Фіз-мат ліцей, з поглибленим вивченням англійської і фізкультури – частина 1.

Про свою школу я трохи писала тут. Вона була з далеко не найгірших, навпаки, вважалася одною з кращих, але радянська школа то і є радянська школа, і вона продовжувала нею бути навіть коли союзу не стало, просто прибрали піонерсько-комсомольські символіку, замість ленінської кімнати (якою завідувала наша друга класна керівничка) зробили комп’ютерний клас, чи шось таке, і поміняли риторику лінійок в патріотичному дусі. Я дуже мало що пам’ятаю з середньої школи, вочевидь було нудно, хоч я й не нарікала. Якісь в мене були регулярні конфлікти з деякими вчителями, третя і остання класна керівничка (вчителька укрмови і літератури) називала мене не інакше як “язиката Хвеська”, і ще про мене і Глинного, який був пра-правнуком Франка, любила казати, що ми “славних прадідів великих правнуки погані”. Але насправді ніяких особливих чи довготривалих ексцесів там не було, разом з тим дійсно цікавих подій які б запам’яталися теж було обмаль.

Так от, одного разу (не пам’ятаю, як саме це було) десь під кінець восьмого класу, (а може то вже літо було?) математичка сказала мені, що є такий фіз-мат ліцей, і що добре було би, якби туди пішла вчитися (добре для мого майбутнього), то щоб я спитала дозволу свого тата, і вона мене туди заведе. А може й не так було, може вона сама подзвонила додому і з татом поговорила по телефону. Тато нічого не мав проти, звичайно, і котрогось дня ми десь зустрілися з нею – мабуть на якійсь зупинці, чи що, і вона “взяла мене маленькую за руку”, ггг, ні, насправді все було не драматично, і хоч я їй того ніколи не казала, але я їй дуже вдячна.

Прийшли ми туди і зустрілися вже не пам’ятаю з ким – мені здається, що не з директором (Хобзеєм), а з завучем (який потім став моїм математиком, а потім і директором), але може я помиляюся, бо самої тої зустрічі не пам’ятаю взагалі. Пам’ятаю, що нам сказали, що екзамени вступні вже закінчилися, тому цього року (чи семестру?) вже пізно, і пам’ятаю, що мене здається відіслали в коридор, і по закінченню дорослої розмови мені сказали прийти через кілька тижнів на персональний екзамен. Не пригадую, чи я до того екзамену якось готувалася, чи ні, в шкільній математиці я більш-менш шарила, у фізиці – не надто, як не дивно, в школі я краще шарила в хімії. На екзамені нас було чоловік 10 здається, чи може менше, з математики, пам’ятаю, була якась задача не то із зустрічними човнами, не то з поїздами, і я там щось недорахувала. Вкінці, коли наші задачі поперевіряли, десь двох чи може трьох з нас привітали і сказали приходити в серпні на “практику” – мити вікна і прибирати “територію”.

Територія була дуже класна, і її було багато, багато простору, багато дерев (магнолії при вході), багато сонця (принаймні в нашому класі на третьому поверсі було багато), після затиснутої між горбом і вулицею центральної львівської школи, ліцей дійсно був просторими, і дихалося в ньому вільно, навіть якщо не брати до уваги особливої внутрішньої атмосфери. Крім того в мене був додатковий плюс, що з 40-з-гаком-хвилинного добирання часто кількома транспортами через цілий Львів, моє добирання скоротилося десь до 20 хвилин якщо пішки, або десь 10 на ровері. Не всім було так зручно – ліцеїсти були зі всюди, хоч більшість зі Львова, але частина була і не Львівських – Червоноград, Новояворівськ, Дрогобич, і навіть був хтось з Коломиї. Не-львівські жили в гуртожитку, в будинку ліцею, і це додавало особливого колориту, бо в тих гуртожитських кімнатах ми зависали часто і багато після уроків, і часом перед уроками теж (а зрідка навіть підчас деяких уроків).

В мене були писані щоденники весь час навчання в ліцеї, але, як не дивно, власне про ліцей там не так вже й багато, а з того що є могла би скластися неадекватно-похмура картина – юнацький максималізм, помножений на мій особистий хворобливий перфекціонізм провокував по-дитячому однобоко оцінки подій і людей, і постійні нарікання. “Не встигаю, не встигаю” було, як виявилося, моєю найпопулярнішою щоденниковою мантрою (другою за популярністю була мантра “мене ніхто не розуміє, і чого вони всі від мене хочуть” :), ну то це мабуть типово-підліткова позиція), хоч я цього власне аспекту не встигання взагалі не пам’ятаю. Навпаки, пам’ятаю, що було багато часу на те, щоб займатися тим, що цікаво. Мабуть, це порівняно зі школою, де фактично майже нічого робити не треба було, здавалося, що задають всього надто багато, і що перенавантажують. Аж вчора переглядаючи чи свої підліткові стенання зрозуміла, що ліцей почав мене вчити, як розставляти пріоритети, і виконувати завдання вибірково, пропускати те, що менше важливе, ризикувати і gamble на контрольних і всяких “здачах”, тобто поборювати комплекс шкільної відмінниці, яка мусить знати все, мати все розписане, вивчене, приготоване, без жодної прогалини – цей навик потім добряче придався в університеті, особливо на моєму не надто, кгм, обдарованому гуманітарному факультеті, де не раз на заліках і екзаменах доводилося на ходу вигадувати і з розумним виглядом нести всяку пургу не надто розумним або просто байдужим викладачам.


Треба сказати, що моє розставляння пріоритетів не вписувалося в загально-ліцейський патерн (окреслений в сабджі цього поста) – я була єдиною в класі, хто прочитав всю програму укр. літератури, включно з землею і хіба ревуть, а коли до нас накоротко прийшов був якийсь не дуже натхненний вчитель укрліту, і зачитував з книжки вірші когось з класиків 20 ст., я, сидячи на першій парті без книжки, нахабно з пам’яті виправляла його помилки. Він протримався недовго. Я не пропускала своїх вечірніх “духовних” зустрічей (про які без щоденника мабуть і не згадала би), вихідних виїздів на ті ж духовні зустрічі, чи на лижі, концертів, поетичних фестивалів, театр Курбаса теж здається десь тоді почався в моєму житті.

Ну а потім я, чи не перша в історії ліцею (але зато далеко не остання) пішла вчитися на гуманітарний факультет, та ще й не престижний (міжнародники тут не рахуються – вони були престижні і десь лише на третину чи четвертину гуманітарії). Якесь в мене таке було враження (не знаю, чи відповідало воно дійсності, чи ні), що мій вчитель математики хотів би все-таки, щоб я йшла кудись на математику, і трохи був незадоволений моїм розворотом в протилежному напрямку, але хто б на то тоді вже зважав – ліцей дав мені з одного боку тверезе розуміння рівня своєї математичної обдарованості (яке все-таки не дотягувало геніальності, і в нас же ж було з ким себе порівнювати), а з другого – відчуття різниці між привабливою, і все ж холодною, бо абстрактною, красою математики, і теплим і щемким, хоч час від часу гнилуватим відчуттям від “людських наук”, хоч крім укрліту і “світової культури” (яка в нас в ліцеї була замість світової літератури), про інші гуманітарні напрямки поняття в мене було не надто виразне, бо ж предметів таких в нас не було, а крім художньої літератури, більше нічого з поза-програмних текстів я не читала.

Ну і на закінчення цієї серії, про гуманітарство в ліцеї. Наш клас не вирізнявся особливими гуманітарними талантами, якщо в нас і були лірики, то все таки радше латентні, крім може двох-трьох, але загалом в ліцеї ситуація з ліриками була набагато краща. Може власне тому я (ми з Олею) багато часу тусувалися з компанією на рік старшого “В” класу – вони навіть робили якісь поетичні вечори, більше співали, і активніше вимагали співів, ніж “наші” хлопці, а також більше робили всяких позакласних вечірок, виїздів і виходів в місто. Крім того, як виявляється з мого щоденника (і про що я цілком була забула), в ліцеї був неформальний “літклуб”, започаткований, я так розумію, найстаршим математиком (?) і світовою (?), який час від часу мав напів-формальні відкриті зустрічі, де люди читали свої вірші і прозу, співали, грали музику. На ці заходи ходила велика частина вчителів, і деякі навіть не лише в ролі слухачів. Крім того час від часу були якісь концерти самодіяльності, і зазвичай вони не мали затхлого шкільного духу нудної примусовщини, а навпаки, як і зустрічі літклубу, були настільки популярними, що треба було приходити завчасно щоб займати місця, бо потім не було де сісти. Там можна було прославитися :), що я й зробила на самому початку свого навчання, піснею Панчишина “Останній лист”. Формальні заходи з традиційнішою естетикою (калиною, рідною мовою, ненькою і довгоногими красунями) типу першого і останнього дзвоника теж бували, але рідше, і тому їх можна було терпіти разом з воєнкою/медициною (як ми істерично ржали на темі про те, що треба робити після ядерної бомби!), медоглядами в поліклініці, і іншими атрибутами совка невмирущого).

Ще до ліцею я почала задіюватися у всяких християнсько-благодійних організаціях, тоді у Львові якраз був бум всякого такого радше католицького аніж православного духовствування із виразними вільнодумно-екуменічними впливами, я в цьому всьому активно варилася десь аж до закінчення уні, відповідно щоденники мої все-таки більше про це. Аж дивно, що майже ні з ким з тих “духовних” людей я зараз не підтримую контактів, але до “тематики” і “практики” духовного життя я повернулася після недовгої агностичної перерви, зараз про це фактично і є мій дисер. З ліцеєм навпаки – в той час як тематика, тобто математика, разом з фізикою, забулися цілком (крім якихось загальних чи символічних моментів), люди ліцею не забуваються і не втрачають своєї важливості. Не забувається також і настрій ліцею, точніше, буденний настрій, як я його описувала в своїх щоденниках, цілком забувся, але є виразна пам’ять про якусь загальну настроєність, атмосферу цього місця, про цінності і принципи, а також ґештальти і практичні втілення тих цінностей, через які ту атмосферу можна було легко і виразно відчути на дотик, і жодні тимчасові буденні захмарення не здатні були перебити те особливе ліцейське відчуття – це було щось типу трирічної особистої епохи гуманізму з одою радості в бек-ґраунді.

Далі буде (читайте за тегом lyceum), а тим часом ось вам дівчинка з гітарою влітку перед першим роком в ліцеї.

image

Upd.: тут якраз сьогодні дівчина з паралельного класу поділилася на ФБ домашнім відео з нашого першого дзвоника, можна зацінити і залишки сов-формалізму з одного боку, і з іншого, наприклад, коментар директора у відповідь на послання вступникам від одинадцятикласників :).
Ось перші два відео, на яких є “офіціоз”

Advertisements

7 thoughts on “Фіз-мат ліцей, з поглибленим вивченням англійської і фізкультури – частина 1.

  1. Щось прізвище Хобзей мені наче знайоме, але не можу нічого згадати.

    Швидко час летить. Наче недавно я в школу ходив, а зараз дочка в high school.

    Like

  2. В гуманітарний – точно не перша. Дівчинка з мого випуску (паралельний клас) зараз викладає англійську в ліцеї.
    Про збоченців, які майже закінчили аспірантуру на прикладній, а потім переключилися на переклад (виключно з ліцейським багажем англійської!), помовчимо 🙂

    А літ.клуби я пам’ятаю, класно було, цікаво і неформально.
    І Валентині Олексіївні все життя буду вдячна за те що відрізняю Мане від Моне 🙂 Я аж тепер усвідомлюю, наскільки треба бути фанаткою своєї справи, щоб у той час нам на уроки приносити репродукції ще й так, щоб на кожні 2 парти був примірник. І це враховуючи, що 90% класу на світовій вчили англійську або розв’язували якісь задачі.

    Like

    1. Так-так, міфи розвіюються – он Раїса Григорівна каже, що мене за результатами з фізики прийняли, хоч я в школі взагалі фізики не розуміла особливао. Я того й сказала невпевнено так “чи не перша”, бо пам’ятаю якесь таке легке непорозуміння як настрій. Але точно що перша поступила на непрестижну і безперспективну філософію :). Англійська філологія – то ж круто! 🙂
      Перекваліфікувався потім багато хто, але я відмовилася навіть спробувати якусь нормальну спеціальність отримати, і це після ліцею! 🙂

      На світовій пам’ятаю слайди картин, фрески і пірамід якихось більше ніж книжки з репродукціями, і якесь ніби переповідання Бенкету Платона, більше нічогісінько не пам’ятаю. Може воно мені перебилося університетським курсом історії мистецтва…

      Like

  3. класна фотка!
    я думав, ті вчителі середньої школи тільки в мене були придурками…

    Like

    1. та шо ти, звідки їм було тим нормальним вчителям взятися? з радянської школи?
      мені ще пощастило, в мене була класна вчителька початкових класів, дуже толкова вчителька російської, математичка строга але справедлива…
      а в ліцеї, звісно, то вже була зовсім інша історія, там вчителі були дуже добре підібрані, кілька було таких-собі на цілий ліцей, решта всі – золото…

      Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s