Як читати Мерло-Понті, рецепти від Сема. #2

Продовження, початок і все решта – тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/06/29/як-читати-мерло-понті-рецепти-від-сема-5/.

2. Друге, що Сем видавав своїм студентам після розкладу занять з ключем важливості – список “діалектик” у “Феноменології сприйняття”. В Мерло-Понті манера викладу діалектична, це значить, що перш ніж висловити свою позицію, він спочатку детально розглядає позиції “опонентів”, причому позицію опонента слід сприймати гіпер-серйозно, серйозніше, ніж свою власну, і прийняти її настільки, щоб якомога повніше зрозуміти її, щоб тоді змогти її критикувати “зсередини”, а не ззовні. Опоненти Мерло-Понті – з одного боку емпіристи, з іншого – ідеалісти, вони ж раціоналісти, – і філософи, і психологи, і науковці, Мерло-Понті ерудит такий що огого. Часткові союзники – Гайдеґер (там є цілі сторінки переповідання корисних речей з Гайдеґера, і багато його термінології), мабуть трохи Шелер, Бінсванґер, ґештальтисти.

Значить, що Мерло-Понті робить: часто починає з опису експерименту, або просто дає вступ, про що саме йтиметься. Тоді викладає позицію перших опонентів (часто починає з емпіристів), тобто як вони пояснюють те, що відбувається (часом така діалектика займає цілі сторінки, переважно десь між пів-сторінки і півтори, а часом лише кілька рядків, і тоді часом зразу ж пояснює, в чому суперечності такої позиції, а часом – ні. Тоді викладає позицію других опонентів, і показує її внутрішню суперечність, аж тоді формулює і пояснює свою позицію. Це все робиться складною мовою, переважно без цитат і посилань, тобто з позиції sapienti sat.

Сем казав, що для позначення початку діалектики Мерло-Понті часто використовує “кодове слово” – французький безособовий займенник(?) – щось типу “on” (хай поправить мене хтось хто оріентується, бо я у французькій повний нуль), тобто приблизний відповідник німецького “man”. Між іншим, цікаво, чи це не є прямим запозиченням з Гайдеґера, бо в “Бутті і часі” це “das Man” стає технічним терміном на позначення “людини буденної”. Труднощі перекладу полягають в тому, що в англійській мові на відміну від французької чи німецької, не існує такого єдиного і усталеного безособового займенника на позначення того, що кажуть чи роблять якісь невизначені “люди”. Оскільки перекладач не в курсі, що для Мерло-Понті це код початку діалектики, то перекладає він це як на душу ляже, і часом значення виходить навіть протилежне до того, що було в Мерло-Понті, коли французькі еквіваленти фраз типу man sagt (“можна сказати”) або man glaubt (“вважається”) перекладаються як “я стверджую” – тобто в читача складається враження, що Мерло-Понті в цьому місці висловлює свою позицію, коли насправді він викладає позицію опонента, яку збирається заперечити.

Сем казав, що не зміг би опублікувати цей “список діалектик”, бо тоді би виявилося, що більшість літератури про Мерло-Понті (особливо англомовної) засновує ключові моменти інтерпретації не на позиціях самого Мерло-Понті, а на позиціях його опонентів, не розуміючи, чиї це позиції. Дуже зручно – бо можна приписати Мерло-Понті саме такі погляди, які ближчі і зрозуміліші тобі, а потім ще понапроводити купу цінних паралелей. Часто можна почути (я й сама чула) “Мерло-Понті каже те саме, що і Сартр” – і так, звичайно, він каже те саме, що і Сартр, бо мусить викласти Сартрову позицію, щоб її заперечити. Або “Мерло-Понті погоджується з Г’юмом, коли говорить про його Едінборо” – ніби так, але не так, бо якби той читач прочитав той розділ про “позірний розмір” уважно і вдумливо до кінця, то побачив би, що приклад Г’юмового Едінборо в тексті ілюструє суперечливість і неправдоподібність Г’юмового пояснення процесу сприйняття.

Ну то що я вам скажу, якщо знаєте французьку – краще читайте Мерло-Понті в оригіналі, в першу чергу виділяючи кожне “on” в тексті. В принципі, коли достатньо вчитаєшся і звикнеш до його стилю викладу, вживешся в його текст, то ці діалектики стають очевидними (в нього, на приклад, зовсім інший фразовий ритм, коли він говорить від себе і про своє, ніж коли діалектична викладає чужі позиції), мені вже зараз майже не потрібна Семова “шпаргалка” в англійському перекладі, але на початках вона була дуже помічна.

Власне в контексті цих діалектик стає зрозуміліше, чому Сем так настоював на тому, щоб починати з того, що прочитувати цілий розділ по діагоналі але до кінця, бо якщо більшість ерудованих “професійних” коментаторів застрягали на діалектиках, і часто до позицій самого Мерло-Понті не дочитували, то чого можна чекати від зелених студентів?

Далі буде…