Про суперництво, комплекс ґуру, і серце проти ритуалу

Знову навіяне, тепер вже цим ось постом пана .

Останні кілька років найчастіше стаю свідком (чи може воно просто найчастіше впадає в око?) суперництва “зірок” чи “професіоналів” за “впливовість” – серед молоді, чи серед потенційних учнів чи “послідовників”, чи просто серед людей (тобто змагання за “народну” любов). Причому воно все з найкращих міркувань – поширити свій “стиль” чи свої “погляди”, які, звичайно ж правильніші і просто кращі, ніж в суперника – важко в таке не втягнутися, особливо якщо вже щось знаєш, і розумієш, і маєш якийсь досвід. Найсмішніше (чи найсумніше?) коли це все відбувається не серед представників якихось ворогуючих таборів, а в колі ніби-то однодумців.

Пам’ятаю, як тільки я почала медитувати, в одному з медитаційних кіл було дві дорослі пані, одна з них – велика прихильниця телячих ніжностей, інша – стрункого сидіння і холодного аналізу, і ті от дві пані вели повномасштабні операції із залучення молоді кожна до свого “табору”, смішно було. Потім, коли я потрапила на чотири місяці до Вайтарни, була закинула в саму гущі холодної (а часом навіть гарячої) війни між моїм вчителем і другим вчителем співу – тоді вже не було смішно. Але в обох цих випадках побачити і зрозуміти суперництво і різницю в стилі було просто, бо одна сторона була виразним егом (раціональним, агресивним, прямим, організованим), а інша – супер-егом (емоційним, непрямим, піддатливим, хитрим), відповідно, це була боротьба між “правим” і “лівим” каналом в чистому виді.

Набагато складніше стає, коли погляди і цінності не вписуються в таку просту дихотомію, і коли пропагандистом своїх поглядів і цінностей стаєш сам, тим більше коли опиняєшся в позиції авторитету, чи коли хоч не хоч потраплєш в ситуацію непогодження (навіть якщо це не гострий конфлікт, а просто різниця в преференціях, чи в мотивації певних дій), і особливо коли “новачки” (або навіть не новачки, а просто люди без сформованої позиції) починають питатися порад.

Вчуся в свого калґаро-румунського “брата” Андрея.

Андрей такий, що його неможливо не помітити – його дуже багато – не в сенсі об’єму, а в сенсі активності, і з нього аж пашить … здоров’я. Він неонатолог, з божевільним розкладом канадського лікаря, де три основні лікарні, в яких він працює, підтримуються лікарських складом розрахованим на дві. При тому він завжди виглядає виглядає настільки свіжо і просто здорОво, що я б йому без жодного сумніву довірила своє немовля, якби воно в мене було. Крім того він ще встигає тисячу інших справ (може завдяки якості, яку я згадувала в одному з попередніх постів про чай – ніколи не відкладати на пізніше те, що можна зробити вже). Він має таку румунську рису все робити голосно – голосно розмовляти, ще голосніше сперечатися, і ще голосніше співати – мабуть не завжди на роботі, але точно поза роботою. Він має феноменальну здатність висловлюватися чітко, виразно і коротко (якраз мені тої здатності часто бракує). Разом з тим, при потребі він вміє говорити красиво, поетично і делікатно. А коли нема потреби говорити коротко або делікатно, він може просто говорити багато. Він є одним з тих небагатьох людей в моєму житті, кому я можу повністю довірити, що якщо робитиму щось не так, неправильно, коли несвідомо нароблю помилок – він мені скаже, причому знайде спосіб зробити це якомога тактовніше.

Його часто не люблять, і не розуміють (особливо чоловіки, або “активні” жінки), переважно люди які його мало знають, і рідко з ним мають справу (особливо якщо вони з ним мають справу в основному по телефону) – кажуть, що він говорить надто багато, не слухає інших, зверхньо відкидає чужу думку, і взагалі, несе дурниці, (dismissive and full of himself) – ну, чи так говорили раніше, коли його було більше і частіше видно. Так от, Андрей сильно змінився за ті кілька років, що я його знаю. Мабуть не стільки вдома і з близькими людьми, як “на публіці” – його стало набагато менше чути. Може, це якесь таке поступове вростання в якусь ніби-то даоську максиму “хто говорить – той не знає, хто знає – не говорить”, в поєднанні з іншою “суфійською” мудрістю, якою він поділився зі мною підчас моїх останніх відвідин. Він вичитав в котромусь із хадітів, що типу “God is not concerned”, і сказав, що останні кілька тижнів чи навіть місяців “міркує” чи, правильніше мабуть сказати, “медитує” (і він мабуть власне якось так і сказав) над тим, що б це могло значити, що “Бог не дбає” чи “Богові байдуже”. Це було в контексті нашої розмови про те, “як правильно” робити те чи інше, і про те, чи існують насправді взагалі якісь універсальні “приписи” чи “протоколи”. В нас (в нашій медитаційній практиці) часто наголошується на тому, що важливі не ритуали самі по собі (і навіть більше, що ритуал, якщо він всього лиш ритуал – не просто неважливий, а навіть шкідливий), а радше “протокол” чи “правила” серця. Тобто те, що робиться від серця, навіть якщо неправильно, pleases (задовільняє??? – зовсім не те значення) Богів набагато більше, ніж те, що зроблено правильно але механічно, без “серця”. Є навіть такий термін на санскриті – prasanna – коли богам “вгодили” і вони “задоволені”.

В цьому контексті в нас є часто переказувана одна з улюблених історій з Рамаяни, про стару якусь лісову бабку з касти недоторканих (в нас би сказали мабуть “бабу ягу”), яка нічого не мала, але хотіла зробити подарунок Рамі, коли той мандрував у вигнанні. Вона назбирала ягід в лісі, а знала, що Рама не любить кислого. В неї був тільки один зуб, і вона тим своїм одним зубом прокусила кожну ягідку, щоб переконатися, що вони всі солодкі, і тоді принесла їх в подарунок Рамі. Не знаю, чи ви в курсі, які індуси самі по собі гидливі, ніхто нічого ні за ким доїдати не стане – ну і мабуть є в цьому гігієнічний сенс в контексті їхнього клімату. Але принести їджене недоторканою бабою, і давати принцові, навіть якщо він в екзилі – це не просто неправильно, це образа честі і гідності :), і тому здається Лакшмана жахливо обурився, і хотів стару не то побити, не то вигнати, але Рама заступився за неї, взяв ягоди, подякував, почав їсти і нахвалювати, що смачніших ягід він ще ніколи в житті не їв, так що вкінці Сіта і навіть сам Лакшмана просили і собі спробувати. Отака історія про перемогу серця над законом.

Ну то останнім часом, до великої міри завдяки спостереженням за Андреєм, я собі виробила список рекомендацій (чи корекцій поведінки), які намагаюся впроваджувати особливо в контексті нашої медитаційної спільноти, але частково і поза нею теж. Осьо:
– не висловлювати своєї думки взагалі, якщо мене не питають,
– не давати порад і рекомендацій, якщо в цьому нема необхідності (крім випадків коли це мій прямий професійний обов’язок)
– не висловлювати оцінок, особливо якщо в цьому нема потреби
– коли навіть питають, як слід жити 🙂 – не відповідати в категоричній чи універсальній манері, натомість перелічувати можливі варіанти, і аж тоді казати, котрий з варіантів імпонує мені, і не видавати свою преференцію за універсальну істину
– розрізняти між важливим і неважливим, принциповим і непринциповим, і не застрягати на неважливому і непринциповому

Насправді це дуже складно :).