Полонина, вона ж Пожижевська.

Давно збиралася написати цей пост, ну і зараз якраз склалися такі календарно-родинні обставини, ще й помноженні на затяжні дощі середини літа, що я повідкладала недописані пости про Індію і Філіпіни, і вирішила таки написати про Пожижевську. Це перший пост про неї, але мабуть що не останній.

Пожижевська, або ж полонина – в нас вдома ці два слова були синонімами, так ніби не було, і не могло бути жодної іншої полонини, крім Пожижевської. Ця як писати про Полонину з великої літери (але ж це було б надто патетично), або по-англійськи додавати означений артикль. Пожижевська – третя гора від Говерли вздовж Чорногори, і для туристів мабуть не має жодного особливого значення – вона порівняно невисока, надто близько до початку (чи кінця) маршруту, щоб на неї звертати увагу. Але якби мене в дитинстві запитали, де моя батьківщина, то крім Левандівки точно прозвучала б і Пожижевська, і ще не знати, хто б з них переміг – Левандівка була домом буденним, а Пожижевська була справжнім домом.

На пожижевському схилі, десь мабуть на третьому горбі вниз від вершини були (та й досі є) ще започатковані поляками метеостанція і біостаціонар. Стаціонар належав Інститутові Ботаніки АН (пізніше він став називатися Інститутом Екології Карпат), у львівському відділі якого тато пропрацював все моє раннє дитинство. Отут на вікіпедійській фотці з помилкою в назві файлу можна побачити стаціонар з червоним дахом, і трохи вище нову метеостанцію – її збудували здається вже після мене, стара метеостанція була зовсім поруч – буквально через дорогу від стаціонару.

[інтеретної знимки, яка тут була, не стало]

Там видно мабуть рештки старої метеостанції, якщо то не туалети – вони якраз десь на тому самому рівні були. А прямо перед стаціонаром, тобто на знимці було би зліва, в мої часи був загороджений метеорологічний майданчик, прилади якого чомусь нагадували про космос, ну і, фактично, з тим самим “космосом” мали справу. Туди що-скількись годин ходив з папірцем черговий з метеостанції записувати “покази”, час від часу мене пускали подивитися також – я в дитинстві любила всякі прилади, та й хто їх не любив.

Тато досліджував популяції гірської сосни (ніколи не забуду латинської назви pinus mugo), а інші його колеги хто що – Горбань, про якого пізніше, якісь альпійські луки, хтось якимось комахами займався здається, і навіть був Михайло Петрович, який займався гризунами, постійно виловлював якихось мишей, препарував їх і робив з них чучела, просуваючи в хвіст дротик – тобто одною ботанікою не обмежувалися. Я десь раз чи два бачила той його процес препарації, і досі пам’ятаю гострий хімічних запах – не знаю, чи то був формалін, чи щось інше, і вигляд мишачих нутрощів, а також милу назву одної з його піддослідних тваринок – соня лісова (можете тут подивитися, яка красуня). Мабуть в наслідок якоїсь філософсько-екзистенціальної бесіди, ми одого разу закопали рештки мишачих (чи соніних?) нутрощів на схилі, і поробили їм могили з хрестами :).

Офіційно це називалося “експедиція”, було більшою частиною всіх літніх відряджень татового відділу, в кожного з них там було своє власне ліжко – по три-два в кімнаті на основному поверсі, крім “гостьової кімнати”, яка називалася “холодильник” (там було десь чотири ліжка, чи може п’ять), плюс дві маленькі начальницькі кімнати на другому поверсі під дахом. Кімнати були величезні, крім ліжок, великих робочих столів, якихось тумбів, скринь і шаф там ще було повно вільного місця. В лівому крилі було дві чоловічі кімнати, в правому – жіноча і “холодильник”, кожне крило мало свою окрему кухню, і посередині між ними був довжелезний коридор з нежитловими приміщеннями – “лабораторіями”, одна з яких була більярдною (а до того як розжилися на більярд, там стояв тенісний стіл). Якщо порахувати ліжка, виходить що у відділі було десь близько десяти працівників. Крім того часто там тусувалися всякі “гості” – родичі, колеги, в тому числі часто бували якісь московські професорки, студенти якісь в холодильнику, ну і всякі особи незрозумілого (мені) статусу.

Мені зараз тяжко сказати, скільки часу влітку вони проводили “на горі”, бо ж їздили туди-назад, мабуть теж від сімейних обставин залежало, ну і від того, кому наскільки пекло свої дослідження робити з одного боку, і охота було сидіти без доступу до благ цивілізації з іншого. Мій особистий рекорд, кажуть, був сорок днів без спуску, тобто за один раз – і то ще невідомо, чи то був єдиний раз того конкретного літа, бувала я там, з різною мабуть частотою перебування, з татом десь від трьох до восьмирічного віку. Після того ще кілька разів бувала коротко, але то вже не рахується.

Дітей було мало, в мій час крім мене ще бувала часом дочка татової співробітниці, якраз мого віку, але, здається, вона там була менше ніж я. Часом епізодично хтось з’являвся був – одного разу якийсь хлопець показував мені якісь блоки якогось бойового мистецтва, один раз мій тато піддався на тиск родичів і накоротко взяв мого на рік старшого двоюрідного брата, який був моїм найближчим товаришем в дитинстві, і на п’ять, чи скільки років старшу двоюрідну сестру. В них обох були набагато кращі ніж в мене художні здібності, і пам’ятаю, що сестра намалювала була ілюстрації до файдулі – така була серія львівсько-польських трохи грубуватих гумористичних співаних куплетів. Хто в курсі про файдулі, то може собі уявити трохи, яка там бувала атмосфера :). Ще бував часом десь років на сім старший син доглядача стаціонару, але то вже було під сам кінець моєї ери, а може й після.
Більше навіть і не пригадаю нікого з дітей виразно.

Фактично цілі мої дні проходили десь в траві на схилі, чи на потічку, чи на десь на “дорозі” – там було кілька ярусів грунтових доріг і на них були епічні калабані з пуголовками і всякою іншою живністю, за якою можна було годинами спостерігати. Була окреслена межа, за яку самій ходити заборонялося, але простір окреслений тою межею був настільки широкий, що жодного дискомфорту та межа мені не створювала. Крім того, досить часто відбувалися всякі виходи за межі, з різними дорослими. Не можу сказати, скільки з того часу я там була з мамою – але явно не весь час, бо пригадую мамин приїзд як подію, ну і зрозуміло що жодної своєї відпустки на сорок днів вона б розтягнути не змогла. Тобто були час від часу періоди життя на полонині без мами, тільки з татом. Одна з татових ділянок була недалеко, трохи вище на самій таки Пожижевській, але сидіти в хащах косодеревини мені було нецікаво, тому він мене туди рідко коли брав. В інших деяких ділянки бували і досить далеко – треба було може й по кілька годин ходити (в когось здається щось було мало не аж біля Несамовитого).

Взагалі, мені здається, це був якийсь такий райсько-самодостатній досвід, якраз в тому віці мені зовсім не бракувало компанії, ну та й що може бути цікавішим для п’ятирічної дівчинки, ніж проживати дні на периферії, а вечори в самій гущі добірного товариства дорослих чоловіків. 🙂

З вечорів пам’ятаю два варіанти – один, це групове прослуховування Пеппі, Гобіта, чи чого там ще перед моїм сном – в татовій кімнаті було ще двоє його колег, які поодружувалися пізно, то вони всі разом, наскільки я пам’ятаю, слухали зі мною ті казки, поки я не засну. Другий варіант – вечеря, яка переходить в забаву допізна – з піснями, оповідками, і всім решта. Все решта проходило майже повністю повз мою увагу, пили мабуть багацько, але в мене зовсім не було сприйняття цього п’янства, я цього аспекту в принципі не пам’ятаю – пам’ятаю тільки що сиділи за столом, в мої часи на чоловічий кухні, співали, розмовляли, і що весело було, хвацько так. Хіба з того що тато любить розповідати про один єдиний випадок коли без краплі алкоголю пів ночі співали, можна зробити висновок, що як правило мабуть добряче напивалися. При тому всьому, особливо коли начальства не було, співали всякого напів-недозволеного, вільнодумно мабуть розмовляли, чулися мабуть як не опришками, то щонайменше козаками. Ну та й як там ще чутися, коли виходиш вночі надвір (в туалет), за плечима в тебе Говерла, зверху тебе повністю накриває небо з зорями, ти вмить занурюєшся в стан коли сам на сам з собою, темрявою, небом і горами. Десь далеко внизу якісь люди і живуть, але їх ні не видно, ні не чути, часом десь якісь вовки виють і крадуть вівці з сусідніх полонин, в плечі тобі світить лампочка над вхідними дверима, на яку одягнутий кінський череп. Власне не в останню чергу через той череп, вночі я воліла виходити і заходити через бічні двері з нашої кухні, а не головний вхід, бо якось моторошно було пірнати попід той череп до хати, коли він світить на тебе через пащу і діри від очей. Мене любили “навчити” якихось перформансів, від яких потім довго і з великим задоволенням мабуть ржали (наприклад, ввалювалися з грюкотом на кухню, гаркаючи до татового приятеля Горбаня щось типу “здарро гарбатий”, і шокуючи цим “міських” гостей) або підліслати мене до когось іншого дорослого з якимись підколками. Я зараз соромлюся якихось ексцентричних чи театральних поведінкових форм, а тоді мені це було раз плюнути, тим більше що я була велика мудрагелька, могла і сама щось подібне вигадати, особливо якщо показати мені поганий приклад.

Вчора дивилася татів фотоальбом, який йому тодішні друзі зробили, і знайшла там мляву копію фотографії “Чічка і Горбані”. В нас такої знимки ніколи не було, бо я б її точно загребла до власної коробки зі знимками. Ось вона (вибачайте за жахливу якість, але та копія що до мене потрапила була вже такої нездалої якості, що сканувати її не було сенсу, то я просто перефотографувала на коліні):

Справа мій тато, зліва – Влодко Кияк, татів найближчий товариш власне з тих часів, а посередині – Михайло Довганюк з метеостанції (він сам був десь з Ворохти, чи з Микуличина). Тут мені мабуть років шість чи сім, ну і як очевидно із знимки, це вже період більярдного стола. Панамка на Довганюку мабуть що моя, і мабуть на мою ж вимогу одягнута, тобто мені догоджали всі, ну а як не всі, то принаймні мої Горбані.

З прізвиськом горбанів була якась така історія, що десь на початку чи вкінці сезону в якісь непроглядні дощі, і мабуть дубар неймовірний, чи шось таке, на стаціонарі були лише тато з Влодком, а на метеостанції один тільки Довганюк. Попереднього вечора вони ходили на Заросляк (то була типу елітна турбаза, два з гаком кілометри вниз по дорозі, і там був телевізор!) і дивилися там якесь кіно, ну то з самого ранку Довганюк мабуть по дорозі на свої заміри на метеомайданчику, чи по дорозі назад грюкав їм до кімнати репетуючи фразу з того фільму “гарбатий вихаді!!!”. Ці двоє мабуть грілися кожний під своєю ковдрою, не знаю, вийшли вони, чи ні, але з того часу всі троє називали один одного Горбанями. Пригадую навіть кумедний випадок, як бабця моя (а вона була філологиня з чернігівщини, і дуже не любила того нашого “польського” “бабця”, хотіла, щоб її називали “бабусею”) почула одного разу, як тато з Горбанем по телефону говорив, і почала його допікати, що мовляв, як так можна, молодий, красивий, здоровий хлопець, а ти його горбанем називаєш, а якби тебе так хтось називав? Ну ми тільки поржали – не знала вона, що і її сина власне точно так само називають.

Чічка – це я, це прізвисько мені дав інший татів товариш, один з його однокласників, але по суті воно в мене невіддільно зрослося власне з Пожижевською, і з моїм дитинством там, бо це тепер вже мене так називають всі кому не лінь (з тих, хто в курсі, звичайно), а тоді це було прерогативою Горбанів – тобто в основному тата і Влодка. Зовсім не пам’ятаю, як саме мене називала мама, хоч, мабуть, як і всі інші родичі, тобто на ім’я, Влодко називає мене по-різному, десь приблизно через раз, а тато – завжди тільки Чічкою, і коли він говорить про мене комусь в третій особі, називаючи мене на ім’я, мені це досі ріже вухо.

Горбаня “нашого” я бачила щонайменше по кілька разів на рік, навіть коли тато перестав працювати в інституті, а от Горбань з метеостанції став майже забутим героєм мого дитинства. Аж через десять з гаком років, коли я випадково перетнулася з ним на Пожижевській (наш Горбань заходив до нас додому і між іншим запросив мене з’їздити “на гору”, він там щороку святкує свій день народження в кінці липня, і в мене не було причин відмовлятися), я впізнала третього Горбаня (він мене – не впізнав, довелося йому казати, хто я, тобто чия), і аж тоді зрозуміла, чому мені все життя подобаються власне такі чоловіки. Минуло ще десять з гаком років, після того єдиного разу я так завжди і розминалася з Довганюком, бо на Пожижевській була тільки “проходом”, хоч завжди питалася, хто там на метеостанції, і чи є Довганюк – мені колись снився був дуже виразний сон (якого я вже тепер не пригадую, пригадую тільки, що там щось важливе було) про якусь нашу з ним зустріч там на метеостанції, тому я на всяк випадок завжди перепитувала про нього, хоч це і незручно. Але тато був на Пожижевській минулого місяця, і каже що він тепер директор метеостанції, навів там лад, понаймав молодих, розумних і чемних хлопців замість тих пияків, що там завжди були, і що в нього все гаразд.

Я думаю, я його ще колись знову побачу, цього невисокого але міцного, мовчазного але разом з тим галантного гуцула, особливо якщо в мене колись будуть діти, яких треба буде вивезти “на гору”, щоб показати їм мій справжній дім. Ну а як ні, то в мене тепер є хоч би бліда копія знимки – тоді, десять з гаком років тому, коли я несподівано для себе віднайшла свого героя, я чомусь не наважилася з ним сфотографуватися, а може в мене не було фотоапарата, але я добре пам’ятаю ту, вже на той час дорослу забаву, на тій самій чоловічій кухні, з тими самими піснями і оповідками. І хоч то вже був зовсім не той стаціонар, і не та Пожижевська що в дитинстві, але Довганюк згадав був коронну фразу мого дитинства, яку я могла б і в той вечір повторити: ото два Горбані, а третій – мій тато.