Ту ті ту ту ту – про чаї

Дисклеймер: чаєм я зазвичай називаю будь-які запарені або заварені напої з трави (листя, стебел, цвіту) чи коріння, але зазвичай не з фруктів (тобто не канпот), хоч зрідка якісь плоди в “чай” попадають, але не як основний компонент. Тобто в мене чай – не лише з власне кажучи “чаю”, польське слово гербата мабуть набагато краще б мені підійшло.

Чаєпийна традиція була в нас вдома, хоч ми й не пили якихось особливих чаїв, бо їх тоді і не було, але то все-таки був чай (чорний), а не легко-фарбована гаряча вода яку любили пити деякі наші родичі з вп’яте запареного пакетика (коли ті пакетики з’явилися) під кодовою назвою “сікі свєнтей веронікі” чи “пісі сирітки марисі”. Мама єдина в нас любила каву, і заварювала її в якійсь на вигляд самопальній джезві із зігнутою ручкою, а ми з татом пили чай. Досі пам’ятаю, коли в Україні вперше з’явився ерл ґрей, і його, мені тоді здалося, хімічний присмак – як це взагалі можна пити? – я собі подумала, але потім нічого, звикла, і роки потому ми власне той ерл ґрей тільки й пили. Потім з’явилися були якісь карпатські суміші, в той час в мене вже почала була проявлятися легка форма професійної хвороби всіх філософіф – інсомнії, відповідно трави часом заміняли чай у вечірній потребі гарячого напитку. Воно все так і залишалося на середньо-обивательському рівні – я зазвичай лінива в побутових речах, задовільняюся тим, що є, і не буду нічого особливого вишукувати, якщо не маю для того якоїсь особливої причини (passion – сказав би Сем, але по-англійськи воно мені звучить набагато нейтральніше, ніж традиційний український переклад) і моменту натхнення – поштовху до зміни.

Натхнення почалося з перших моїх відвідин тепер улюбленого Калґарі. В Калґарі майже пустельна сухість, там доводиться заливати в себе великі кількості рідини, на чорному чаї і воді далеко не заїдеш – хочеться чогось теплого, особливо взимку, але ж і спати вночі теж хочеться. Мій “брат” Андреі, про якого я вже раніше згадувала, якраз почав був експерименти з аюрведично-натхненими сумішами (в пакетах) британської одної компанії. Це було просто, відносно дешево, і досить смачно – без попси, якою часто грішать трав’яні суміші, з одного боку, і без медичного присмаку з іншого. Якраз той що треба перехідний варіант, я на ньому просиділа десь мабуть з рік, чи півтора. Але в якийсь момент почала відчувати, що вони мені щось більше не йдуть, ті чаї – щось в них відчувалося не те – моя смакова інтуїція, яка в мене набагато краще розвинута, ніж, власне кажучи, сенсорний смак, почала крутити носом. На щастя, я знову потрапила в Калґарі, і виявилося, що Андреєва інтуїціїя підказувала йому точнісінько те саме, але, на відміну від мене, він нічого не відкладає на потім з того, що можна зробити вже, відповідно він вже знайшов був компанію в Ореґоні, яка робить феноменальні трав’яні суміші, при тому частину трави вирощує локально і самостійно, решту “свідомо” замовляє. Ми перейшли на наступний рівень – без пакетиків, і досі цією фірмою задоволені (що само по собі багато значить – ми з ним обидвоє до примхливості перебірливі, коли йдеться про важливі речі, в той час чай вже впевнено усталився у “важливій” категорії.)

Я досі пам’ятаю перший їхній чай, який мені підсунув Андреі. Зазвичай він уникає давати рекомендації і поради, особливо в питаннях смаку, і особистого або морального вибору :), але часом, коли настрій в нього особливо людинолюбний, піддається і відступає від цього свого правила – особливо коли я тільки-но приїхала і все ще в легкому шоці і ступорі від кількості нових чаїв в його чаєвій комірці. Того разу він витягнув “Суміш Персефони” і сказав: “спробуй цей, він специфічний, може тобі не сподобається, вони його рекомендують для печінки” (Андреі не знав, що Персефона була одним із моїх ніків і віртуальних персонажів). Ми перекинулися якимось жартом на тему смерті, підземного царства, і як воно допомагає печінці “раз і назавжди” (люблю його і за ерудицію теж), і я занурилася в суміш Персефони. Це мабуть був перший мій чай, в основі якого було сушене коріння, а не “трава”, і в нього дійсно є якийсь землянистий присмак і холодний “дотик”, справді як побачення з Персефоною, – не можу сказати, щоб мені цей чай сподобався, але було виразне відчуття, що мені його “треба”. Я його досі час від часу п’ю (особливо коли печінка просить, але часом і без виразного “замовлення”), вже десь мабуть зо три чи чотири пакети випила, але більше “люблю”, особливо взимку, тепліші варіанти кореневих чаїв, наприклад “суміш для 5ї чакри”, або, ще більше, “ехінацею і коріння” (цей на мій смак – щось середнє між зимовими спеціями і сумішшю Персефони).

Може колись іншим разом напишу про інші трав’яні, а також не-трав’яні чаї, які я п’ю, тим більше, що з нагоди переїзду на нову квартиру я купила собі чайник де можна настроїти правильні температури, тобто теоретично мої експерименти з білими і зеленими чаями тепер трохи правильніші, ніж були раніше.

Advertisements

2 thoughts on “Ту ті ту ту ту – про чаї

  1. ..як цікаво. 🙂 Гарно написала про смакову інтуїцію… теж з часом почала розуміти що якщо чогось хочеться – це не випадково.
    Особливо якщо вибір нестандартний. Наприклад, мені часто влітку хочеться кислої вишні вприкуску із холодним молоком. Я навіть пробувала пошукати “від чого це” – є таких кілька рецептів народних, виявляється, але не в тому річ а тому що от знаєш що тобі воно дуже треба, і все. 🙂

    Так, у радянські часи чай був, як правило, несмачний.. дуже рідко вдавалося “дістати” індійський – той був пахучий і нормальний.
    Мені чомусь самі по собі трави занадто “трав’яні”.. тому я люблю брати трошки чорної заварки (нейтральної, без домішок), і вже до неї класти сушені трави. І цукор.. може воно неправильно, але я хоча б ложечку маю покласти, інакше мені не смакує, особливо м’ятний смак. “Любов всього життя” – це висушена мною ж м’ята (колись була бабусина, зараз купую оберемки на базарі, коли вони дешеві і сушу на весь рік). Недавно спробувала тисячолисник+м’ята+гладишник (ну і дрібку чорного чаю) – дуже смачно. Ще чебрець, липа, рум’янок (так у бабусі кажуть на ромашку), листя суниці, ожини.
    В принципі, екзотичного мало, все наше, українське. 🙂

    “мої експерименти з білими і зеленими чаями тепер трохи правильніші, ніж були раніше. ”
    А що за білий чай?.. може я пропустила раніші дописи, то вибачай. Ця робота відбирає 3/4 всього часу, не встигаю.. 😦

    Like

    1. Ти нічого не пропустила – це перший пост в мене про чай 🙂

      Білий, зелений, улонг, чорний – це все той самий чай з тої ж рослини (переважно), але з різною довжиною природної ферментації – тобто в білому процес “доходження до кондиції” зупиняють фактично відразу, як тільки зірвали, а в чорному дозволяють протривати найдовше. Там ще якісь є тонкощі, але я в поки що не вникаю. Ну то правильна температура запарювання цих різних видів теж різна. Є ще єкийсь ніби-то “жовтий”, але я такого ніколи не бачила, і пуер, який ще штучно потім додатково доферментовують, але власне тому я його не п’ю.

      Я теж часом додаю цукор, або мед, і часом молоко – навіть в трав’яні (але не в зелені з білими) – все залежить від чаю і настрою. Самі по собі трави дійсно рідко коли смачні, але власне тому я так люблю суміші цих гавриків – вони майстерно підібрані, часто до них взагалі нічого додавати не треба, але при тому не мають того лікарського присмаку, про який ти мабуть кажеш “занадто трав’яні”.

      В нас вдома теж казали “рум’янок” :).

      Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s