смертію смерть

Останніх пів року, чи може й довше, в цьому журналі пишу багато про смерть, та й мабуть писатиму ще, бо насправді думаю про смерть ще більше ніж пишу, і слухаю її, цю смерть, вже майже два місяці, хоч і не свою, що мабуть дискваліфікувало би мене в очах раннього Гайдеґера.
Я написала про Сема за останні кілька місяців і відкрито, і приватно, мабуть більше ніж за попередні десять з гаком років що ми були знайомі. Вперше напостила стільки підзамочних постів різних рівнів підзамочності. Хоч тег sam був в цьому журналі майже від самого початку…

Сем помер, і мені в голові крутиться дитячий віршик, страшний своєю простотою (Сем би мабуть зацінив, він любив болотяно-озерну, і тим більше пташину тематику):

Кум-кума, кум-кума,
Бузько де? – Нема.
А де? – Помер.
Коли? – В четвер.
А ми тому раді-раді-раді-раді…

Advertisements

3 thoughts on “смертію смерть

  1. тримайся. коли помер мій батько, а через кілька років один з найближчих друзів, Володя Кашка, а ще через трохи – Ігор Римарук, я довго не міг опритомніти. там скільки не думай, ні до чого не додумаєшся. його пережити треба, дочекатися, поки саме віддалиться в часі. іншої ради на те нема.

    Like

    1. дякую, Костику!
      так, думати – не те слово, радше відчувати, я тому і додала, що “слухаю” її,
      і так, знаю, що це просто треба пережити, тому й пишу про це так багато, а не уникаю…

      Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s