Мої 25 – під знаком Майдану

Напросилася на флешмобівське завдання спогадів про один свій рік від одного з улюблених Майданівських персонажів (точніше, його фейсбучного прототипа), і він дуже доречно видав мені нумер двайцік п’єть, тобто якраз рік помреву, 2004-2005.

Але почну з початку, тобто з липня 2004, коли мені ті 25 власне стукнули – я приїхала на канікули до Львова після досить напруженого але загалом вдалого року, я вже приблизно знаю, про що писатиму дисер, мені вдалося переконати Сема, що я це зможу і він нарешті погодився бути моїм керівником. В нього був вихідний рік (а тому мені довелося брати купу всякої туфти – в сенсі не Семових курсів), але зате в нього в той рік була “група” своїх студентів, і ми час від часу збиралися з Семом розмовляти про речі, що стосувалися наших дисерів, його метода, і всякого такого. Мені нарешті починає бути приблизно зрозуміло, що відбувається, і як воно буде далі.

По кількох тижнях Львова (мабуть присвячених обходу родичів і друзів), їдемо з товаришкою в Крим – попереднього року ми влаштували собі тур по татарах (завдяки одному дуже сердечному хлопцеві з моїх Майданівських віртуальних знайомих, який більшість того туру нам організував, сам при тому будучи за кордоном), цього року вирішили не вештатися особливо, а зависнути на Казантипі, бо там, кажуть, класно. Там я отримую перший досвід медитації (про це трохи написано тут), але в той час вирішую, що воно не моє, і навіть не здогадуюся, як цей досвід згодом змінить моє життя.

По дорозі назад з Криму заїжджаю до Харкова – мене запросила в гості найяскравіша і найавторитетніша з майданівських персонажів жіночої статі – Пані, мій тогочасний віртуальний персонаж намагається всяко її наслідувати, і тому я не дурна відмовлятися від такого запрошення. Там мають ще бути і інші Майданівці. Адвокат і тоді ще Правник зустрічають мене на вокзалі, виглядають зовсім не так, як я собі їх уявляла (хоч це не перша моя зустріч з віртуальними знайомими, в тому числі Майданівськими, мене не перестає дивувати, наскільки сильно віртуальні іпостасі відрізняються від їх реальних власників – не лише виглядом, але й характером, і стилем поведінки. Свистович приїжджає наступного дня з чотирирядковою одою про мене, не пригадую всього витвору, але фейрично-катаклізмічний образ закінчується фразою “… розбиваються двері, і в них влітає розлючена Мері” – цілком в дусі якихось греко-римських хтонічних чудовиськ 🙂 (в нього мій нік взагалі чомусь тільки з дверима і римувався 🙂 ).

Виявляється, що запросили мене не просто так, а з метою втаємничення мене до адмін-групи. Моя ініціація проходить безболісно (ну от хіба що розкривають мені всю страшну правду про адміна під ніком Бабай, в якого я на той час віртуально закохана). Взагалі дуже цікаво подивитися зсередини на те, як працює сайт, вперше знайомлюся з вікі, тоді ще дуже простою, але відразу захоплююся її потенціалом – Вікіпедії тоді ще нема і в помині [UPD. я помилилася, вікіпедія тоді вже була, але ще не була популярною], а в нас вже є зародки власного довідника внутрішнього користування, побудованого на тій першій вікі. Ще цікавіше дізнаватися про принципи чи правила функціонування адмін-групи, цього серця майдану (ідейних натхненників “жидо-марсіанської змови” – визначення запропоноване тролями, і з ентузіазмом перетворене на само-назву). Колись може напишу трохи про те, якими ці принципи були, і як вони перевертали мої тодішні уявлення. Вибори на носі, і приготування до них йде повним ходом, я так розумію, що розширення адмін-групи теж є одним з компонентів, ну чи принаймні терміновість такого розширення спричинена власне виборами і приготуванням до революції.

Восени повертаюся в Торонто, осінь і початок зими проходять під знаком Сема і Майдану. З Семом ми беремо його останній річний курс, разом з тим це його перший курс повністю про метод. Ми читаємо в основному манускрипт його так і неопублікованої книжки (теоретичну частину), плюс супровідні тексти Ніцше, Гайдеґера, Мерло-Понті, робимо багато вправ, і вперше “правильно” працюємо з методом (принаймні я – вперше, бо, оглядаючись назад, мої спроби попередніх років правильними можна назвати лише з дуже великою натяжкою). Я пишу перший в житті пейпер про картину (це, між іншим, перша ілюстрація з попереднього поста – якраз зараз дописую про неї повноцінний розділ). Крім того я ще беру один курс про “середнього” Гайдеґера і поетику з іншим чуваком, а в другому семестрі з ним же ж Буття і Час, але це не йде в жодне порівняння з Семовим курсом.

На майдані, крім всяких інших речей, розвиваємо чи покращуємо механізми і знаряддя, які будуть потрібні для до- підчас- і після- виборних дій. Чесно кажучи, вже не пригадую, що саме я там ще робила, крім того що згадував в котрійсь статті спогадів ДевРанд – механізму координації новинарів, особливо передавання естафети в оброблені новин/пошти. Під час самої революції фактично єдине, що можна робити з-за кордону, при тому не чуючись цілком useless – це перебирати пошту і ставити новини з неї, моніторити інші джерела, одним словом, займатися вторинною роботою. Коли починаються протести, мене вражає, наскільки уважно Канада слідкує за подіями в Україні, наскільки адекватно подаються новини, наскільки палко співпереживають люди, навіть ті які до України жодного особливого стосунку не мають – магія реального майдану діє на них теж, і цей досвід вартий навіть тої відірваності від майдану реального, до якої обмежує перебування за кордоном. Сем знаходить десь англомовну (слабку за наповненням і страшнувато на вигляд, порівняно з українською) версію Майдану і питає мене, чи я такий сайт знаю, і зразу переповнюються особливою повагою (чи чим?), коли виявляється, що це власне той сайт, на якому я просиджую ночі. Всі інші теж весь час питаються, як там, і що нового. Коронним стає україномовний лист подякий Майдану від одного російськомовного харків’янина з нашого факультету, з яким ми не надто ладимо, той лист чомусь приходить якраз підчас мого чергування, я сміюся, і відповідаю йому підписавшись власним ім’ям, замість типового “черговий новинар Майдану” – після того в нас з ним більше не було жодного конфлікта.

Тим часом я готуюся до виїзду на наступний рік за програмою обміну до Німеччини – заповнюю пачки аплікацій, подаюсь на стипендію (яку вкінці кінців німці мені таки дають). Під кінець навчального року я вже дійсно шарю в Семовій філософії, Сем мене хвалить багато і часто, і прислухається теж до того, що я кажу. Курс закінчується скандалом з подачі мого екса (найдовготривалішого із всіх моїх ексів), і хоч я ніяк не замішана в самому скандалі, доводиться взяти участь в його роз’яснюванні і розрулюванні, що вкінці закінчується розривом будь-яких, навіть дружніх відносин з цим ексом, але зато глибшою довірою і відвертістю з Семом ніж будь-коли досі. В липні 2005, тобто коли мені стукає 26, я знову у Львові, готуюся до фантастично приємного року у Фрайбурзі, який скоро стане найкоханішим з міст, я закінчила всі курси які треба було взяти для докторантури, мені залишається лише написати ще один (останній) пейпер для Сема, і тоді можна братися за дисер, я вільна – мене ніщо не обмежує, і ніщо не стримує.

Майдан продовжує відігравати велику роль і протягом наступного німецького року. Про цей наступний рік я потім казатиму, що це найкращий рік мого навчання в Йорку, бо ж проведений у Фрайбурзі, але глянувши зараз назад, розумію, що цьому німецькому рокові нестерпно бракує Сема, хоч я цього браку і не відчуватиму. Може тому, що взимку, через пів року я почну медитувати, і глибока радість від “повернення додому” (до внутрішнього дому) переважить всі інші недосконалості. Ще через пів року я повернуся в Торонто іншою людиною, невдовзі остаточно піду геть з майдану і заведу натомість жж, і ще через пів року буде моя перша Індія. Але я забігаю надто далеко наперед.

Реконструювати все це при повній хронологічній неповносправності мені вдалося завдяки недавно випливлому з архівних глибин аут-боксу йорківської пошти, якою я перестала користуватися якраз влітку 2005го і кільком фоткам з підписаними роками. 🙂 Отак я виглядала того літа, коли мені стало 26 – це був єдиний раз в житті, коли в мене було червоне волосся, хоч і недовго – виявляється, червона фарба дуже швидко вицвітає :).