Про сезонність

Сем, в продовження попередніх двох постів під тегом notebook, продовжує після методологічної перерви:
“July’s attitude: Here everything is best attuned and also best inter-oriented. Here, then, I too find my best in-re-de-volvements, am best able to summon my half dependence to intercede on my behalf. Nature becomes so strong and complimentary to the living, including human life that it is easy to depend less on socicity & all its shelters in shelters in shelters, guarantees of security and supposed contentment but always at a price, necessity of “making a contribution”. In the winter, the machine must be kept go-ing for heat & light & nourishment in the city while in the countryside on the farms, its a time for peace & meditation while the summery days also gather towards this 6 months of inside life (earth indeed). My life is different than either but only in shading & degree nonetheless, for I think & feel out what we humans are in these seasons.”

Чернобил і песто – розмова в ліфті недільного підвечірка

Місяць на новій квартирі, потрохи починаю знайомитися з сусідами. Їду в ліфті на свій сьомий поверх з торбою продуктів, на четвертому поверсі заходить індус, питає:
– Догори? – І сам собі відповідає, – Ну нічого, поїду догори, як в тебе справи? На мене тут напало нестримне бажання приготувати песто, то я йду в магазин купити деякі складники. Таке бажання щось зготувати нападає на мене дуже рідко, десь раз в місяць, то коли воно вже приходить, я стараюся його задовільнити, хоч час від часу зробити щось добре для себе. Слухай, що я тобі скажу: Я учюс разгаварівать па рускі.
– Та я українка, то в мене російська дуже слабка, – сміюся.
– Ну, я впевнений, що ти все прекрасно зрозуміла, я колись дуже хотів до вас приїхати в Чернобил, але мені не дали візи, але я дуже хотів в Чернобил побувати.
– Та ти шо, чого?!!
– Заради фотографії. Я дуже цікавився цим, і багато книжок прочитав про Кіев [привіт ] і Чернобил, і взагалі про Україну.
– А ти звідки? – питаю.
– З Індії.
– Ага, – кажу, – а звідки саме?
– З півночі, з Панджабу.
Подумки визнаю, що він правильно оцінив, що я нічого про Панджаб не знаю, але неправильно оцінив, що я нічого не знаю про Індію.
– Ну, я хіба що таке ось можу, – і показую йому індійське “га”, про яке вже раніше писала. Якби він був мараті, я б йому сказала самі знаєте що (якщо ви уважні читачі), і він би тоді впав прямо там в ліфті, але і “га” справляє на нього враження, він сміється і схвально дає мені “high five”.

На той час ми вже під’їхали до мого поверха, і я стою в коридорі, одною ногою блокуючи двері ліфта, кажу:
– Хочеш зайти глянути на вид? (Минулого тижня, коли я його зустріла в ліфті разом з якоюсь його індускою він жалівся, що з їхнього четвертого поверха води майже не видно, і сказав, що був би не проти колись подивитися, що видно з мого сьомого).
– Ні, – каже, – не сьогодні, песто чекає.
– Ну, – кажу, – any time, і минулого разу коли я це казала, I really meant it.

Індус розчулюється, дякує торкаючись мого плеча (з цього, власне кажучи, роблю висновок, що розчулився), ну і на тому ми прощаємося, бо ліфт вже давно пищить і намагається переїхати мою ногу.

Аж вдома, міркуючи про цю розмову до мене доходить, що попередньої зустрічі в ліфті, ми розмовляли лише про вид, і зовсім не розмовляли про те, що я з України, отже це той самий індус якого я зустріла була в ліфті ще в перший тиждень свого життя тут, майже місяць тому, коли він їхав по своє прання і пояснив мені, як тут працює пральна система, і очевидно він відтоді ще пам’ятав, що я з України. З моєю жахливою пам’яттю на обличчя я чомусь думала, що то був якийсь інший індус, але ж дійсно, скільки індусів може жити в одному будинку в цьому українсько-російсько-польському районі, куди мене раптом занесло після десяти з гаком років уникання “дорогих співвітчизників і їм подібних”.

Знимки славного виду з балкона викладу скоро. Новий тег завела.

В продовження цитати з цього ось поста, Сем пише (про любов?):

“There are times when y have to move on, dear S, S, L… CB… eg, not just for variety or out of boredom although those sentiments have their own motor validity… But to move on in the qu’est for the life by life within life. I’ve moved on, self subsuming & leaving behind self perhaps a decade at a time (that is takes to write a book) and here I am in my 70s … and trying once again to understand this book and find a way for the book to better become a book.”

Знову про читання філософського тексту, і про різницю між “нашими” і “їхніми”

Дотично до мого допису про те, як читати Мерло-Понті і решту феноменологів, надибала випадково в Декарта подібне у вступі до “Принципів Філософії”. Ось:

“I should also have here added a word of advice as regards the method of reading this book, which is that I should desire that it may first be run through in its entirety like a novel, without forcing the attention unduly upon it, or stopping at difficulties which may be met with, so that a general knowledge may be arrived at of the matters of which I have treated; and after that, if it is found that they deserve to be examined more carefully, and if the reader has the curiosity to inquire about their causes, it may be read a second time in order to notice a sequence of my reasoning. But though the reader cannot follow he argument throughout, or understand the whole of its bearing, he must not therefore immediately cast it aside. It is only necessary to mark with a pen the places where difficulty is found, and continue to read without interruption to the end. Then if the book is taken up for a third time, I venture to say that he will discover the solution of the greater part of the difficulties which have formerly been marked, and that if certain still remain, their solution will be discovered on a further perusal.”

Аж дивно, що Декарт з його clear and distinct ideas пропонує спосіб прочитання тексту, який би здавалося більше підходив для тексту темного, туманного і заплутаного (якими часто вважають власне тексти феноменологічні, а не “аналітичні”).

Принципова різниця між Декартом і Семом – що Декарт пропонує читати його текст багато разів, для того, щоб вкінці повністю і вичерпно його зрозуміти. Сем радить читати феноменологічний текст багато разів, навпаки, тому, що повністю його зрозуміти і вичерпати майже неможливо (це коли йдеться про опус рівня і розміру Гайдеґерового “Буття і Часу”, або Мерло-Понтівської (чи Геґелівської) “Фенеменології”) – ці тексти, як і світ, який вони описують чи відображають – завжди ховають в собі множини рівнів і аспектів, які так просто не вловиш і не розкладеш, які не розпишеш раз і назавжди – Сем любив розмовляти з ними, як живими, через їх тексти: “Eh, Heidegger?” – часто писав він, для нього Гайдеґер, невичерпний, бо живий і справжній був присутній в своїх текстах.

Пригадую, після чергового застрягання в якійсь книгарні, де я натрапила на том якихось Гайдеґерових листів – мабуть що листування з Арендт, чи може з Ясперсом, я довго не могла відійти від шоку, і принагідно спитала Сема риторично так: “Як він взагалі жив, як розмовляв з ними всіма, лекції читав? – його ж ніхто з них не розумів, йому ж насправді нІзким було поговорити про важливе і справжнє!” Сем відповів, що Гайдеґер розмовляв з Кантом і з Арістотелем, з Ніцше і Гераклітом.

Дивно спостерігати, як багато Декарт розмовляє з Платоном – не знаю, свідомо, чи несвідомо – аж складається враження, що Платонова печера увійшла до кожного навіть найтупішого сучасного вступного курсу з філософії власне завдяки Декартові. Мерло-Понті розмовляв з багатьма (я вже писала про діалектичність його стилю), але можливо що найбільше – власне з Декартом – мабуть воював з ним, і намагався зрозуміти, і любив його – аж настільки, що помер досить ще молодим від інсульту, сидячи за столом над томом Декарта – виглядає, що ті clear and distinct ideas, не були аж такими clear and distinct, як здавалося Декартові, якщо вони добили такого генія і майстра думки як Мерло-Понті.

Геката як прихильниця суфізму

Я тут нарікала на переклади на англійську Мерло-Понті, але англійські переклади класики, і якість деяких цих класицистів – окрема смішна (чи сумна – залежить перспективи) історія. Ну то от вам перл з перекладу Евріпідових “Троянських жінок”. Під кінець трагедії, Геката видає філософську (дуже стоїчну) сентенцію:

The mortal is mad who rests his happiness on the expectation of lasting welfare. Fortune is a whirling dervish that twists and turns and leaps now this way, now that. Success is not of a man’s own making.

Звізди-перекладачі – M.Hadas і J.McLean

Пішла подивилася, що там замість дервіша в іншому перекладі – “a madman in her (sic!) moods” – ну то це ж майже те саме :).

Костику, тільки заради тебе не викладаю це на жоден з лайкальних ресурсів :).

Heidegger’s Ister, the homely and the unhomely

The choral ode in Antigone, which Heidegger discusses in detail in this course talks about human beings and what they seek in life, about death, about what they achieve and fail to achieve. In the first lines of the ode, human being is places within the manifold manifestations of the uncanny, and called the most uncanny of all. Then the chorus sings of human pursuits to conquer the sea and the earth, the animals, but also language, governance and the everyday life. It concludes: “Everywhere venturing forth underway, experienceless without any way out/ he comes to nothing.”(HIE82)[1] A similar tension of continuous effort which in the end does not satisfy the seeking, is also described in the realm of a πόλις, a particular historic site, into which human being is placed, and within which it lives, dealing with entities. The ode concludes with not allowing those who carry out such things anywhere near the hearth.

Heidegger says, that the decisive word of the beginning of the choral ode, as well as of Greek tragedy in general, is τὸ δεινόν, which Heidegger translates as das Unheimliche, the uncanny. According to Sophocles, the uncanny is manifold, yet human being is the most uncanny of all. (HID74, HIE61) The notion of uncanniness is familiar to us from Being and Time, where Unheimlichkeit is a mood that accompanies angst as the basic “state-of-mind”. It is an uncomfortable feeling of “not being at home”, and human beings flee from uncanniness by turning away from it and towards the entities within the world, which provide the familiarity, security and possibility to lose oneself in one’s daily concerns and involvements. (SZ188-190) The opposite to the uncanniness in Being and Time is “being-at-home”, “Zuhause-sein”, which is the “tranquillized self-assurance” of the “they”. This “being-at-home” is only seen in a sense of Dasein’s inauthentic turning away from its own being and finding comfort in the involvement with other entities. However, this “at home” (“zuhause”) of Being and Time is not always the same as “at home” (“daheim”) and “homely” (“heimisch”) of the Ister lecture course.

In the Ister lecture course, Heidegger chooses to translate Sophocles’ τὸ δεινόν as das Unheimliche, the uncanny, because the word “uncanny” (“unheimlich”) is related to the word “unhomely” (“unheimisch”), and both these words have within them the root “-home-”(“-heim-“). It is this original meaning of the word “unheimlich”, which is related to home, that Heidegger is interested in.

“We mean the uncanny in the sense of that which is not at home – not homely in that which is homely. It is only for this reason that the un-homely [das Un-heimiche] can, as a consequence, also be “uncanny” [“unheimlich”] in the sense of something that has an alienating or “frightening” effect that gives rise to anxiety.” [2] (HIE 71)

Heidegger continues, by making another step beyond explaining the connection between the uncanny and the unhomely, by suggesting an interpretation of Sophocles, that talks of a human being, as someone whose care or concern is to become homely:

“In that case, Sophocles’ word, which speaks of the human being as the most uncanny being, says that human beings are, in a singular sense, not homely, and that their care is to become homely.” [3] (HIE 71)

Continue reading

Про суперництво, комплекс ґуру, і серце проти ритуалу

Знову навіяне, тепер вже цим ось постом пана .

Останні кілька років найчастіше стаю свідком (чи може воно просто найчастіше впадає в око?) суперництва “зірок” чи “професіоналів” за “впливовість” – серед молоді, чи серед потенційних учнів чи “послідовників”, чи просто серед людей (тобто змагання за “народну” любов). Причому воно все з найкращих міркувань – поширити свій “стиль” чи свої “погляди”, які, звичайно ж правильніші і просто кращі, ніж в суперника – важко в таке не втягнутися, особливо якщо вже щось знаєш, і розумієш, і маєш якийсь досвід. Найсмішніше (чи найсумніше?) коли це все відбувається не серед представників якихось ворогуючих таборів, а в колі ніби-то однодумців.

Пам’ятаю, як тільки я почала медитувати, в одному з медитаційних кіл було дві дорослі пані, одна з них – велика прихильниця телячих ніжностей, інша – стрункого сидіння і холодного аналізу, і ті от дві пані вели повномасштабні операції із залучення молоді кожна до свого “табору”, смішно було. Потім, коли я потрапила на чотири місяці до Вайтарни, була закинула в саму гущі холодної (а часом навіть гарячої) війни між моїм вчителем і другим вчителем співу – тоді вже не було смішно. Але в обох цих випадках побачити і зрозуміти суперництво і різницю в стилі було просто, бо одна сторона була виразним егом (раціональним, агресивним, прямим, організованим), а інша – супер-егом (емоційним, непрямим, піддатливим, хитрим), відповідно, це була боротьба між “правим” і “лівим” каналом в чистому виді.

Набагато складніше стає, коли погляди і цінності не вписуються в таку просту дихотомію, і коли пропагандистом своїх поглядів і цінностей стаєш сам, тим більше коли опиняєшся в позиції авторитету, чи коли хоч не хоч потраплєш в ситуацію непогодження (навіть якщо це не гострий конфлікт, а просто різниця в преференціях, чи в мотивації певних дій), і особливо коли “новачки” (або навіть не новачки, а просто люди без сформованої позиції) починають питатися порад.

Вчуся в свого калґаро-румунського “брата” Андрея.

Андрей такий, що його неможливо не помітити – його дуже багато – не в сенсі об’єму, а в сенсі активності, і з нього аж пашить … здоров’я. Він неонатолог, з божевільним розкладом канадського лікаря, де три основні лікарні, в яких він працює, підтримуються лікарських складом розрахованим на дві. При тому він завжди виглядає виглядає настільки свіжо і просто здорОво, що я б йому без жодного сумніву довірила своє немовля, якби воно в мене було. Крім того він ще встигає тисячу інших справ (може завдяки якості, яку я згадувала в одному з попередніх постів про чай – ніколи не відкладати на пізніше те, що можна зробити вже). Він має таку румунську рису все робити голосно – голосно розмовляти, ще голосніше сперечатися, і ще голосніше співати – мабуть не завжди на роботі, але точно поза роботою. Він має феноменальну здатність висловлюватися чітко, виразно і коротко (якраз мені тої здатності часто бракує). Разом з тим, при потребі він вміє говорити красиво, поетично і делікатно. А коли нема потреби говорити коротко або делікатно, він може просто говорити багато. Він є одним з тих небагатьох людей в моєму житті, кому я можу повністю довірити, що якщо робитиму щось не так, неправильно, коли несвідомо нароблю помилок – він мені скаже, причому знайде спосіб зробити це якомога тактовніше.

Його часто не люблять, і не розуміють (особливо чоловіки, або “активні” жінки), переважно люди які його мало знають, і рідко з ним мають справу (особливо якщо вони з ним мають справу в основному по телефону) – кажуть, що він говорить надто багато, не слухає інших, зверхньо відкидає чужу думку, і взагалі, несе дурниці, (dismissive and full of himself) – ну, чи так говорили раніше, коли його було більше і частіше видно. Так от, Андрей сильно змінився за ті кілька років, що я його знаю. Мабуть не стільки вдома і з близькими людьми, як “на публіці” – його стало набагато менше чути. Може, це якесь таке поступове вростання в якусь ніби-то даоську максиму “хто говорить – той не знає, хто знає – не говорить”, в поєднанні з іншою “суфійською” мудрістю, якою він поділився зі мною підчас моїх останніх відвідин. Він вичитав в котромусь із хадітів, що типу “God is not concerned”, і сказав, що останні кілька тижнів чи навіть місяців “міркує” чи, правильніше мабуть сказати, “медитує” (і він мабуть власне якось так і сказав) над тим, що б це могло значити, що “Бог не дбає” чи “Богові байдуже”. Це було в контексті нашої розмови про те, “як правильно” робити те чи інше, і про те, чи існують насправді взагалі якісь універсальні “приписи” чи “протоколи”. В нас (в нашій медитаційній практиці) часто наголошується на тому, що важливі не ритуали самі по собі (і навіть більше, що ритуал, якщо він всього лиш ритуал – не просто неважливий, а навіть шкідливий), а радше “протокол” чи “правила” серця. Тобто те, що робиться від серця, навіть якщо неправильно, pleases (задовільняє??? – зовсім не те значення) Богів набагато більше, ніж те, що зроблено правильно але механічно, без “серця”. Є навіть такий термін на санскриті – prasanna – коли богам “вгодили” і вони “задоволені”.

В цьому контексті в нас є часто переказувана одна з улюблених історій з Рамаяни, про стару якусь лісову бабку з касти недоторканих (в нас би сказали мабуть “бабу ягу”), яка нічого не мала, але хотіла зробити подарунок Рамі, коли той мандрував у вигнанні. Вона назбирала ягід в лісі, а знала, що Рама не любить кислого. В неї був тільки один зуб, і вона тим своїм одним зубом прокусила кожну ягідку, щоб переконатися, що вони всі солодкі, і тоді принесла їх в подарунок Рамі. Не знаю, чи ви в курсі, які індуси самі по собі гидливі, ніхто нічого ні за ким доїдати не стане – ну і мабуть є в цьому гігієнічний сенс в контексті їхнього клімату. Але принести їджене недоторканою бабою, і давати принцові, навіть якщо він в екзилі – це не просто неправильно, це образа честі і гідності :), і тому здається Лакшмана жахливо обурився, і хотів стару не то побити, не то вигнати, але Рама заступився за неї, взяв ягоди, подякував, почав їсти і нахвалювати, що смачніших ягід він ще ніколи в житті не їв, так що вкінці Сіта і навіть сам Лакшмана просили і собі спробувати. Отака історія про перемогу серця над законом.

Ну то останнім часом, до великої міри завдяки спостереженням за Андреєм, я собі виробила список рекомендацій (чи корекцій поведінки), які намагаюся впроваджувати особливо в контексті нашої медитаційної спільноти, але частково і поза нею теж. Осьо:
– не висловлювати своєї думки взагалі, якщо мене не питають,
– не давати порад і рекомендацій, якщо в цьому нема необхідності (крім випадків коли це мій прямий професійний обов’язок)
– не висловлювати оцінок, особливо якщо в цьому нема потреби
– коли навіть питають, як слід жити 🙂 – не відповідати в категоричній чи універсальній манері, натомість перелічувати можливі варіанти, і аж тоді казати, котрий з варіантів імпонує мені, і не видавати свою преференцію за універсальну істину
– розрізняти між важливим і неважливим, принциповим і непринциповим, і не застрягати на неважливому і непринциповому

Насправді це дуже складно :).

Peras

Навіяне цим ось постом шановного .

Поняття межі важливе в моїй роботі (в першу чергу завдяки Гайдеґерові, він про це поняття кілька разів говорить, але також, хоч і не прямо, Мерло-Понті), в мене навіть здається колись такий тег був, але витерла його, бо так і не наповнився – от візьму відновлю.

Минулого тижня робила свого роду maintenance своєї університетської робочої скриньки, і набрела там на лист дев’ятирічної (здуріти!) давності власне про те. Сем в класі щось говорив був про experience, ми тоді читали були його свіжо-написаний манускрипт з феноменології тіла, і там воно десь теж було. Ну то я пішла в непрофесійну етимологічну розвідку. Осьо архівний лист:

I could not resist a temptation to go to the library and check out etymology of “ex-peri-ence”. You might find interesting, here is what I found.

I went through a dozen of english etymological dictionaries, they define it as “knowledge due to trial, testing”,
derive it from Latin experiri – to try out, to test (thus expert)
in turn from Latin ex & periri – to go through (they relate it to “peril”, thus risk, trial).

But none of them related it to Greek peri, peras (around, about, beyond, boundary, etc – the one Heidegger likes so much), which I would expect it to be related to.

So, then i went to “The Roots of English” by Robert Claiborne (1989), there they have a number of “per-” roots.

per-1 – through and forward, also before; Latin pre-, primus, per-, pro- , priv-; Greek protos
per-2 – to lead, to pass-over, to go on a journey; Germanic ferry; Latin portus
per-3 – young animal
per-4 – to try, to risk; Germanic fear; Latin peril, experiment, experience; Greek pirate
per-5 – to strike; Latin press, print
per-6 – to traffic in, to sell; Latin price, Greek porne.

So, the “oficial” source for experience is per-4, and because they relate it to Greek pirate – i went to check what they say about pirate, to see whether there is the connection to Greek I’m looking for.

“A Comprehensive Etymological dictionary of the English Language” by Ernest Klein (1971)

Pirate – from Latin pirata from Greek peiratos (peiratus?) (one of the two due to my limited knowledge of Greek alphabet) – from peiran (peiron?) – to attempt, to attack from peira – trial, attempt, experience. (This sems to link per-4 and per-5 – attacking and striking)

In that same dictionary the root per- is derived from Latin per – through, across, over (per-1), in turn derived from Greek peri – around, about, beyond (the one I’m trying to connect to experience), and related to Greek peiro – “I pierce through” (which seems to be linked by meaning to per-5, and by origin to per-4 through Greek pirate), as well as to Greek poros – passage (which seems to relate by meaning with per-1, per-2 and per-6)

This way is seems that all the meanings of per except per-3 could be related. I also makes sense to relate them together phenomenologically – going about, around and beyond with trying things out, with traveling, passage, with danger, with pirates who go out into the sea but also attack and break through, with ferry and sea-port, with trade, exchange???

Does it only seem to me that “around, about and beyond” of Greek peri is the “original” meaning, from whoch all others originate?

Ту ті ту ту ту – про чаї

Дисклеймер: чаєм я зазвичай називаю будь-які запарені або заварені напої з трави (листя, стебел, цвіту) чи коріння, але зазвичай не з фруктів (тобто не канпот), хоч зрідка якісь плоди в “чай” попадають, але не як основний компонент. Тобто в мене чай – не лише з власне кажучи “чаю”, польське слово гербата мабуть набагато краще б мені підійшло.

Чаєпийна традиція була в нас вдома, хоч ми й не пили якихось особливих чаїв, бо їх тоді і не було, але то все-таки був чай (чорний), а не легко-фарбована гаряча вода яку любили пити деякі наші родичі з вп’яте запареного пакетика (коли ті пакетики з’явилися) під кодовою назвою “сікі свєнтей веронікі” чи “пісі сирітки марисі”. Мама єдина в нас любила каву, і заварювала її в якійсь на вигляд самопальній джезві із зігнутою ручкою, а ми з татом пили чай. Досі пам’ятаю, коли в Україні вперше з’явився ерл ґрей, і його, мені тоді здалося, хімічний присмак – як це взагалі можна пити? – я собі подумала, але потім нічого, звикла, і роки потому ми власне той ерл ґрей тільки й пили. Потім з’явилися були якісь карпатські суміші, в той час в мене вже почала була проявлятися легка форма професійної хвороби всіх філософіф – інсомнії, відповідно трави часом заміняли чай у вечірній потребі гарячого напитку. Воно все так і залишалося на середньо-обивательському рівні – я зазвичай лінива в побутових речах, задовільняюся тим, що є, і не буду нічого особливого вишукувати, якщо не маю для того якоїсь особливої причини (passion – сказав би Сем, але по-англійськи воно мені звучить набагато нейтральніше, ніж традиційний український переклад) і моменту натхнення – поштовху до зміни.

Натхнення почалося з перших моїх відвідин тепер улюбленого Калґарі. В Калґарі майже пустельна сухість, там доводиться заливати в себе великі кількості рідини, на чорному чаї і воді далеко не заїдеш – хочеться чогось теплого, особливо взимку, але ж і спати вночі теж хочеться. Мій “брат” Андреі, про якого я вже раніше згадувала, якраз почав був експерименти з аюрведично-натхненими сумішами (в пакетах) британської одної компанії. Це було просто, відносно дешево, і досить смачно – без попси, якою часто грішать трав’яні суміші, з одного боку, і без медичного присмаку з іншого. Якраз той що треба перехідний варіант, я на ньому просиділа десь мабуть з рік, чи півтора. Але в якийсь момент почала відчувати, що вони мені щось більше не йдуть, ті чаї – щось в них відчувалося не те – моя смакова інтуїція, яка в мене набагато краще розвинута, ніж, власне кажучи, сенсорний смак, почала крутити носом. На щастя, я знову потрапила в Калґарі, і виявилося, що Андреєва інтуїціїя підказувала йому точнісінько те саме, але, на відміну від мене, він нічого не відкладає на потім з того, що можна зробити вже, відповідно він вже знайшов був компанію в Ореґоні, яка робить феноменальні трав’яні суміші, при тому частину трави вирощує локально і самостійно, решту “свідомо” замовляє. Ми перейшли на наступний рівень – без пакетиків, і досі цією фірмою задоволені (що само по собі багато значить – ми з ним обидвоє до примхливості перебірливі, коли йдеться про важливі речі, в той час чай вже впевнено усталився у “важливій” категорії.)

Я досі пам’ятаю перший їхній чай, який мені підсунув Андреі. Зазвичай він уникає давати рекомендації і поради, особливо в питаннях смаку, і особистого або морального вибору :), але часом, коли настрій в нього особливо людинолюбний, піддається і відступає від цього свого правила – особливо коли я тільки-но приїхала і все ще в легкому шоці і ступорі від кількості нових чаїв в його чаєвій комірці. Того разу він витягнув “Суміш Персефони” і сказав: “спробуй цей, він специфічний, може тобі не сподобається, вони його рекомендують для печінки” (Андреі не знав, що Персефона була одним із моїх ніків і віртуальних персонажів). Ми перекинулися якимось жартом на тему смерті, підземного царства, і як воно допомагає печінці “раз і назавжди” (люблю його і за ерудицію теж), і я занурилася в суміш Персефони. Це мабуть був перший мій чай, в основі якого було сушене коріння, а не “трава”, і в нього дійсно є якийсь землянистий присмак і холодний “дотик”, справді як побачення з Персефоною, – не можу сказати, щоб мені цей чай сподобався, але було виразне відчуття, що мені його “треба”. Я його досі час від часу п’ю (особливо коли печінка просить, але часом і без виразного “замовлення”), вже десь мабуть зо три чи чотири пакети випила, але більше “люблю”, особливо взимку, тепліші варіанти кореневих чаїв, наприклад “суміш для 5ї чакри”, або, ще більше, “ехінацею і коріння” (цей на мій смак – щось середнє між зимовими спеціями і сумішшю Персефони).

Може колись іншим разом напишу про інші трав’яні, а також не-трав’яні чаї, які я п’ю, тим більше, що з нагоди переїзду на нову квартиру я купила собі чайник де можна настроїти правильні температури, тобто теоретично мої експерименти з білими і зеленими чаями тепер трохи правильніші, ніж були раніше.

смертію смерть

Останніх пів року, чи може й довше, в цьому журналі пишу багато про смерть, та й мабуть писатиму ще, бо насправді думаю про смерть ще більше ніж пишу, і слухаю її, цю смерть, вже майже два місяці, хоч і не свою, що мабуть дискваліфікувало би мене в очах раннього Гайдеґера.
Я написала про Сема за останні кілька місяців і відкрито, і приватно, мабуть більше ніж за попередні десять з гаком років що ми були знайомі. Вперше напостила стільки підзамочних постів різних рівнів підзамочності. Хоч тег sam був в цьому журналі майже від самого початку…

Сем помер, і мені в голові крутиться дитячий віршик, страшний своєю простотою (Сем би мабуть зацінив, він любив болотяно-озерну, і тим більше пташину тематику):

Кум-кума, кум-кума,
Бузько де? – Нема.
А де? – Помер.
Коли? – В четвер.
А ми тому раді-раді-раді-раді…