Вилазка з Магараштри в Ґуджрат, про вантажівки, формальності і подорожнє – ч.1

Хотіла жартома назвати цей пост “Про формалізм в етиці і трансцендентальну етику цінностей,” але вирішила що такий жарт мабуть ніхто не зацінить, і не стануть читати, тому стрималася, а це, між іншим був здається перший в моєму житті феноменологічний трактат, який я прочитала і засмакувала, за що я вдячна Максові Шелєру і доцентові Полярушу.

Цей пост буде про те, як ми їздили машиною (умовно це тут називається джіпом) з Вайтарни в Нарґол – спочатку сільськими дорогами, потім швидкісною, а потім, вже перетнувши кордон між штатами (невидимий), ще трохи місцевими дорогами вже в Ґуджраті.

IMG_0696

Нарґол – маленьке містечко на березі океану, нічим особливим не примітне, для нас воно має особливу важливість, тому що хоч наша медитаційна практика до великої міри спирається на традицію (чи може правильніше було б сказати “традиції”), але саме Нарґол і 5 травня 1970 року – “офіційний” початок нашої “організації”, принаймні у сучасній її констеляції.

Я вже десь з рік відчувала, що хотіла б туди поїхати, взимку якось не дуже складалося, а тут якраз 5 травня, та ще й неділя, та ще й так близько. Тому в суботу десь по обіді я попрощалася з Вайтарною, і ми вирушили в дорогу.

Їхала з чотирма моїми новими друзями з провінції Meghalaya – це Північний схід Індії, в такому апендиксі майже відрізаному від решти Індії Бангладешем, – вони якраз в той час були у Вайтарні. Треба сказати, я вперше познайомилася з людьми, які там живуть – знаю лише одну бенгалку (Анандіта), але вона в Колумбії живе зараз. Правда, вони всі там “некорінні” – Шільпа з панджабщини, Міна з сином тібетці, один тільки Палас із сусіднього Ассаму. Ну то в мене завдяки їм трохи розширилася моя уявна географічна картина Індії. Етнічна також – Палас постійно нарікав, як йому тяжко дається вимова хінді і санскриту. Компанія була чудова – привітна, ненапряжна, і з прекрасним почуттям гумору – якраз те, що треба на чотири-годинну мандрівку.

IMG_0703

Їдемо ми, значить, я ностальгійно насолоджуюся Магараштрівськими горбами – маю до них сентимент, сусідки мої дрихнуть одна в одної на плечі, ну а як вже прочунялися, я підколюю Шільпу: ти все пропустила, кажу, – ми тут тільки що проїжджали готель “Шільпа”. Вона відповідає: “нічого-нічого, ми ще трохи проїдемо, і обов’язково твоє ім’я десь на вивісці побачимо”. Ржемо всі, зрозуміло, яка мізерна ймовірність. І тут, через якийсь час, зупиняємося біля будки за дорогу платити toll (не знаю, як це по-українськи назвати – мито?), і Шільпа починає в вікно тикати пальцем: “Дивись, дивись, Канада!” Ну і шо б би подумали? Таки-так, Канада, хоч і не ясно, до чого вона там була в тій будці.

IMG_0660

Ну то Шільпа потирає руки: від Канади вже й до мого імені недалеко. Проїжджаємо ще якихось десять хвилин, а я фотографую горби і розмальовані вантажівки, щоб вам показати. Це такий феномен, знайомий мабуть багатьом пост-колоніальним тропічним країнам (на Філіпінах схоже є, потім покажу, хоч знимки невдалі, і мабуть щось таке теж в Південній і Центральній Америці є) – з великою любов’ю і гордістю не просто назвати свою машину, а це й розмалювати її всіма кольорами веселки (як кожна порядна українська дівчина на виданні – свою піч). Ну так от, в Індії об’єктом такого кічуватого естетизму є вантажівки, особливо великі, з фургонами. Ну то зупинилися ми поряд з одною такою вантажівкою,

IMG_0707

а там збоку щось написано,

IMG_0708

ну і як мені не подразнити своїх індусів моїм ламаним читанням, читаю по-складах “шрі на-ра-я-на” (це одне з імен Вішну) – упс, кажу, якщо змінити першу букву, і викинути одне а, то точно буде моє ім’я, Шільпа, звідки ти таку вантажівку мені замовила?”. Ржемо, вона каже: “О, добре, тепер я тебе називатиму “Мараяна-діді”.

Діді – це однин з ввічливих додатків, бо називати людину хоч би на день за тебе старшу (або мало-знайому молодшу) просто на ім’я – дуже нечемно. Взагалі всяких різних додатків на кожну іншу форму родинних зв’язків (типу дружина брата мого батька), в них там стільки що посивієш перш ніж розберешся, в нашій спільноті всі ці формальності спрощені до краю і необов’язкові, особливо коли йдеться про не-індусів, тому в нас активно практикуються лише “діді” – до “старшої сестри” і “бгайя” до “старшого брата” (зрідка хтось може сказати “бгабі” до “дружини старшого брата”) – якщо люди менше ніж на покоління чи пів старші за тебе, до всіх решта старших – англійське “aunty” чи “uncle”. Причому особливо поважно казати ім’я, і потім додаток, але можна (особливо якщо не пам’ятаєш чи не знаєш, як людину звати) і просто сам додаток вживати як звертання. Я вже звикла, що мене підлітки, і навіть двадцятирічні часом називають “aunty”, особливо якщо я не настоюватиму, що “діді” достатньо, але я припухла, коли в Вайтарні якась новоприбула тітка приблизно мого віку назвала мене “aunty”. Може їм визначати наш вік так само складно як нам їхній, але коли я спитала інших індусів, чого вона мене так старо називає, вона прийшла і потім довго перепрошувалася :). Ця була якась без гумору :).

Коли я запитала Шільпу, як буде uncle і aunty на хінді, і чому вони називають їх по-англійськи, вона довго думала, і так нічого не придумала, видно вона з не надто традиційної родини, де ці формальності не такі важливі. Пізніше вже в Мумбаї мене “мої” просвітили, що тітка по матері – це mausi або maushi, я помилково вважала що це титул “служниці” чи “годувальниці”, бо так називали в одній родині старшу пані, яка готувала їсти, в іншій – ту яка за дітьми доглядала, а в нашому центрі хлопці так називали жінок які прибирали і прали. Про дядька знаю, що особливу роль в сім’ї має дядько по матері – mama – це щось типу як хресний в нашому розумінні, опікун і порадник у всіх сферах життя, в нього навіть є своя особлива роль у весільній церемонії (з боку молодої).

Те, в яку категорію тебе запишуть (didi чи aunty), крім віку ще залежить від сімейного стану обох людей. Тобто якби я була одружена, і особливо з дітьми, то на якихось десять років за мене молодша неодружена Шільпа точно б називала мене aunty, хіба би ми з нею були дуже близько знайомі, а якби одруженою з дітьми була вона, то вона би мабуть називала мене didi, і аж ніяк не aunty. Ну і ще інші ознаки статусу можуть впливати – мене, наприклад, двадцятирічні студенти можуть називати aunty якщо знають, що я пишу PhD, або якби я була лікаркою, чи якщо я близько дружу з їх батьками.

Ну і ще є універсальна частка “ji”, яка може додаватися вкінці імені або прізвища, щоб підкреслити повагу – ми часто напів-жартом називаємо один одного з цим “ji”, а в Вайтарні доводили шістнадцятирічну Прерну мало не до істерики, бо вона ніяк не могла пережити що старші люди її називають Прернаджі – от а ви мабуть думали, що поваги забагато не буває :).

Ось вам ще одна вантажівка, щоб ви не сумнівалися в істинності меседжу над бампером:

IMG_0725

Ага, ну і заклики сигналити у різних формулюваннях, – це одне з найпоширеніших гасел декору вантажівок – їм часто не видно, чи там за ними хтось їде, тому як хочеш, щоб тебе джигіт пропустив, а не їхав посеред дороги – так і кажи. Ну або просто щоб дати йому знати, що там за ним хтось ще є.

І на кінець – до попередньої розмови про цеглу. Я помилася, коли думала, що наша біля-Вайтарнівська цегла – то якась кустарщина, по дорозі до швидкісної ми побачили ще десятки таких самих маленьких виробництв, з тим самим кодом фірми (в Нарґолі і потім Мумбаї бачила цеглу з кодами інших фірм), а ось тут з тої ж “нашої” цегли будують хату:

IMG_0656

Про сам Нарґол колись буде далі, щоб вам так зразу все не набридло читати, а мені – писати.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s