Про гори – Кайлаш

Мій цьогорічний візит до Індії пройшов, крім всього іншого, під знаком розмов про “паломництво” до Кайлашу. Внаслідок жаркої пори року, в нашому медитаційному центрі в Мумбаї не-індійців були одиниці. Одною з них була Ніна з Москви – жінка невизначеного для мене віку (десь мабуть між 40 і 50) з минулим московського юриста, і непоганим індійським досвідом – вона прожила в Індії кілька років, з’їздила її вздовж і впоперек, і може годинами розповідати, куди варто поїхати і що подивитися. Причому їй це все вдалося з дуже млявою англійською. Крім кольору шкіри і опікунства над двома дядьками з Татарстану, які зовсім не знали англійської, нас з Ніною поєднувало ще й те, що її порадницею теж була Нейна, от тільки на відміну від мене Ніна досить пофігістськи ставилися до формальностей процесу – “домашнє завдання” не робила взагалі, або робила тільки те, що сама вважала за потрібне, постійно порушували всякі дрібні правила і намагалася втягнути мене в якісь дрібні пригоди. Я в принципі не проти була, бо не надто люблю організовувати і планувати якісь вилазки, то власне вона показала мені і мол, і друге Інтернет-кафе (коли “моє” було зачинене), і ше б показала де за рогом кури продають, а де рибу, якби мене не влаштовувала повністю наша внутрішня кухня, і якби дрібні продуктові магазинчики всього Мумбая не були на страйку. Шкода, що ми з нею тільки на одні вихідні перетнулися, а то б вона мене точно на якісь при-мумбайські місця туристичної слави звозила – ті самі печери Елефанти, про які я вже другий раз говорю, що ніби й не проти подивитися, а все ніяк не доїду, або й оригінальніше щось.

Не знаю, чим вона зараз в Москві займається (зазвичай не задаю малознайомим людям особистих запитань, тому знаю про них тільки те, що самі розповідають), але факт що вона приїхала цього разу до Індії десь на пів-року якраз на найнеправильнішу погоду, заради того, щоб поїхати на Кайлаш. Кайлаш знаходиться в Тібеті, тобто щоб потрапити туди потрібні китайські візи, а також всякі інші формальні дозволи китайського уряду – Ніна казала мені, що чула багато історій про невдалі виїзди на Кайлаш, коли поїздки зривалися в останній момент, і бажаючі, вже прилетівши в Катманду, чи, ще краще, приїхавши до китайського кордону, дізнавалися, що нічого не буде, бо на Кайлаш китайці раптом вирішили “не пускати”, туристична фірма при тому вмивала руки, немалі гроші просто пропадали. Тобто, враховуючи непрості міжнародні відносини в регіоні, там може вийти по-всякому, і Ніна дуже старанно вибрала фірму, і добре перевірила через якісь їй відомі джерела – я не вникала, які саме. Як виявилося, такий самий виїзд на Кайлаш, і з тою самою туристичною фірмою, тільки на інші дати, зібралася також і наша Нейна (що додало Ніні неабиякої певності). А через те, що Ніна англійську знає трохи приблизно, вона мене попросила помогти їх поперечитувати брошури з остаточними описами маршруту та інструкціями, а ще й заодно сходити з нею на останню зустріч з її тур-агентом, де вона хотіла задати запитання і переконатися (з моєю допомогою), що вона все правильно розуміє. Ну то я тепер теоретично підкована з питань виїздів до Кайлашу.

Це був такий довгий вступ, а разом з тим тест на розгортання кату, насправді ж пост не про те, як потрапити на Кайлаш, а про те, чим відрізняється традиційне духовне трактування особливих гір від світського західного. Все що я тут напишу – мною напів-додумане на грунті того, що я бачила, знаю, чи чула, а не результат наукового дослідження. Для мене воно має сенс, і складається в якусь єдність, а як вже воно насправді є, та ще й з інших якихось перспектив – то інше питання. (Ну от, ще й дисклеймер додала – мабуть надто неоднозначна ця тема.)

Я виростала в ті часи, коли в Союзі був, здавалося, особливо-трепетний культ альпінізму. Навіть в нашому анти-системному родинному колі з досвідом закопування друкарських машинок, і втеч від представників силових органів через жидівський цвинтар після якихось акцій на могилах Січових Стрільців, на тому самому Янівському цвинтарі, куди нас регулярно тягали ставити свічки померлим родичам і Антоничу (бо в нього родичів не було), щоразу з якимось особливим, навіть не знаю як те почуття назвати, може пієтетом, звертали нашу увагу на могильні пам’ятники загиблих альпіністів. Мабуть це було поєднанням якогось духу індивідуального героїзму із такою галицькою, ще довоєнною традицією гірських вилазок, – піших, лещетарських, каякових, в яких всі порядні галицькі родини брали якомога активнішу участь.

Разом з тим це не локальний символ – ні не виключно галицький, ні не “союзного значення”. Підкорення вершини є мабуть одним з найсильніших західних символів і знаків, цей плід гуманістичної, а отже антропоцентричної традиції, здається нам настільки природним, важко собі навіть уявити західний світогляд без цієї власне метафори. Через терни до зірок – за посередництвом гірських вершин. Ну і крім того типова західна ненаситність – накопичування щораз нових трофеїв (дух пригодництва, як його називає Гайдеґер, та й мабуть не він один), здобування щораз нових земель, сфер, оволодіння всім, що під руку попаде, і що можна одягнути розумом. (Софокл гарно описує, отут можете почитати, стасим перший, правда там не цілком правильна розбивка – ода закінчується на 275 рядку.) Завдання західної людини – опанувати, взяти силою, все що можна – мікрокосм, макрокосм, космос.

Власне тому деяке здивування виникає при першому знайомстві з цілком іншим ставленням до гір, особливо священних гір, в багатьох традиційних культурах. Кайлаш – священна гора у кількох різних релігійних традиціях, в індуїзмі це місце, де перебуває сам Шіва, тобто Дух. В традиційному суспільстві лізти на священну гору, тим більше, топтатися по ній ногами – святотатсво. Яким чином тоді відбувається паломництво? Гору, чи інший священний “об’єкт” обходять навколо – це називається парікрама, або часом прадакшіна, і такий ритуал обходу існує в багатьох релігійних традиціях, включно із християнством східного обряду. У випадку з горою, особливо священною, такий обхід має сенс ще й як “даршан” (дослівно, досвід “побаченого”, на власне око, божественного принципа) – дійсно побачити гору можна лише з відстані, тобто обійшовши її, а не з самої гори, тобто видряпавшись на неї.

В мене був цікавий досвід з однією з картин, з якою я пишу свій дисер. Там власне гора, і хоч вона теоретично канадська (арктична, але не конкретна, а радше якась універсальна) але й не без гімалайських впливів – художник той був під впливом теософіків, відповідно з їхніми уявленнями про гори і піраміди, в мене з нею викникає стійка асоціація з домом, замком, чи палацом богів, як от Кайлаш є домом Шіви. Ось млява репродукція, можете подивитися.

Lake and Mountains 1928

То от ця картина має дуже виразну (умовно кажучи) здатність, з одного боку тримати тебе на поважній відстані, але з іншого не пригнічувати і не тиснути на тебе, а навпаки, наповнювати якимось таким відчуттям гідності, яке нічого спільного не має із західним его, і проростає не з відкидання богів і божественного, а навпаки з визнання цього божественного і поклоніння йому. Гора на картині стає горою в тобі, випрямляє поставу, настроює на якийсь такий урочисто-важливий настрій, разом з тим порожнистісь гори відбиваєть (рефлектує, відображається?), відкриваючи порожнину всередині тебе – власне якесь не-суб’єктне “я”, якщо так взагалі можна сказати, якусь порожнинну, але разом з тим не мертву чи стерильну, а живу і здатну до наповнення самість чи суть.

В санскриті існує таке поняття “сваямбгу” – воно стосується природних “скульптур” – коли ніби сама земля в своїх недрах створює “подобу” котрогось божественного принципа, а потім “народжує” її вже готовою на поверхню. Сваямбгу, таким чином, несе в собі енергію того божественного принципа, втіленням якого є, звідти і цілком “практична” ціль паломництва і поклоніння. Сваямбгу можуть бути як і цілком невеликі (досить багато храмів в Магараштрі власне збудовано навколо таких сваямбгу, як приклад відоміших (мені?) – Ашта Вінаяка – вісім сваямбгу Ґанеші навколо Пуни, сваямбгу Магалакшмі в Кольгапурі, або сваямбгу Деві в Сапташрнґі біля Насіка), так і досить великого розміру моноліти, і навіть цілі гори, той сам Кайлаш. Ток от, той сам принцип сваямбгу, народження з себе, існування вже повністю сформованого в собі, яке тільки чекає того щоб вийти на поверхню, повністю проявитися (тільки б усунути перешкоди на шляху такого проявлення) – він також існує в людині, може власне тому ми так легко відповідаємо горам, віддаємося і поклоняємося їм.

Кажуть, що Кайлаш – це одна з гір (мабуть небагатьох), на яку ніколи не лазили всякі альпіністи і просто любителі, тобто виходить що в цьому випадку навіть при анти-релігійному китайському уряді, Кайлаш зберіг свою неприступність, краще аніж навіть Улуру, при всій політкоректності австралійського уряду. (Між іншим, Улуру як сваямбгу, і Австралія як країна – на першій позиції в моєму особистому списку палких, але поки що недосяжних побажань – Улуру щоб побачити (бажано не одним оком і не на швидкоруч, а помедитувати там довгенько, хоч це трохи проблематично, бо він серед пустелі стоїть), а Австралія – щоб пожити якийсь час – от хоч би кілька місяців чи рік.) Ну то власне що той 52-кілометровий обхід навколо Кайлашу – і мав би бути суцільною кількаденною медитацією. Кількаденною – це щоб застати там кілька сходів сонця і місяця, побачити не лише з різних боків, але й в різному світлі і настрої.

Написати цей пост мене надихнув… ніколи не вгадаєте… фейсбук. У посиланні якихось френдів моїх френдів, в спільноті в яку зараз майже не заглядаю ніколи, побачила ютюбне слайдшоу з Кайлашу, ну і відкрила – бо ж ми про це стільки в Індії говорили, а там прямо на першій знимці – моя Нейна (і ще вона є на кількох пізніше). Тобто вийшло, що хоч Нейни і нема у Фейсбуку, і навіть електронної пошти її я не знаю, і жодної її фотографії теж не маю, а фейсбук приніс мені фотозвіт з її виїзду і походу навколо Кайлашу, який робили якісь френди моїх френдів і одночасно, як виявляється, Нейнині спів-походці. Осьо:

Advertisements

3 thoughts on “Про гори – Кайлаш

  1. у тебе всі пости класні, але цей – один з найкращих, особливо про картину (ті хмари на тлі – як крила велетенських херувимів, ну, власне, богів) і про сваямбгу; зберіг собі в evernote, хочу ще над тим подумати.

    Like

    1. Забув залогінитися? 🙂

      Хмари – так, в мене теж стійка асоціація з чимось пташиним – якимись канадськими гусками – ну і відповідно зв’язок з тотемними божествами і вирієм заодно 🙂

      Сваямбгу – так, окрема велика тема, я збиралася колись окремий пост написати – мені треба було розшифрувати поняття щоб потім якийсь інший пост написати (вже забула, котрий :))) ), а тут воно якось само цілком несподівано для мене виплило… Ну і тим більше що стосується паралелі з нашим внутрішнім… В котрихось іменах богів, забула зараз, кого саме, була якась згадка про само-народжені (те саме словосполучення сваям-бгу) квіти, які інтерпретувалися як чакри. Може в мене звідти асоціація спрацювала, і наклалася на досвід з картиною.

      Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s