Моя Швейцарія

Я вже писала раніше, що частину своїх недавніх перельотів через пів-світу літала вперше швейцарськими авіалініями. Відразу мушу сказати, що маю давній сентимент до Швейцарії і всього швейцарського – в той час як більшість моїх знайомих (включно з самими швейцарцями, але їм – можна) постійно плюються, на приклад, з приводу швейцарських снобізму і ксенофобії, чи надмірної організованості, ригідності і браку адаптивності, чи обивательського або містечкового підходу, мені особисто зі всім швейцарським, в тому числі з людьми, завжди неймовірно “везло”. Я не можу пригадати жодного швейцарця чи швейцарку, і жодного швейцарського досвіду, який би в мене викликав якісь негативні асоціації, і навпаки, більшість їх в моїй пам’яті мають виразно позитивне, а не всього лиш нейтральне забарвлення.

Вперше я потрапила до Швейцарії влітку після п’ятого курсу, тобто це був 2001 здається рік – там була (може й досі є) одна гуманістичного спрямування міжнародна організація, яка володіла величезним будинком готельного типу в крихітному містечку Ко (Caux) над Лозанною, і проводила там всякі міжнародні конференції з типу conflict resolution з натиском на grass-roots і non-violence. Рух цей називався moral re-armament – і якби не його виразний ухил в світську релігійність (а звідти і певний консерватизм), ціни б йому не було. В той час вони якраз почали налагоджувати контакти з країнами колишньому союзу, і можна було поїхати туди поволонтерити на якийсь час – дорога за свій рахунок, проживання за їхній, що я й зробила, була там кілька тижнів (десь мабуть зо три). Власне там я вперше почула майже “вживу” про австралійських аборигенів (одним із моїх волонтерських завдань було транскрибувати доповіді попередніх сесій конференцій), познайомилася із справжніми африканцями – а, ні, це неправда, з африканцями я вперше познайомилася в Америці, куди на третьому курсі їздила на один семестр за університетським обміном, тобто, скажімо так, познайомилася із суспільно- і політично-активними африканцями – там була дівчина з Кенії, ім’я якої перекладалося як “захід сонця”, а дослівно “коли корови повертаються додому”, ну і багато ще чого цікавого там було.

Ко було, здається, останньою чи переостанньою станцією колії чогось типу гірського фунікулера, який йшов, здається, від Лозанни прямо догори, і звідти відкривалася неймовірної краси картина на Женевське озеро, обрамлене французькими Альпами зліва, і лозанською долиною (Монтре, Веве, власне Лозанна) справа. Якщо вийти догори на хребет – то з протилежного боку хребта було видно Італію. Власне тоді для мене Швейцарія в образі тої Лозанської долини, а особливо супер-сучасного Монтре (чи Монтро?), стала образом і символом того, як супер-сучасна індустрія і архітектура може якимось дивом органічно виписуватися в природу, як місто може проростати з гір і з озера, але при тому не воювати з ним, а навпаки, своїм склом і металом підкреслювати і посилювати камінь гір і воду озера. Щось подібне (більш екологічно-свідоме, але менш вражаюче в сенсі картинності ландшафту) я бачила пізніше в Стасбурзі з його тоді ново-збудованими будівлями Європейського уряду (вже не пригадую, що саме там в них розташоване), але розрив шаблону, який в моєму тодішньому українському розумінні чітко розділяв і протиставляв альпійські луки з коровами і едельвейсами – заводам, електриці і каналізації, відбувся в мене саме завдяки Швейцарії. Тому, що би хто не казав про стару і консервативну, а тому ностальгійно-пасторальну Швейцарію з обгортки шоколадки Мілка, для мене Швейцарія завжди була символом такого сучасного, яке для того, щоб бути сучасним зовсім не мусить знищувати своє минуле, дистанціюватися від нього чи його “простраждати”, а навпаки, опирається на нього легко і невимушено, проростає з нього в природний і надійний спосіб. Я усвідомлюю, що ця “моя Швейцарія” є настільки ж нереальною і символічною, як і “моя Індія”, але від того вона в моїх очах зовсім нічого не втрачає.

Друга моя Швейцарія – набагато менш картинна, але аж ніяк не менш сентиментальна – це був Базель. Отут я писала трохи про те, як почала займатися медитацією. Той рік я жила у Фрайбурзі – отримала стипендію від землі Баден-Вюртемберґ на рік “навчання” чи “досліджень” у Фрайбурзі завдяки програмі обміну між нашою провінцією і німецькою землею. На той час я вже виконала всі вимоги своєї програми щодо курсів, які треба було взяти, і якраз дописувала свій останній курсовий “пейпер”, тому моє навчання і дослідження зводилося до вільного відвідування тих занять у Фрайбурзькому уні, які мене цікавили, бібліотеки і читання мого Гайдеґера по-німецьки. Після шаленого канадського ритму попередніх п’яти років (реальне навчання – як засвоєння змісту іншою мовою, так і перехід на цілком інший навчальний стиль, відповідно з набуттям і розвитком цілком інших навичок, та ще й плюс робота за гроші) той рік у Фрайбурзі був такою собі відпусткою з навчанням в своє задоволення (а не під дамокловим мечем постійних дедлайнів і з нудотою недостатнього вибору цікавих і якісних курсів). Я багато часу провела у вилазках до Шварцвальду, виїздах додому і також трохи по інших країнах Європи, ну і в інтернеті – то був останній період моєї участі в майдані (інтернетному), він закінчився якраз по моєму поверненню назад в Канаду, і якраз в той час и мене почався період жжшний.

Ідеальна ситуація для того щоб почати медитувати, що я й зробила десь на в кінці січня, а оскільки найближчим реальним (тобто з діючими щотижневими заняттями) осередком “моєї” медитації виявився Базель, то моя медитативна практика (крім щоденних самостійних медитацій) доповнилася щотижневими виїздами на “програму” чи “клас” до Швейцарії. В Базелі було два заняття в тиждень (в понеділок і у вівторок), і одне з них було в приміщенні університету, в котрійсь з авдиторій, а друге – у базельському передмісті Мюнхенштайн, у їх власному “центрі”. Так склалося з моїм розкладом, що зручніше їздити було власне в Мюнхенштайн, бо в той інший день я ходила в себе на лекційний курс про раннього Гайдеґера, а потім коли курс закінчився десь на початку чи вкінці березня, Мюнхенштайн мені набагато більше подобався своєю світлою і “домашньою” атмосферою, ніж стерильно-темні авдиторії базельського уні. Добиратися з дому до Мюнхенштайна мені займало, при всій оптимальності німецько-швейцарської системи громадського транспорту, дві з половиною години (це в один бік), – трамваєм на вокзал, тоді електричкою до німецького вокзалу в Базелі, тоді автобусом, і вкінці знову трамваєм, але часу в мене було досить, і саме добирання було комфортним і приємним – особливо якщо поєднувати його з ріттер-шпортом, який продавався в кожному німецькому автоматі із снеками, і на який я тоді міцно підсіла. Про мене мабуть там якісь легенди ходили – та, що з самого Фрайбурга транспортом їздить (!). В принципі, пів години можна було б зекономити, якби замість електрички їхати швидким поїздом, але це було б суттєво дорожче (студентський проїздний квиток дозволяв мені добиратися електричкою до Базеля доплачуючи якихось два з чимось євро), а зайвих грошей в мене тоді не було, тому майже завжди все-таки їздила електричкою, по дорозі читала, і медитувала також, ну і краєвидами з вікна любувалася. Я дуже добре пам’ятаю (і згадую) ту німецьку електричку, і той базельський вокзал, і громи з блискавками підчас весняно-літніх злив, і як я вночі чимчикувала від зупинки назад до своєї кімнати в студентському містечку – приїздила додому десь між одинадцятою і північчю.

Крім сентиментів пов’язаних з моїм медитаційним Базелем, там ще була “галерея для снобів“, яку я побіжно згадувала на початку цього щоденника, і куди кілька разів їздила дивитися на всяке різне, улюбленою моєю картиною там були лісові відьми Пауля Клєе (ось, між іншим, надибала на вікіпедійну сторінку про нього написану наймилішою моєму вухові з усіх германських мов і говірок). Крім того там посеред міста стояла скульптура улюбленого моїм Семом Річарда Серра (ось, в мене навіть тег є serra), поміж яку я завжди заходила, коли по дорозі було, а також музей-папірня (чи як це правильно назвати?) досі в робочому стані – там водяний млин на міському потічку використовується для розбиття (чи розрізання?) волокон в процесі виготовлення маси, з якої роблять папір. Жахливо шумно коли агрегат в роботі (машина стукає сильно), але зато там тобі дають спробувати самому рамкою набрати паперової маси, і самому її відцідити (тобто почекати як вона сама відцідиться), і тоді викинути на просушування, а потім тобі той твій аркуш видають, і навіть можна на ньому гусячим пером написати листа, і його комусь вислати, що я і зробила, коли там була – дуже класний музей, як на мене.

Ну а тепер назад до того, звідки власне і почався мій пост (вони в мене останнім часом виходять якісь цілком непередбачувані, не до кінця від мене залежні, і живуть своїм живим життям, як казав класик).

Швейцарські авіалінії ніяким чином не зруйнували, а навпаки, тільки підтримали мої попередні швейцарські сентименти. І хоч я не читаю газет в літаках, але завжди принаймні одним оком (а часом і обома) передивляюся місячний журнал авіаліній. Осьо звідти добра новина – я мабуть не матимуть нагоди найближчим часом скористатися, але може комусь з вас в пригоді стане така інформація:

Ну і на закінчення – зразок швейцарського почуття гумору – авто-реклама (в сенсі реклама Швейцарії) в тунелі між-термінального поїзда в цюріському аеропорту: