Про суперництво, комплекс ґуру, і серце проти ритуалу

Знову навіяне, тепер вже цим ось постом пана .

Останні кілька років найчастіше стаю свідком (чи може воно просто найчастіше впадає в око?) суперництва “зірок” чи “професіоналів” за “впливовість” – серед молоді, чи серед потенційних учнів чи “послідовників”, чи просто серед людей (тобто змагання за “народну” любов). Причому воно все з найкращих міркувань – поширити свій “стиль” чи свої “погляди”, які, звичайно ж правильніші і просто кращі, ніж в суперника – важко в таке не втягнутися, особливо якщо вже щось знаєш, і розумієш, і маєш якийсь досвід. Найсмішніше (чи найсумніше?) коли це все відбувається не серед представників якихось ворогуючих таборів, а в колі ніби-то однодумців.

Пам’ятаю, як тільки я почала медитувати, в одному з медитаційних кіл було дві дорослі пані, одна з них – велика прихильниця телячих ніжностей, інша – стрункого сидіння і холодного аналізу, і ті от дві пані вели повномасштабні операції із залучення молоді кожна до свого “табору”, смішно було. Потім, коли я потрапила на чотири місяці до Вайтарни, була закинула в саму гущі холодної (а часом навіть гарячої) війни між моїм вчителем і другим вчителем співу – тоді вже не було смішно. Але в обох цих випадках побачити і зрозуміти суперництво і різницю в стилі було просто, бо одна сторона була виразним егом (раціональним, агресивним, прямим, організованим), а інша – супер-егом (емоційним, непрямим, піддатливим, хитрим), відповідно, це була боротьба між “правим” і “лівим” каналом в чистому виді.

Набагато складніше стає, коли погляди і цінності не вписуються в таку просту дихотомію, і коли пропагандистом своїх поглядів і цінностей стаєш сам, тим більше коли опиняєшся в позиції авторитету, чи коли хоч не хоч потраплєш в ситуацію непогодження (навіть якщо це не гострий конфлікт, а просто різниця в преференціях, чи в мотивації певних дій), і особливо коли “новачки” (або навіть не новачки, а просто люди без сформованої позиції) починають питатися порад.

Вчуся в свого калґаро-румунського “брата” Андрея.

Андрей такий, що його неможливо не помітити – його дуже багато – не в сенсі об’єму, а в сенсі активності, і з нього аж пашить … здоров’я. Він неонатолог, з божевільним розкладом канадського лікаря, де три основні лікарні, в яких він працює, підтримуються лікарських складом розрахованим на дві. При тому він завжди виглядає виглядає настільки свіжо і просто здорОво, що я б йому без жодного сумніву довірила своє немовля, якби воно в мене було. Крім того він ще встигає тисячу інших справ (може завдяки якості, яку я згадувала в одному з попередніх постів про чай – ніколи не відкладати на пізніше те, що можна зробити вже). Він має таку румунську рису все робити голосно – голосно розмовляти, ще голосніше сперечатися, і ще голосніше співати – мабуть не завжди на роботі, але точно поза роботою. Він має феноменальну здатність висловлюватися чітко, виразно і коротко (якраз мені тої здатності часто бракує). Разом з тим, при потребі він вміє говорити красиво, поетично і делікатно. А коли нема потреби говорити коротко або делікатно, він може просто говорити багато. Він є одним з тих небагатьох людей в моєму житті, кому я можу повністю довірити, що якщо робитиму щось не так, неправильно, коли несвідомо нароблю помилок – він мені скаже, причому знайде спосіб зробити це якомога тактовніше.

Його часто не люблять, і не розуміють (особливо чоловіки, або “активні” жінки), переважно люди які його мало знають, і рідко з ним мають справу (особливо якщо вони з ним мають справу в основному по телефону) – кажуть, що він говорить надто багато, не слухає інших, зверхньо відкидає чужу думку, і взагалі, несе дурниці, (dismissive and full of himself) – ну, чи так говорили раніше, коли його було більше і частіше видно. Так от, Андрей сильно змінився за ті кілька років, що я його знаю. Мабуть не стільки вдома і з близькими людьми, як “на публіці” – його стало набагато менше чути. Може, це якесь таке поступове вростання в якусь ніби-то даоську максиму “хто говорить – той не знає, хто знає – не говорить”, в поєднанні з іншою “суфійською” мудрістю, якою він поділився зі мною підчас моїх останніх відвідин. Він вичитав в котромусь із хадітів, що типу “God is not concerned”, і сказав, що останні кілька тижнів чи навіть місяців “міркує” чи, правильніше мабуть сказати, “медитує” (і він мабуть власне якось так і сказав) над тим, що б це могло значити, що “Бог не дбає” чи “Богові байдуже”. Це було в контексті нашої розмови про те, “як правильно” робити те чи інше, і про те, чи існують насправді взагалі якісь універсальні “приписи” чи “протоколи”. В нас (в нашій медитаційній практиці) часто наголошується на тому, що важливі не ритуали самі по собі (і навіть більше, що ритуал, якщо він всього лиш ритуал – не просто неважливий, а навіть шкідливий), а радше “протокол” чи “правила” серця. Тобто те, що робиться від серця, навіть якщо неправильно, pleases (задовільняє??? – зовсім не те значення) Богів набагато більше, ніж те, що зроблено правильно але механічно, без “серця”. Є навіть такий термін на санскриті – prasanna – коли богам “вгодили” і вони “задоволені”.

В цьому контексті в нас є часто переказувана одна з улюблених історій з Рамаяни, про стару якусь лісову бабку з касти недоторканих (в нас би сказали мабуть “бабу ягу”), яка нічого не мала, але хотіла зробити подарунок Рамі, коли той мандрував у вигнанні. Вона назбирала ягід в лісі, а знала, що Рама не любить кислого. В неї був тільки один зуб, і вона тим своїм одним зубом прокусила кожну ягідку, щоб переконатися, що вони всі солодкі, і тоді принесла їх в подарунок Рамі. Не знаю, чи ви в курсі, які індуси самі по собі гидливі, ніхто нічого ні за ким доїдати не стане – ну і мабуть є в цьому гігієнічний сенс в контексті їхнього клімату. Але принести їджене недоторканою бабою, і давати принцові, навіть якщо він в екзилі – це не просто неправильно, це образа честі і гідності :), і тому здається Лакшмана жахливо обурився, і хотів стару не то побити, не то вигнати, але Рама заступився за неї, взяв ягоди, подякував, почав їсти і нахвалювати, що смачніших ягід він ще ніколи в житті не їв, так що вкінці Сіта і навіть сам Лакшмана просили і собі спробувати. Отака історія про перемогу серця над законом.

Ну то останнім часом, до великої міри завдяки спостереженням за Андреєм, я собі виробила список рекомендацій (чи корекцій поведінки), які намагаюся впроваджувати особливо в контексті нашої медитаційної спільноти, але частково і поза нею теж. Осьо:
– не висловлювати своєї думки взагалі, якщо мене не питають,
– не давати порад і рекомендацій, якщо в цьому нема необхідності (крім випадків коли це мій прямий професійний обов’язок)
– не висловлювати оцінок, особливо якщо в цьому нема потреби
– коли навіть питають, як слід жити 🙂 – не відповідати в категоричній чи універсальній манері, натомість перелічувати можливі варіанти, і аж тоді казати, котрий з варіантів імпонує мені, і не видавати свою преференцію за універсальну істину
– розрізняти між важливим і неважливим, принциповим і непринциповим, і не застрягати на неважливому і непринциповому

Насправді це дуже складно :).

Advertisements

14 thoughts on “Про суперництво, комплекс ґуру, і серце проти ритуалу

  1. дякую 🙂 мені потрібно собі це вирізьбити десь на внутрішній стінці лоба 🙂 у кожноденному контексті…

    Like

    1. Нє-нє, чекай, в вас же ж там зовсім інша культура спілкування – якщо ти почнеш цими правилами користуватися – скажуть, зовсім загордилася наша грінга, задерла ніс і ігнорує нас – фу яка пихата! Ну нє? 🙂

      Like

      1. нєа 🙂 культура спілкування тут – тримати розмову у соціальному і доброзичливому тоні. але для цього зовсім необов’язково висловлювати СВОЮ думку 🙂 ну, грубо кажучи, коли тебе питають “у тебе все добре?” – відповідати усе добре, а не вдаватись у деталі що там і як.

        для мене це надзвичайно важливо тримати мовний нейтралітет 🙂 часто мене зносить, включно, у непринциповому.

        Like

        1. Ага, ясно, тобто ти про контент радше ніж про форму – тобто говорити без зайвого, а не просто помовкувати – то це ще в 5 разів складніше – бо в мене покращення в половині пунктів досягається банальним “не тринди, краще помовч, послухай”. 🙂

          Like

          1. :))) десь так. мовчати я вмію від природи. тому коли доводиться говорити (а в Бразилії це доводиться робити 16 годин на добу), то в мене що в голові, то на язику. часом із катастрофічними наслідками 🙂 тому твої правила я собі воістину десь запрограмую 🙂 головне, щоб вони включались вчасно.

            Like

  2. ..якби всі тримали свою думку і емоції при собі, жж не існував би як явище. :))

    Я намагаюся відчувати коли стаю обтяжливою людині, з якою розмовляю – це найважливіше, що обмежує.
    А в межах цієї межі, якщо мене щось “зачепило” і якщо мені ця людина зустрілася – я знаю (ну, або думаю що знаю) що це не просто так.. для чогось дається така можливість: щось хтось приносить мені, комусь щось я.
    Але так як я не знаю що саме і для чого.. тому просто іду за тим що мене “чіпляє”.

    деколи (у мене особливо) поки не висловиш вголос чи не напишеш, не сформулюєш що саме ти думаєш – не маєш розуміння самого себе: а що ти, власне, думаєш і де зараз знаходишся у сприйнятті того чи іншого.. 🙂

    Like

    1. Ггг, маєш рацію про жж…

      Мабуть я неточно окреслила межі застосування. Тут ішлося в першу чергу про теоретичний або практичний аспекти духовно-релігійного, або морального, і, найбільше того, що на межі духовного і морального – тому я й говорю про це в контексті нашої медитативної практики і спільноти.
      До трохи меншої міри це теж стосується психоаналізування або “діагнозування” інших і їхніх проблем – тобто психологічно-особистого. Цього намагаюся уникати, бо це рідко справа публічна з одного боку, а з іншого часом породжує потім неприємні всякі маніпуляції і асоціації. Тобто крім дійсно близьких людей, переважно намагаюся в інтимне не злазити, хоч часом і кортить – краще книжку почитати :).

      А базікання в жж “про своє”, безвідносно до інших – то зовсім інша пара кальош :).

      Ну і, звичайно, цілком погоджуюся з твоїм останнім реченням – власне мабуть для того багатьом знаю і потрібні блоги…

      Like

  3. “Тобто те, що робиться від серця, навіть якщо неправильно, pleases (задовільняє??? – зовсім не те значення) Богів набагато більше, ніж те, що зроблено правильно але механічно, без “серця”.”

    Викликає повагу.
    ..це так як з дітками маленькими.. вони дуже відчувають “механічність” уваги до них, і коли “із серцем”. Оту таку “фальш” дорослу дуже відчувають. Тому що називається “тягнуться одразу” до щирих людей, з великою кількістю “серця”.

    Like

    1. Так, щось таке :).

      В мені щось міняється – я зазвичай уникаю чужих дітей, і незручно з ними чуюся, а тут раптом в останньому виїзді в Канаджохарі під кінець серпня сиділа я собі на землі, нічого особливого не робила, балакала з американкою одною, і тут раптом підбігає хлопчик до мене десь років двох мабуть, і кидається мені на руки, ніби загубилася був, а тепер знайшовся. Мелані з якою я сиділа питає: ти його знаєш? Нє, кажу, перший раз бачу, а ти знаєш? Вона теж не знала, чия дитина. Ну то пообнімала я хлопчика хвилини дві чи три, він заспокоївся, розглянувся, побачив свого тата і побіг собі до нього. А я так нічого і не зрозуміла :).

      Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s