жахливу якість, але та копія що до мене потрапила була вже такої нездалої якості, що сканувати її не було сенсу, то я просто перефотографувала на коліні):

chichka&horbani

Справа мій тато, зліва – Влодко Кияк, татів найближчий товариш власне з тих часів, а посередині – Михайло Довганюк з метеостанції (він сам був десь з Ворохти, чи з Микуличина). Тут мені мабуть років шість чи сім, ну і як очевидно із знимки, це вже період більярдного стола. Панамка на Довганюку мабуть що моя, і мабуть на мою ж вимогу одягнута, тобто мені догоджали всі, ну а як не всі, то принаймні мої Горбані.

З прізвиськом горбанів була якась така історія, що десь на початку чи вкінці сезону в якісь непроглядні дощі, і мабуть дубар неймовірний, чи шось таке, на стаціонарі були лише тато з Влодком, а на метеостанції один тільки Довганюк. Попереднього вечора вони ходили на Заросляк (то була типу елітна турбаза, два з гаком кілометри вниз по дорозі, і там був телевізор!) і дивилися там якесь кіно, ну то з самого ранку Довганюк мабуть по дорозі на свої заміри на метеомайданчику, чи по дорозі назад грюкав їм до кімнати репетуючи фразу з того фільму “гарбатий вихаді!!!”. Ці двоє мабуть грілися кожний під своєю ковдрою, не знаю, вийшли вони, чи ні, але з того часу всі троє називали один одного Горбанями. Пригадую навіть кумедний випадок, як бабця моя (а вона була філологиня з чернігівщини, і дуже не любила того нашого “польського” “бабця”, хотіла, щоб її називали “бабусею”) почула одного разу, як тато з Горбанем по телефону говорив, і почала його допікати, що мовляв, як так можна, молодий, красивий, здоровий хлопець, а ти його горбанем називаєш, а якби тебе так хтось називав? Ну ми тільки поржали – не знала вона, що і її сина власне точно так само називають.

Чічка – це я, це прізвисько мені дав інший татів товариш, один з його однокласників, але по суті воно в мене невіддільно зрослося власне з Пожижевською, і з моїм дитинством там, бо це тепер вже мене так називають всі кому не лінь (з тих, хто в курсі, звичайно), а тоді це було прерогативою Горбанів – тобто в основному тата і Влодка. Зовсім не пам’ятаю, як саме мене називала мама, хоч, мабуть, як і всі інші родичі, тобто на ім’я, Влодко називає мене по-різному, десь приблизно через раз, а тато – завжди тільки Чічкою, і коли він говорить про мене комусь в третій особі, називаючи мене на ім’я, мені це досі ріже вухо.

Горбаня “нашого” я бачила щонайменше по кілька разів на рік, навіть коли тато перестав працювати в інституті, а от Горбань з метеостанції став майже забутим героєм мого дитинства. Аж через десять з гаком років, коли я випадково перетнулася з ним на Пожижевській (наш Горбань заходив до нас додому і між іншим запросив мене з’їздити “на гору”, він там щороку святкує свій день народження в кінці липня, і в мене не було причин відмовлятися), я впізнала третього Горбаня (він мене – не впізнав, довелося йому казати, хто я, тобто чия), і аж тоді зрозуміла, чому мені все життя подобаються власне такі чоловіки. Минуло ще десять з гаком років, після того єдиного разу я так завжди і розминалася з Довганюком, бо на Пожижевській була тільки “проходом”, хоч завжди питалася, хто там на метеостанції, і чи є Довганюк – мені колись снився був дуже виразний сон (якого я вже тепер не пригадую, пригадую тільки, що там щось важливе було) про якусь нашу з ним зустріч там на метеостанції, тому я на всяк випадок завжди перепитувала про нього, хоч це і незручно. Але тато був на Пожижевській минулого місяця, і каже що він тепер директор метеостанції, навів там лад, понаймав молодих, розумних і чемних хлопців замість тих пияків, що там завжди були, і що в нього все гаразд.

Я думаю, я його ще колись знову побачу, цього невисокого але міцного, мовчазного але разом з тим галантного гуцула, особливо якщо в мене колись будуть діти, яких треба буде вивезти “на гору”, щоб показати їм мій справжній дім. Ну а як ні, то в мене тепер є хоч би бліда копія знимки – тоді, десять з гаком років тому, коли я несподівано для себе віднайшла свого героя, я чомусь не наважилася з ним сфотографуватися, а може в мене не було фотоапарата, але я добре пам’ятаю ту, вже на той час дорослу забаву, на тій самій чоловічій кухні, з тими самими піснями і оповідками. І хоч то вже був зовсім не той стаціонар, і не та Пожижевська що в дитинстві, але Довганюк згадав був коронну фразу мого дитинства, яку я могла б і в той вечір повторити: ото два Горбані, а третій – мій тато.

Advertisements

68 thoughts on “Полонина, вона ж Пожижевська.

  1. була там 15 (капєц) років тому. настільки вразилась життям Люби і Юрка, що досі згадую. і навіть не знаю, що ще про це написати.

    на Чорногорі я була відверто в гостях, але люблю її усім серцем, і всі дні, там проведені (усього, мабуть із 20), пам’ятаю у травинках, пір’їнках, тінях. пам’ятаю, що там думала, як почувалась, каміння під ногами.

    щаслива ти 🙂

    в мене батьківщина – прикарпатські ліси 🙂 “місце сили”. але це зовсім інакше, ніж Чорногора.

    Like

      1. Угу, в нас з тобою, особливо в сенсі геопоетичному, більше спільного ніж відмінного – от тільки ми всюди розминаємося, то взагалі якесь диво, що ми з тобою двічі перетнулися, але так ні разу навіть не порозмовляли – та й якби не Жук, то і не вичислили б пост фактум, що то дійсно були ми :).

        Like

        1. :)) ти мені тільки не кажи, що в тебе частина родини з Полтавщини :))) до повної геопоетики тільки цього і бракує, кажись :)))

          Like

          1. Нє, чого нема, того нема, але є сусідня Чернігівщина. 🙂

            Ось такий в мене розподіл:

            1/2 – Галичина, (з того 1/8 біля Калуша, 1/8 біля Яворова, 1/8 біля Мостиськ, і 1/8 біля Мостів Великих, але з тимчасовим проживанням на Лемківщині, і з підозрою на молдавське походження прабатька десь в середині 18 ст.)

            1/4 – Хмельниччина, тобто Поділля

            1/8 – Чернігівщина

            1/8 – Маріупольські греки

            Like

            1. те, що я провела дитинство в Калуші, де в мене багацько родини досі, компенсує відсутність грецьких кравєй :))

              Like

              1. ггг 🙂
                та скільки в мене там тих грецьких кровєй, в сьомому коліні, – вони ж вже невідомо скільки часу до того там асимільовувалися. Прізвище пра-пра-прадіда було Юхно – не знаю навіть, чи в тому щось грецьке є. Хоч на вигляд, кажуть, деякі наші родичі схожі, правда, не знати, чи то дійсно так, чи видавання бажаного за дійсне.

                Like

            1. кста, я через місяць у тебе по сусідству буду 🙂 як тобі раптом прийде в голову ідея подивитись на Детройт, приїзди 🙂 бо в мене візи нема канадійської 🙂

              Like

              1. З задоволенням, а коли саме? Одним словом свисти, може дійсно з того щось вийде, якщо ні на що інше не накладеться… Я Детройта ще ні разу і не бачила толком, хоч в передмісях була там не раз. Кажуть, він трохи страшний :).

                Like

                1. “трохи” це дуже політкоректно 🙂 ладно, я тобі уже тут увесь пост хтозна-чим заспамила 🙂 як буду поблизу, свисну в ФБ!

                  Like

                  1. ггг,
                    нічо-нічо, спам на здоров’я скільки душа забажає – то ж геопоетика, а не коники ліпити 🙂
                    домовилися про ДТ!

                    Like

                    1. прийшлось читати про Кеннета Уайта, бо я зовсім темна у цих справах :))
                      а про Фрайбург це я так… теж пляшку з бажанням в космос кинула 🙂 ще я на початку жовтня в НЙ буду, якщо раптом.

                      Like

                    2. а я й не знаю, хто то такий – в мене той термін з галицького укрсучліту – мабуть звідкись типу центрально-східної ревізії (вона мене свого часу сильно проперла була), чи з якихось дотичних львівських балачок 🙂

                      Like

    1. Ти про Голобіних мабуть? В мою еру їх там ще не було, може якраз Голобіна тільки взяли були на роботу, а Люба тоді ще точно вдома жила у Ворохті. Насправді з початком ери Голобіна закінчилася ера “мого” стаціонару – там все почало різко мінятися, включно з інтер’єром, кудись поділася величезна, на цілу стіну карта зоряного неба на чоловічій кухні, і це було знаковою втратою для мене особисто. Вони ніби не те щоб мене відверто недолюблювали, і навіть в нас вдома ночували колись коли їм щось у Львові було треба, але робили все, щоб навіть в хату заходити не хотілося, коли ти без когось із “своїх”. Тато каже, там Люба зараз розвела якісь феноменальні плантації квітів навколо хати, дуже красиво, але без Горбаня я туди ні ногою – він там здається головний начальник зараз на стаціонарі.

      Так, я може ще колись напишу про те, як відкрила для себе суть Пожижевської, тоді коли приїхала вже в дорослому віці – бо дитиною то все просто сприймалося як належне, а потім в нас вдома все різко змінилося, і Пожижевська поступово занурилася в якісь внутрішні глибини. Аж потім коли вона знову знайшлася, то було дійсно як несподіване віднайдення цілком забутого дому – і власне весь той світ відновився назад моментально – запахи, травинки, образи, відчуття, назви, стежки. А ще мені наша з тобою спільна Шварцвальдщина теж багато чим Чорногору нагадала, хоч і не так різко, як сама Чорногора.

      Like

      1. Да, про них. Насправді, я їх толком і не знала – так, зі знайомими там ночувала (кіно робили про карпатські заповідники). Просто життя ТАМ стало для мене одкровенням, про щось таке раніше тільки в книжках читала і тихенько мріяла в дитинстві 🙂 А ти, виявляється, якраз тоді і там його проводила о.О

        А Шварцвальдщина да. Деколи згадую, що жила під горою у старій німецькій хаті, з вікна бачила шишки на древніх соснах, в кімнату залітали кажани і підвішувались на фіранках, а літніми суботами брала сметану і лазила з подружкою на ту гору малину збирати і там же ж її їсти з видом на місто й передмістя – сама собі не вірю 🙂 І коли спала на шварцвальдській полонині під відкритим небом поряд із нащадками вікінгів, а вночі на нас приходили дивитись гігантські корови (шотладські, такі волохаті).

        Вопшем, щасливі ми люди 🙂

        Like

        1. О, то в нас з тобою навпаки, бо я у Фрайбурзі жила в банальному університетському гуртожитку, малини шварцвальдської не їла ні разу, і на полонині ні разу не ночувала, тільки влаштовувала собі одноденні самітницькі прогулянки. Тобто ти прожила мою шварцвальдську мрію, а я твою чорногірську :).

          Like

          1. я теж почала зі славнозвісного Штузі 🙂 але через три тижні знайшла собі мікромансардочку над жовтою кафешкою Аспект, на Бертольдштрассе 🙂 як іти від бібліотеки, філософського семінару, книжкового і тд до Бертольдсбруннена. Богемно пожила рік у самісінькому старому центрі, а тоді в цілях економії переселилась на Гюнтерсталь, на кінцеву трамвая четвірки, звідки автобус у гори їде 🙂

            а полонинами я “навчально” таскалась – я ж на форсті вчилась, а у нас багато пар і екзаменів прямо у лісі й були 🙂

            Like

            1. ну я в цьому сенсі лінива, терпіти не можу переїзди 🙂 дуже класно звучать обидва твої помешкання…

              мене недавно ностальгія за фрайбургом взяла, і я навіть подумувала, може туди під кінець літа завітати, мене товаришка дуже кликала в гості, вона зараз тимчасово в швецарії живе. але потім я помедитувала трохи, і склалося таке відчуття, що ще не час. Нам треба колись домовитися і там зустрітися 🙂

              пари в лісі це офігєнно класно – я там на полонинах трохи “працювала”, в сенсі нотатки писала до пейпера, і добре йшло, але справжнє лісове навчання – то би був кайф.
              правда чого-чого, а татової pinus mugo я там біля Фрайбурга здається не бачила (там все-таки нижчі гори – найвища точка на 50 метрів нижча за висоту стаціонара на Пожижевській), правда, я й не шукала, ну і площу невелику обійшла – восновному вздовж хребтика від Feldberg до Todtnauber або назад.

              Like

                1. чесно кажучи, я зовсім не в курсі, що і коли сама зможу, тому це можна підвісити як потенційне побажання, а коли воно матеріалізується, якщо взагалі – то вже хай пані Destiny вирішує і організовує 🙂

                  Like

                  1. слу, а ти не хочеш десь у серпні на тиждень у Фрайбург махнути? я тут перечитувала знову цей пост, і надихнулась 🙂 через місяць буде 10 років, як я звідти поїхала. тягне на Шварцвальдщину страшне…

                    Like

                    1. давай спробуємо… в нас ще не випустили розклад екзаменів, а в цьому семестрі в моїх студіків таки буде екзамен… Написано, від 6 до 18 сепрня сесія, коли саме поставлять наш – невідомо поки що

                      Like

    2. а з ким ти там була, якщо не секрет? можна і в приват, якщо то не для публічного кола… хоч в нас з тобою є і так спільний пожижевський контакт – Маркіяна Слободяна мама там працювала теж, от тільки вони (діти) там ніколи майже не бували, ну чи бували не тоді, коли я.

      Like

      1. от ти зараз будеш сміятись, але я без руля, хто такий Маркіян Слободян (хіба по ніку). Знаю лише одного Слободяна з Пласту, але не цього.

        а на Пожижевській я була раз із фотографами-операторами з ВЕТІ (була така НГО екологічна у Львові), Песляком і компанією. а потім була з Богданом Крушельницьким і Думом, але цих, мабуть, ти не знаєш… Крушеля вже нема.

        Like

    1. Дякую, Аню! Тішуся, що хоч частка краси цього найріднішого мабуть із всіх моїх давніх місць перелилася в текст :).

      Like

    1. Тю… І чого б то? На дощ? 🙂
      Чи то просто наша з лантільдою нічна балаканина в незвичний для тої частини світу час якось так повпливала? Чесно кажучи, не особливо приємно там в тій компанії – надто багато частин тіла і відповідного контексту :).

      Може на “ти” будемо? – бо я вже перейшла, не питаючись, але в ролі безпардонної чуюся не надто комфортно, тому якщо це буде не взаємно, вернуся назад на “ви” :).

      Like

  2. класно мати такий тривалий спогад із дитинства, ціле життя в житті… потихеньку заздрю. чомусь подумав, що коли ти була у Шварцвальді, то, може, тобі там нагадало Пожижевську.

    Like

    1. я колись про це більше напишу, suffice it to say, коли я туди знову потрапила в десь під кінець універу, я нарешті зрозуміла, чому в мене майже не було спогадів з дитинства, як ото в нормальних людей – в мене десь три чверті пам’яті займав один великий спогад – Пожижевська.

      еге, про Шварцвальд – це воно – я там в коментарях згадувала, не знаю, чи ти їх читав. а я тобі цього сама раніше не казала? бо точно пам’ятаю, що з кимось про це вже колись давно розмовляла, от тільки з ким… може десь в контесті тої Hütte, – ні, не було такого?

      Like

      1. ні, я коментарі одним оком переглянув, щось не бачу, де про Шварцвальд… начебто не казала… але знаєш, то могло бути колись давно ще в моєму ЖЖ, я там фотку Hütte тоді вивішував, і ти дуже гарно розповідала про подорож до неї, мене навіть Морозов питав, хто та Чандріка, яка вміє так гарно описувати 🙂 то, може, тоді ти казала – а воно відклалося у пам’яті, а тепер спрацювало.

        Like

            1. ну от, тепер я хоч знаю, кого ти мав на увазі колись давно, коли мені натякав на якихось поза-жж-шних людей, які мене десь там щось читали 🙂 інтригу розкрито! 🙂

              Like

          1. прочитав коментарі, можу тільки повторити вслід за твоєю приятелькою, що ви щасливі люди 🙂 Шварцвальдщина! треба спитати тих замкнутих нащадків Гайдеґґера, чи не треба їм сторожа для Hütte – похмурого, мовчазного, як вони; ми би добре одне одному пасували 😉

            Like

            1. та я ж тобі казала, вони якість трохи дрібнуваті, ті нащадки – навіть повісили там були табличку з проханням до хижі не підходити, хоч я там їх нікого ні разу не бачила.

              ну і теж в них якісь там свої розбоки – типу син опублікував якусь чергову книжку листів, і там мало не на першій (чи останній) сторінці пише, що мати йому сказала, що він не Гайдеґера син, і він хоч їй пообіцяв тримати це в таємниці, але оскільки вона там якогось слова не дотрималася, то і він також не буде, чи шось в такому стилі. тобто вся нікому непотрібна білизна виставлена, і якось від того противно стає.

              тому, гюте, хай собі буде, як недосяжна якась річ-в-собі. огорожі там тільки від корів, при бажанні можна прикинутися, що ти ніхьт шпрехєн дойч, і подивитися на ту хижку зблизька. Правда, її від головної стежки не видно – але якщо та табличка досі висить, то вона якраз показує, куди йти 🙂

              Like

              1. ну нічого собі Ельфріда! а пана Мартіна з’їдала за той роман з Арендт…

                ясно, що то свинство з синового боку; ні, не піду до них у сторожі, краще свою келію стерегтиму; хоча так класно було би в серпні лежати під шварцвальдськими зорями…

                Like

                1. та що там з’їдала – я думаю, в них там в ті часи так заведено було, і всі все знали, тільки прикидалися, що не знають – от як в Юнга з його коханками…

                  полежати під зорями і без сторожування можна – я колись хочу туди ще з’їздити, як не занесе назавжди кудись на край світу…

                  Like

                  1. ну, ти мені сьогодні Америку за Америкою відкриваєш! я, наївний, навіть не підозрював, що в Юнґа якісь там коханки були, він мені завжди таким мудрецем відстороненим здавався… от чорт старий! хоча я туманно пригадую, що десь в Еліаде, коли б не в щоденниках, є спогад про ті їхні збіговиська ераноські (там, до речі, і Корбен бував), то якісь дві дами носили потай Юнґові курей у номер, бо годували там слабенько; ото, може, і вся любов, а злії язики роздули! 😉

                    Like

                    1. чекай, а то не ти хіба згадував десь недавно десь про таку книжечку “тайная жізнь карла густава юнга”? там все мабуть в деталях розписано… де ж я ту згадку бачила – буквально кілька тижнів тому… я на останніх курсах уні ним цікавилася.

                      там найвідоміша була його асистентка [upd. упс, я помилилася – оця ось: http://en.wikipedia.org/wiki/Toni_Wolff%5D, вони навіть якесь чергування влаштосували з дружиною, типу хто коли Юнгову ту вежу відвідує. і ще потім якась була американка, чи що, з якою він до Індії їздив – це так, з відоміших.

                      я думаю, вікіпедія має знати – бо то ніяк не таємна інформація

                      Like

                    2. так, то я згадував, причому на Твіттері, на який ти постійно женеш, а він бачиш який інформативний сервіс, нізащо, ніколи не покину!!! ^^

                      та книжечка написана в настільки злобному тоні, що куди тим пропагандистам гебельсівським; я подужав десь півсотні сторінок, а потім гидко стало, і я її закинув; може, там щось і є на цю тему…

                      в принципі, всі ті коханки і вивішування чужої білизни взагалі жодного значення не мають для розуміння творів Гайдеґґера, ані Юнґа, ані будь-кого, хто писав; живі люди, нормальні чоловіки, значить, – а суть справи то зовсім в іншому…

                      Like

                    3. ну бачиш, я коли за тобою починаю скучати, в першу чергу йду на твітер подивитися, чим ти дишеш, тільки сказати ніц не можу, бо ж рахунку там не маю, і не матиму, а він ззовні не дозволяє коментувати, на відміну від жж.

                      я про них ще до того десь читала – мабуть в біографії Юнга, чи не Марією Луїзою фон-Франц написаної – не знаю, чи вона є в перекладі, я мабуть англійською читала. там воно так, між іншим, описано, як те, що всі знали – нормальна книжка, добре йшла в парі з юнговою автобіографією.

                      шкода я не знала два місяці тому, що тебе Юнг цікавить – всі мої книжки Юнга і про Юнга з колишньої львівської квартири в бібліотеку пішли, бо я цього мабуть вже ніколи не читатиму.

                      Like

                    4. та я жартую, як завжди, ти ж знаєш; сам тепер рідко на тому Твіттері буваю; але виявилося, що значно помічнішими ліками є не видалення його – бо тоді починаєш скучати за тими чи тими людьми, що, знову ж таки, ніц сказати їм не можеш – а погляд крізь пальці; заходиш, дивишся, ну, всі на місці, все те саме, нема чого тут робити – і пішов далі…

                      я фон Франц читав якусь занудну статтю про процес індивідуації, ще якісь менші, вона абсолютно несамостійна, ніби все те саме, що і в Юнґа, але так непривабливо викладено, сіро, з постійним озиранням на тінь учителя; ну, коротше, Ґадамер у спідниці 😉

                      за Юнґа не журись – одне, що я теж уже рідко до нього повертаюся, а друге, що Рябчук мені всю свою юнґіану подарував 🙂

                      Like

                    5. ггг, відмазки-відмазки,

                      “да какой кушяєт, он нухаєт!” о потім глядь – а той вже пів кіло винюхав :)))

                      вибачай, що тебе з ішаком порівнюю, єдине виправдання – що то ж не тільки про тебе, а про всіх нас 🙂

                      Like

                    6. ^^ тепер будеш знати, чиї то довгі вушка виглядають у цьому японському смайлику ^^

                      та ні, я чесно, мені тепер Tumblr цікавіший, там купа картинок несподіваних, сиди собі, дивись, нічого не треба коментувати, можеш лайкати і реблог робити, а що людині для щастя іще потрібно? 😉

                      Like

                    7. аааа, не ріж по живому!!! ти шо, тумблер!!! з цими вампірицями якимись, шо ти недавно показував – краще сто років твітер!!!

                      от хто тепер чию кров переводить?

                      Like

                    8. навіть не пробуй – я на цю провокацію не поведуся!!!

                      мене ті вампіриці травмували так, що я ні на жодні лінки туди не ходитиму!

                      чомусь згадався улюблений дитячий віршик баби-скиртихи моєї (тої, котра філологиня з чернігівщини з грецькими коренями): ти ялинку посади, а тоді рубай, ледащо! а ти ще нічого не посадив, а вже вампірицю притяг рубати ніжну дівочу душу!

                      ггг 🙂

                      Like

                    9. між іншим, хоч і не дуже доречно, – мені сьогодні зранку Сем якесь таке загадкове повідомлення написав (можу тобі вислати якщо цікаво), і почуло моє серце, що я певно знову скоро на жорстку інтернет-дієту сяду на якийсь час.
                      це до теми твітера і іже…

                      Like

                    10. можеш вислати, якщо я второпаю, o co chodzi; а взагалі, то я на боці Сема – і чекаю-не дочекаюся того благословенного часу, коли перестану ловити дрижаки від цього страхітливого слова “дисер”, що погрозливо лунає кілька останніх років, наче басова нота “музики загибелі”, яку описував мій двійник Гессе ^^

                      …теж ось як дремену у свої трансцендентні прерії, де доступ виключно з телефону, то рідко з’являтимусь, у кожному разі, тут, у ЖЖ – направду затишна ця місцинка у тебе 🙂 – тільки мене й бачили…

                      Like

                    11. нє-нє, він нічого такого не казав, навпаки – сам побачиш, але ж на мене прямий тиск ніяк не впливає, а от метод від супротивного – якраз.
                      може він в курсі, і спеціально так мене без видиху надихає 🙂 контра спім спіро, гггг 🙂

                      та я тобі вже не раз казала, що зараз масу задоволення від жж отримую, тут тихо, спокійно, а в мене ще й чисто, і добірне вузьке товариство 🙂

                      ото в цій темі відірвуся, і піду у вирій, чи то навпаки 🙂

                      Like

                    12. і знову майже не до речі – за останній місяць чомусь вже кілька разів спливає на поверхню ніби ж зовсім безпідставно Лінина фраза “переночую в смерть”

                      Like

                    13. я тієї марії-луїзи, до речі, терпіти не можу, абсолютно бездарна посередність, завжди ламав голову, чому Юнґ її толерував…

                      Like

        1. От бачиш, ти свій жж вбив, то ми так тепер і не згадаємо, що я там в тебе писала – добре хоч збереглося, що ти в мене писав, а не як у фейсбуку, де в мене на 110 коментарів розмова себе з собою з незначним вклиненням Оксанки. 🙂
          От мені цікаво, якщо б ти ФБ відновив, коментарі твої теж би відновилися, чи ні? Бо ті твої невидимі коментарі він не показує, але враховує, коли вказує загальну кількість коментарів.

          Like

          1. так, усе повернеться! 🙂 але не згадуй мені проти ночі про того вампіра і про тамтешню публіку зомбовану ^^ я ж, по суті, тільки з тобою та Оксанкою там і спілкувався, але тепер, коли є інші нагоди, мене туди дрюком не заженеш! ФБ має бути зруйнований. Але ти це, здається, вже чула 😉

            Like

            1. ага, багато разів чула, як і про твітер також, тому твоїм “назавжди” і “ніколи” я не дуже вірю :).

              от якщо раптом виставить шреяс якісь канаджохарські знимки – в тебе відразу приспів поміняється 😉

              Like

              1. 🙂 мені більше ніхто не вірить! довидалявся ^^
                так ясно, що приспів поміняється, хай виставляє швидше! цього разу я ж ФБ не видаляв, а тільки деактивував, він у такому замороженому стані може вічно зберігатися…

                Like

                1. :))) чекай, я ж йому ще навіть не написала, що за два тижні знову буду в Канаджохарі, хоч обіцяла, що дам знати 🙂
                  а може там в нього нічого і не було на камері цього разу

                  Like

  3. А я звик, щоб навколо тільки плаский ландшафт і лінія обрію, куди не подивишся.В Карпатах класно на кілька діб, але не більше. Потім починає здаватися, що сидиш у коробці, а згори тебе ще й кришкою-хмарою прикрили. Така собі клаустрофобія. З іншого боку, читав, як один галичанин писав, що не комфортно йому серед південного степу, бо надто пустий. Так і виходить, що куди не біжи, а ти все одне лишаєшся дитиною своєї малої батьківщини.

    Like

    1. В нас тут, кажуть, в Саскачевані неймовірної краси плоский ландшафт – тут популярні подорожі по транс-канадській магістралі якою проїжджаєш через всі канадські красоти і особливості (ну, крім арктики), – дуже, кажуть, еклектичний ландшафний досвід виходить, мої батьки їздили так кілька років тому у відпустку, а я все поки що літаком…

      Про відчуття коробки – Карпати різні бувають, тобто різна висота і досвід відповідно дуже різний. Якщо в селі жити – таки-так, переважно як в коробці, (клаустрофобно, чи затишно – залежить від власних вподобань), а на полонинах, де не живуть круглорічно (хоч би тому, що взимку їх повністю засипає – той сам стаціонар на Пожижевській завалений снігом з головою, тобто повністю, десь мабуть до квітня-травня) – там зовсім інше просторове відчуття – дуже багато неба, і ти, фактично, в тому небі і є. З фотографії трохи не зовсім адекватне враження складається, бо вона десь мабуть з Говерли зроблена, і тому здається що наступна полонина (Маришевська) вища за “нашу”. Насправді ж Маришевська полонина майже така сама, з нашої навіть здається нижчою, і якщо обернутися плечима до Чорногори (а власне так і виходить, коли виходиш на поріг) – то все решта – реально в тебе під ногами, а на твоєму рівні – лише небо. Відповідно і затишку там нема взагалі – постійне виття вітру, і загалом вітри такі, що часом майже з ніг зносять, холодно і свіжо завжди.

      Єдине, чого мені би бракувало до повного раю в тому візуальному просторі – це великої водойми (от чогось типу Женевського озера десь хоч би на обрії – не знаю, як воно тобі пішло, а на мене справило величезне враження коли я вперше потрапила до Швейцарії в 22 роки – волонтерила там кілька тижнів на конференціях одної міжнародної організації).

      Я колись ще може напишу про “моє море”, яке я дійсно відкрила вже аж кілька років після універу (тобто вже після великих озер) і зрозуміла, що “воно” хоч і цілком чуже мені біографічно, але абсолютно рідне і “своє” в якомусь іншому глибшому сенсі. Може навіть поєднаю з Гайдеґерівсько-Гьольдерлінівськими міркуваннями про “своє” і “чуже”, гггг :).

      Тобто не знаю, чи мій досвід підтверджує твоє останнє речення – все-таки більшість свого дитинства я прожила в каналізаційному Львові з його гниллю, дощами і комарами, а найкомфортніше в сенсі клімату почуваюся в Калґарі, де вологість (тобто її відсутність) близька до пустельної, і треба пити неймовірну кількість води, якої я в принципі не люблю.

      Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s