Про Еродія, вдячність і їжаків

Вдячна театрові Курбаса, що десь під кінець мого школярства своїми виставами відкрили мені Сковороду.

Цілий минулий тиждень пройшов під знаком ліцею (з попереднього поста), за це можна подякувати Фейсбукові – там спочатку виклали відео з нашого найпершого дзвоника, а потім ще й з останнього дзвоника наших прямих попередників, перших випускників ліцею, які були нашими натхненниками, ну і пострахом також – вони приходили до нас на “колоквіуми” і всякі інші усно-письмові здачі, особливо з фізики, але й з математики також, і “мучили” нас – так це в нас називалося – приймали здачі і ставили оцінки :). Я ще може колись про це більше напишу.
Еродій дуже доречний в цьому контексті не в останню чергу тому, що ненасильницька наука старого лелеки співзвучна багато в чому з атмосферою ліцею. Наших вчителів інакше як благодійниками (якраз в Сковородинівському сенсі) не назвеш.

Ну і третє, чим важлива мені ця цитата, яка нижче, і через що я її власне і віднайшла – це мудрість їжака, грецька приказка (чи не Езопівська?), яка для мене є знаком мого підходу до філософії. Я би навіть сказала, що власне такий підхід є підходом герменевтичної феноменології Гайдеґера, на відміну від лисичого пост модерного підходу. Йдеться про протиставлення між глибиною (Гайдеґер часом каже, що важливо не прийти кудись на шляху мислення, а навпаки, важливо залишатися на місці, мислити ту саму одну думку), і поверховою ерудицією. Щось таке.

Enjoy.

Пишек. Убо что ли есть благо родитися и благая природа есть что ли?
Еродій. Благая природа и врода есть благое сердце.
Пишек. Что ли есть сердце благое?
Еродій. Сердце благое есть то же, что приснотекущій источник, точащій чистыя вЂчно струи, знай, мысли.
Пишек. Что ли суть мысли?
Еродій СЂмя благих дЂл.
Пишек. ДЂла же благая суть что ли?
Еродій. Добрыи плоды, приносиміи богу, родителям, благодЂтелям в честь, славу и жертву.
Пишек. Зачем же мнЂ сердце твое не видно?
Еродій. ТЂм, что древеснаго корня не видишь.
Пишек. А ведь вся влага от кореня?
Еродій. От сердца же всЂ совЂты.
Пишек. Кая же твоя природа или врода? К чему ты рожден или врожденное тебЂ что ли? Скажи, молю! / 7/632 /
Еродій. Благодарность — вот вам начало и конец моего рожденія!
Пишек. Ах, мой боже! И ты на сем одном храмину щастія основал? Тако ли?
Еродій. Ей-ей! ТритысящолЂтная пещь неопално соблюла притчу сію: «Много хитростей знает лис (Б), а еж одно великое».
Пишек. Но может ли от дождевных безгодій спасти сія, так сказать, куртая и куцая куртинка?
Еродій. ДовлЂет, как ковчег.

(Б) Еллинска пословица есть так: Πολλά μέα οίδεν ‛η ’αλώπηξ αλλ’ ’εχίδνος έν μέγα, римски: Multa novit vulpes, sed echinus unum magnum. Прим. автора. \107\

http://litopys.org.ua/skovoroda/skov205.htm

Фіз-мат ліцей, з поглибленим вивченням англійської і фізкультури – частина 1.

Про свою школу я трохи писала тут. Вона була з далеко не найгірших, навпаки, вважалася одною з кращих, але радянська школа то і є радянська школа, і вона продовжувала нею бути навіть коли союзу не стало, просто прибрали піонерсько-комсомольські символіку, замість ленінської кімнати (якою завідувала наша друга класна керівничка) зробили комп’ютерний клас, чи шось таке, і поміняли риторику лінійок в патріотичному дусі. Я дуже мало що пам’ятаю з середньої школи, вочевидь було нудно, хоч я й не нарікала. Якісь в мене були регулярні конфлікти з деякими вчителями, третя і остання класна керівничка (вчителька укрмови і літератури) називала мене не інакше як “язиката Хвеська”, і ще про мене і Глинного, який був пра-правнуком Франка, любила казати, що ми “славних прадідів великих правнуки погані”. Але насправді ніяких особливих чи довготривалих ексцесів там не було, разом з тим дійсно цікавих подій які б запам’яталися теж було обмаль.

Так от, одного разу (не пам’ятаю, як саме це було) десь під кінець восьмого класу, (а може то вже літо було?) математичка сказала мені, що є такий фіз-мат ліцей, і що добре було би, якби туди пішла вчитися (добре для мого майбутнього), то щоб я спитала дозволу свого тата, і вона мене туди заведе. А може й не так було, може вона сама подзвонила додому і з татом поговорила по телефону. Тато нічого не мав проти, звичайно, і котрогось дня ми десь зустрілися з нею – мабуть на якійсь зупинці, чи що, і вона “взяла мене маленькую за руку”, ггг, ні, насправді все було не драматично, і хоч я їй того ніколи не казала, але я їй дуже вдячна.

Прийшли ми туди і зустрілися вже не пам’ятаю з ким – мені здається, що не з директором (Хобзеєм), а з завучем (який потім став моїм математиком, а потім і директором), але може я помиляюся, бо самої тої зустрічі не пам’ятаю взагалі. Пам’ятаю, що нам сказали, що екзамени вступні вже закінчилися, тому цього року (чи семестру?) вже пізно, і пам’ятаю, що мене здається відіслали в коридор, і по закінченню дорослої розмови мені сказали прийти через кілька тижнів на персональний екзамен. Не пригадую, чи я до того екзамену якось готувалася, чи ні, в шкільній математиці я більш-менш шарила, у фізиці – не надто, як не дивно, в школі я краще шарила в хімії. На екзамені нас було чоловік 10 здається, чи може менше, з математики, пам’ятаю, була якась задача не то із зустрічними човнами, не то з поїздами, і я там щось недорахувала. Вкінці, коли наші задачі поперевіряли, десь двох чи може трьох з нас привітали і сказали приходити в серпні на “практику” – мити вікна і прибирати “територію”.

Територія була дуже класна, і її було багато, багато простору, багато дерев (магнолії при вході), багато сонця (принаймні в нашому класі на третьому поверсі було багато), після затиснутої між горбом і вулицею центральної львівської школи, ліцей дійсно був просторими, і дихалося в ньому вільно, навіть якщо не брати до уваги особливої внутрішньої атмосфери. Крім того в мене був додатковий плюс, що з 40-з-гаком-хвилинного добирання часто кількома транспортами через цілий Львів, моє добирання скоротилося десь до 20 хвилин якщо пішки, або десь 10 на ровері. Не всім було так зручно – ліцеїсти були зі всюди, хоч більшість зі Львова, але частина була і не Львівських – Червоноград, Новояворівськ, Дрогобич, і навіть був хтось з Коломиї. Не-львівські жили в гуртожитку, в будинку ліцею, і це додавало особливого колориту, бо в тих гуртожитських кімнатах ми зависали часто і багато після уроків, і часом перед уроками теж (а зрідка навіть підчас деяких уроків).

В мене були писані щоденники весь час навчання в ліцеї, але, як не дивно, власне про ліцей там не так вже й багато, а з того що є могла би скластися неадекватно-похмура картина – юнацький максималізм, помножений на мій особистий хворобливий перфекціонізм провокував по-дитячому однобоко оцінки подій і людей, і постійні нарікання. “Не встигаю, не встигаю” було, як виявилося, моєю найпопулярнішою щоденниковою мантрою (другою за популярністю була мантра “мене ніхто не розуміє, і чого вони всі від мене хочуть” :), ну то це мабуть типово-підліткова позиція), хоч я цього власне аспекту не встигання взагалі не пам’ятаю. Навпаки, пам’ятаю, що було багато часу на те, щоб займатися тим, що цікаво. Мабуть, це порівняно зі школою, де фактично майже нічого робити не треба було, здавалося, що задають всього надто багато, і що перенавантажують. Аж вчора переглядаючи чи свої підліткові стенання зрозуміла, що ліцей почав мене вчити, як розставляти пріоритети, і виконувати завдання вибірково, пропускати те, що менше важливе, ризикувати і gamble на контрольних і всяких “здачах”, тобто поборювати комплекс шкільної відмінниці, яка мусить знати все, мати все розписане, вивчене, приготоване, без жодної прогалини – цей навик потім добряче придався в університеті, особливо на моєму не надто, кгм, обдарованому гуманітарному факультеті, де не раз на заліках і екзаменах доводилося на ходу вигадувати і з розумним виглядом нести всяку пургу не надто розумним або просто байдужим викладачам.

Про фізиків і ліриків.

Мої 25 – під знаком Майдану

Напросилася на флешмобівське завдання спогадів про один свій рік від одного з улюблених Майданівських персонажів (точніше, його фейсбучного прототипа), і він дуже доречно видав мені нумер двайцік п’єть, тобто якраз рік помреву, 2004-2005.

Але почну з початку, тобто з липня 2004, коли мені ті 25 власне стукнули – я приїхала на канікули до Львова після досить напруженого але загалом вдалого року, я вже приблизно знаю, про що писатиму дисер, мені вдалося переконати Сема, що я це зможу і він нарешті погодився бути моїм керівником. В нього був вихідний рік (а тому мені довелося брати купу всякої туфти – в сенсі не Семових курсів), але зате в нього в той рік була “група” своїх студентів, і ми час від часу збиралися з Семом розмовляти про речі, що стосувалися наших дисерів, його метода, і всякого такого. Мені нарешті починає бути приблизно зрозуміло, що відбувається, і як воно буде далі.

По кількох тижнях Львова (мабуть присвячених обходу родичів і друзів), їдемо з товаришкою в Крим – попереднього року ми влаштували собі тур по татарах (завдяки одному дуже сердечному хлопцеві з моїх Майданівських віртуальних знайомих, який більшість того туру нам організував, сам при тому будучи за кордоном), цього року вирішили не вештатися особливо, а зависнути на Казантипі, бо там, кажуть, класно. Там я отримую перший досвід медитації (про це трохи написано тут), але в той час вирішую, що воно не моє, і навіть не здогадуюся, як цей досвід згодом змінить моє життя.

По дорозі назад з Криму заїжджаю до Харкова – мене запросила в гості найяскравіша і найавторитетніша з майданівських персонажів жіночої статі – Пані, мій тогочасний віртуальний персонаж намагається всяко її наслідувати, і тому я не дурна відмовлятися від такого запрошення. Там мають ще бути і інші Майданівці. Адвокат і тоді ще Правник зустрічають мене на вокзалі, виглядають зовсім не так, як я собі їх уявляла (хоч це не перша моя зустріч з віртуальними знайомими, в тому числі Майданівськими, мене не перестає дивувати, наскільки сильно віртуальні іпостасі відрізняються від їх реальних власників – не лише виглядом, але й характером, і стилем поведінки. Свистович приїжджає наступного дня з чотирирядковою одою про мене, не пригадую всього витвору, але фейрично-катаклізмічний образ закінчується фразою “… розбиваються двері, і в них влітає розлючена Мері” – цілком в дусі якихось греко-римських хтонічних чудовиськ 🙂 (в нього мій нік взагалі чомусь тільки з дверима і римувався 🙂 ).

Виявляється, що запросили мене не просто так, а з метою втаємничення мене до адмін-групи. Моя ініціація проходить безболісно (ну от хіба що розкривають мені всю страшну правду про адміна під ніком Бабай, в якого я на той час віртуально закохана). Взагалі дуже цікаво подивитися зсередини на те, як працює сайт, вперше знайомлюся з вікі, тоді ще дуже простою, але відразу захоплююся її потенціалом – Вікіпедії тоді ще нема і в помині [UPD. я помилилася, вікіпедія тоді вже була, але ще не була популярною], а в нас вже є зародки власного довідника внутрішнього користування, побудованого на тій першій вікі. Ще цікавіше дізнаватися про принципи чи правила функціонування адмін-групи, цього серця майдану (ідейних натхненників “жидо-марсіанської змови” – визначення запропоноване тролями, і з ентузіазмом перетворене на само-назву). Колись може напишу трохи про те, якими ці принципи були, і як вони перевертали мої тодішні уявлення. Вибори на носі, і приготування до них йде повним ходом, я так розумію, що розширення адмін-групи теж є одним з компонентів, ну чи принаймні терміновість такого розширення спричинена власне виборами і приготуванням до революції.

Continue reading

Dissertation outline

На прохання потенційної нової керівнички зробила приблизний план свого дисеру. Вишневим виділила частини які ще слід написати або сильно переписати.

0. Introduction – the project, the method, very brief literature review.

1. “Beaver Swamp, Algoma”
Beaver Swamp Algoma 1920
This chapter does not go into the divine and the holy, but it does important preparatory work for dealing with the holy in the second chapter. The chapter describes and thinks through a change of bodily attitude, which is required for us to become sensitive to the holy. This change of attitude can be characterized as a shift from dealing only or primarily with entities, to becoming aware of or sensitive to being, once this shift is achieved from time to time and the “new” attitude becomes more familiar, it becomes possible to go further and sense out the holy.

1.1. Introduction.
1.1.1. The lack of God in destitute times
1.1.2. Being and holy, the unhomely and the homely in the Ister lecturecourse
1.1.3. Antigone and her destiny
1.1.4. Bodily attitude (one of the main notions in the phenomenology of this dissertation.)

1.2. The place of the trees
1.2.1. The dying of the trees
1.2.2. The red

1.3. Transitions
1.3.1. The sky
1.3.2. Disappearing of the trees
1.3.3. Heidegger on πέρασ
1.3.4. The crack
1.3.5. The screen of trees

1.4. The light
1.4.1. Affectivity and temporality
1.4.2. The white
1.4.3. Silence and awaiting

1.5. Conclusions (possibly merged with 1.4.)

2. “Northern Lake”
Northern Lake 1923
This chapter deals with the holy, more precisely, with the experience of the holy from the human perspective. The change of bodily attitude described in the first chapter is re-described, and developed further. The chapter is working through a two-fold experience of the holy as a) the familiar and akin to humans through joy (Freude) and wellbeing (Heil) and b) the strange and concealed through ground and generality.

2.1. Introduction
2.1.1. The holy, the divine and the gods
2.1.2. Wellbeing (Heil) as a human experience of the holy
2.1.3. Generality

2.2. The holy as gentle and familiar
2.2.1. The yellow
2.2.2. Quiet joy
2.2.3. Friendliness
2.2.4. Gaiety
2.2.5. Mediation and the middle

2.3. The depth and the flesh – the holy as the strange, the unfathomable
[this is the part that needs to be re-written, so I’m not sure yet, how it will be broken down]

3. “Lake and Mountains” [optional]
Lake and Mountains 1928
I have done some body-hermeneutics on this painting and have a feeling that it would potentially help me with the divine. But that might make this project somewhat hard to swallow, so it might be a good idea to postpone this part.

4. Conclusions, or where do we go from here

слово-текст-книжка, і ще про кров

Я вже раніше казала, що цей пост, що нижче, мене захопив і не відпускає вже кілька днів. Написала була панові , що мені воно нагадало перетин кількох робіт одної канадської мисткині, а коли він запитав, якої, моя відповідь перелилася за межі нормального розміру коментаря, тому пишу її тут, нижче.

Originally posted by at Self-describing

drop

Мисткиню звати Лані Маестро, нажаль, вона не дуже активно присутня в інтернеті… Я хотіла була про неї щось написати десь під кінець літа, але так і не зібралася, от і нагода тепер.

“Нагадування” і “схожість” коли йдеться про мистецтво – штука завжди недо-визначена, і в якомусь сенсі багатозначна, хоч це не значить що вона суб’єктивна і аби-яка, я спробую коротко (наскільки це вдасться – upd.: не вдалося) описати цей перетин, наскільки воно буде зрозуміло – то інше мабуть питання.

Те, що робить , наскільки я розумію – спроби якось випробувати, програти (в сенсі музичному, а не азартному) поняття простору (чи краще було б сказати місця, топосу) мови і тексту – це в ширшому сенсі, але також і топосу книжки, сторінки, паперу – в сенсі локальному і локалізованому. Тобто ця геометрія слів чи навмисно, чи вимушено, рефлектує над, і відбувається в, різниці (проміжку) між “гео” і “метрією” тобто між землею, матеріалом і матерією (книжкою, сторінкою) з одного боку, і “абстрактною”, безтілесною, мовою, словом, текстом, поняттям, (а також ритмом, тобто власне метром) з іншого боку, які на ту сторінку лягають і її таким чином “вимірюють”, визначають, означають, обмежують. (Тут, звичайно, дехто мабуть впізнав Unter-Shied пізнього Гайдеґера, а також його ж “мову”, і Riß також, ну і грецьке перас, звичайно, також.) Це в загальному.

Конкретно ця річ (як її назвати і означити?), ця крапля крові вражає тим, як мінімалізм форми контрастує з густим наповненням змістом, як “форма” твору прекрасно перегукується з контрастом всередині самого поняття – це крапля крові це ніби так мало, але разом з тим безмежно багато. Тобто зовні це всього лиш малесенька червона дірка, один акуратний прокол, але по другий бік цієї поверхні – все тіло, вся його глибина, густа заплутаність, темна наповненість – чим? Життям? Може вона так і вражає, і лякає теж, бо через таку малесеньку дірку, крапля за краплею, навіть такою ніби абстрактною, може витекти вся кров, все життя. (Про абстрактність – площа точки в геометрії ніби-то має бути рівна нулю, тобто ця точка крові теоретично не мала би містити в собі ні краплі субстанції, але ж тоді вона би мала бути невидима, ну чи хоч би чорна, а ця червоність крапки над “і” враз перевертає і руйнує цю абстрактність, її неможливо ігнорувати, трактувати відсторонено як геометричний об’єкт.) Досить мабуть про це – можна би було ще багато про що поміркувати, і це було б дуже цікаво, але загалом мабуть зрозуміло, в якому приблизно напрямку, тому не зараз і не тут…

Про канадську мисткиню. В неї була ціла серія раніших творів мистецтва у вигляді книжок – мені пощастило кілька з них добре порозглядати, бо після закінчення інсталяції вона їх пороздаровувала, в тому числі моєму керівникові, який приносив їх часом на заняття. Книжки були зроблені вручну, в більшості “порожні” – де-не-де в них можна було знайти якесь слово-два написане від руки, але решта були лише “малюнки”, “сліди” зроблені кіптявою від вогню, тобто вона в них “писала” вогнем.
Ось тут є ілюстрація:
http://universes-in-universe.org/eng./bien/sharjah_biennial/2009/tour/museum/lani_maestro

Ну, може власне ці не так виразно перегукуються, але в неї була ще інша книжка, в якій не було ні вогню, ні слів, ні нічого взагалі – але була наскрізь проколота (здається, навіть не проколота, а вручну, тобто нігтем, прошкрябана дірка через всі сторінки). Ото мені та книжка з діркою перегукується з проколом (puncture) цієї краплі крові.

Тема червоного, крові, і абстрактності (в тому числі digital) мови, слова, тексту, перегукується мені з її недавньою інсталяцію her rain – вона про це розповідає трохи і показує на початку цього ось відео (пропускайте вступ):

Якщо в когось не показує – ось прямий лінк.

Про павука, смерть, землю і небо

July 18, 2012, 5:50, Wed LSL

Sleepless middle night at the usual anxiety time around 4:00.

The best part was getting up at 3:30 and finding a huge black spider right at the light switch. It was exactly the one in “Through a Glass Darkly” over the bed and thus so very appropriate my seeing death so clearly yesterday. I just barely dare look up into the wall of trees and their accompanying lake where it de-peared, phenō-menalized as the final deepening of earth: my native soil like a tree’s that it only holds from above and blends into only so far. Earth indeed is place of death’s river of forgetfulness and the underworld and we engage it continu-ously repeatedly, even with melody and tenuous risky dialectics, for it is what holds and gathers us back like gravity, keeping our particularity, its offspring alive and functioning. We are held off its complete captivating and entrenchment (burial) inter(r)nment by our being pulled into the sky’s away ness, ever a-way up-held and hinged on it like those Paleo buffalo, stretched thereby lineately and en acte en mouvement. Isn’t that diffusion ( & of the earthy itself) also our intrabindedness that equally up-holds us if laterally, all these presencingeds interlacing just by the fait of their on same ” : like the plunge of each tree standing tall and strong, str-aight & vertical, seriously interdependent and chiastic [?] with each other & all the types of life that get support from them. ?

This Black is not the Horror of the Vision & doesn’t terrify me, at least not more than a bedroom spider half the size of my hand. It has taken me so long to become acquainted, perhaps even friends (philo) with, earth. The tenuousness (>con-tinu-um) of everything no matter how vital or elemental, of course, gets clearer. However, that magnifies the wonder of inextances, presencingeds, tents. Its eminently friendly, isn’t it D, to us all, en-y-thing for it is what holds us from below, su-pports & sus-tains us, [незр. слово] has and allows us our deepening an engathering to our particularity. […]

Місяць

І ще ось сьогоднішній ранок – справа можна побачити винуватця тривожного настрою (тобто його рештки) – останній день, завтра вже без нього (амАвасья, про яку я вже давно обіцяю щось написати), а після завтра починається Наваратрі. От тільки мене, як людину якій з астрономії грозив трояк, хвилює таке питання: чому місяць зранку на сході? Там само де він був звечора кілька тижнів тому (є в попередньому пості одна вечірня знимка)… Я наївно думала, що вранці місяць має бути на заході…