William Blake

Сьогодні день народження Блейка, мене надихає ця постать, хоч насправді про нього я знаю мало… Поет, художник, містик, чи, може, навпаки, в першу чергу містик? Кілька років тому, коли вперше звернула увагу на Блейка і переглядала якийсь альбом з репродукціями, звернула увагу на подібність до фреск Мікелянджело, в тому як скульптурно в обох виглядає людське тіло… Бачила захопливу британську виставу про Блейка кілька років тому… Якщо мене колись знову занесе в Англію, одним із обов’язкових моментів “програми” буде якийсь елемент відвідин якихось блейківських місць, включно з галереями, де можна подивитися на оригінали його творів. Ну а поки що – гуголь в поміч…

Ми любимо співати цей ось гімн Блейка, як в традиційному типу-хоровому, так і в сучаснішому варіанті:

Ось тут картина його, мабуть з менш відомих (зазвичай тиражуються його зображення Бога-творця), яка мені сьогодні запала в око, коли я переглядала, з думкою що б запостити.

З днем народження!

Advertisements

Фіз-мат ліцей – 3, про Царя, тобто про фізкультуру

[Попередній і наступні пости про ліцей читати за тегом lyceum]

Ліцей був фізкультурним раєм порівняно з моєю школою щонайменше в двох різних (і до якоїсь міри протилежних) аспектах. Перший стосувався фізкультурних ресурсів. Школа моя була у відносному центрі Львова, в будинку де до совєтів був жіночий монастир, він був притиснутий боком до горба, на верху того горба були якісь тенісні корти, чи щось таке, і туди нас виганяли на бігання і всяку іншу дворову муштру типу кидання гантелі. Спортивний зал був тісний і нічого особливо цінного я там не пам’ятаю, крім, хіба що, козла, через якого я чомусь любила стрибати. Другий стосувався фізкультурного настрою. За стилем уроки фізкультури в школі були власне муштрою і нічим більше, бездумною і близькою до абсурду. В ліцеї все було так само, тільки “з точністю до навпаки”.

Спочатку про Царя. Його звали Володимир Степанович, він був високим і кремезним красенем з вусами як в Довбуша :). Ніколи нікуди не поспішав, не нервувався, був розважливий і спокійний, і була в ньому якась така дійсно лев’яча, царська гідність – не залежно від того, чи він при параді, чи в буденному спортивному одязі. Його спортом було метання молота, і дійсно, щось в ньому було ковальське – поєднання розміру і сили з якоюсь ніби навіть мистецькою майстерністю рук. Якщо комусь раптом цікаво подивитися, наскільки мій опис відповідає дійсності, у відео нашого першого дзвоника в цьому пості камера його показує на 9:32-9:39 (це перше відео з двох) якраз в той момент коли заглючив гімн.

Перший урок фізкультури, запам’яталося мені таке, підходить до Царя один наш однокласник і каже щось типу: “я в школі був звільнений з фізкультури, мені не можна напружуватися, бо в мене вада серця”. Ну, Цар подивився на нього, подумав, і питає: “А якщо ти коло пробіжиш в залі, що тобі буде?” “Нічого.” “А якщо три кола?” “Теж нічого”. “Тоді займайся як всі, а коли тобі буде забагато – скажеш мені”. “Добре.” Ну то цей наш звільнений з шкільної фізкультури однокласник згодом став одним з наших найзатятіших футболістів.

Про різницю між “нашими” і “їхніми” – 2, а заодно давно обіцяне про “фріків”

Так виглядає, що питання заміни Сема вирішилося, а тому треба повертатися до написання дисера, і мабуть що зменшиться регулярність моєї присутності в Інтернеті. Ну то з такої святкової нагоди викладаю поки що останній пост з серії про Мерло-Понті. Вони в мене були не дуже популярні, але енерго-затратні, тому якщо раптом щось саме не напроситься, тему можна вважати тимчасово закритою. Але коментарі, звичайно ж, як завжди, відкриті і читатимуться відносно уважно :).

Попередні пости всі разом – тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/06/29/як-читати-мерло-понті-рецепти-від-сема-5/.

Далі читаю Декарта зі студентами, і натрапляю на цікаві місця, для мене цікаві в першу чергу тим, як вони грають чи не грають з тим, що і як кажуть “наші”, тобто Мерло-Понті чи Гайдеґер. Тобто мені цікаво з одного боку пересвідчитися самій в тому, що Мерло-Понті дійсно постійно веде діалог з цим батьком аналітичної філософії, а з іншого те, чим “наші” – “екзистенційні феноменологи”, як їх називав Сем, відрізняються він “їхніх”, тобто представників аналітичної традиції (в цьому випадку йдеться про “ідеаліста” чи “раціоналіста” Декарта, але типові емпіристи нам не менш чужі, і також “ворожі”).

Так от, Декарт в першій медитації каже:

“For example, there is the fact that I am here, seated by the fire, attired in a dressing gown, having this paper in my hands and other similar matters. And how could I deny that these hands and this body are mine, were it not perhaps that I compare myself to certain persons, devoid of sense, whose cerebella are so troubled and clouded by violent vapours of black bile, that they constantly assure us that they think they are kings when they are really quite poor, or that they are clothed in purple when they are really without covering, or who imagine that they have an earthenware head or are nothing but pumpkins or are made of glass. But they are mad, and so I should not be any less insane were I to follow examples so extravagant.”

Тут мені цікаві два моменти. Перший – те, як Декарт описує свою ситуацію, на перший погляд скидається на феноменологічний опиc, про який я трохи розповідала тут. Але насправді це на так, а радше навпаки. Те, що Декарт каже про те, де і як він сидить з його точки зору належить до фактичної сфери, а не до феноменологічної. Істина у фактичному сенсі зводиться до нуля чи одиниці, “так” чи “ні”, ствердження чи заперечення, дуже просто. Хоч, в принципі, емпірична фактичність мало цікавить Декарта, але його цікавить certainty, і вона теж дуже логічно або “є”, або її “нема”. У феноменологічному описі ж, істина вимірюється не фактичним нулем чи одиницею (передумовою застосування яких є сприйняття тої істини щодо речей і їх стану як тотальної і однозначної), а глибиною і повнотою присутності речей, феномен – це те, що випромінює свою присутність, показує себе, світиться. Поняття очевидності Evidenz теж існує, але воно стосується прямого і якомога повнішого контакту з речима, але завжди лише настільки повного, наскільки цього дозволяє сам момент і всякі різні обставини і обмеження як наші, так і самої речі. Цей контакт і відповідно ця феноменологічні істина ніколи не є тотальними і вичерпними. Про Мерло-Понті часто говорять як про філософа невизначеності (uncertainty), хоч мабуть доречніше було б назвати це недо-визначеністю, тим більше якщо нам це дозволяє українська мова (англійська в цьому сенсі все-таки трохи дерев’яна). Неможливо повністю і тотально визначити (оцифрувати) ні саму річ, ні наш зв’язок з тою річчю, але це ніяким чином не заперечує ні прямого зв’язку, ні навіть в якомусь сенсі взаємо-проникання (chiasm) між нами і річчю (chiasm – це один з термінів “найпізнішого” Мерло-Понті – в основному з його недописаних нотаток до книжки зібраних і виданих під назвою “Видиме і Невидиме”, люблю цю книжку, хоч вона ще менше зрозуміла, ніж феноменологія).

Австро-угорський вибір: дітей в школу, або сідай в тюрму!

Читали із студентами уривки Волстонкрафт, а саме, її критику феєрично-безглуздих педагогічних рекомендацій Русо, ну і мені згадалося освітня реформа Марії Терезії (я власне після того семінару із студентами, по дорозі додому, писала попередній пост, і власне тому мабуть Марія Терезія в тому пості з’явилася). Оскільки про ту освітню реформу я не пам’ятала нічогісінько, крім того, що власне там написала, то вчора принагідно полізла дочитувати про це у вікіпедії (а де ж іще – пошук за ключовою фразою нічого особливо не дав – видно англомовні джерела Марію Терезію не надто люблять.)

Так от, Галичину було анексовано до Австро-Угорщини при першому поділі Польщі в 1772 році, освітню реформу Марія Терезія запровадила в 1775. Згідно цієї реформи всі діти в імперії віком від шести до дванадцяти років, не залежно від статі, і всього решта теж, повинні були йти до школи. Тих хто протестував (батьків, я так розумію, які особливо протестували по селах – мабуть не хотіли відривати дітей від картоплі – привіт kerbasi ), Марія Терезія сказала садити в тюрму.

Тим часом, (дізналася про це на ФБ від моєї ліцейської вчительки фізики) міністерство освіти і науки кілька тижнів тому затвердило концепцію профільного навчанням старшій школі, з такими перлами як профільний предмет фізкультура (!!!), і заочне навчання в школі для села: “У сільській місцевості, за відсутності учнів для формування класу, профільне навчання може реалізовуватися за індивідуальними планами і програмами з метою задоволення індивідуальних запитів учнів, у тому числі за дистанційною формою навчання чи у формі екстернату.” – тобто нічого не робити, або “я пас курчата за селом” :).

Так шо, нема на них Марії Терезії і бабці Австрії…

Ось мені такий портрет її подобається, хоч він ніби-то десь років на п’ятнадцять раніший за освітню реформу:

Фіз-мат ліцей – 2

В попередньому пості я писала про те, як я туди попала, і трохи про нетиповий, тобто гуманітарний аспект ліцейського життя. Сьогодні буде про дух і літеру :). Ні, все-таки про літеру мабуть наступного разу, а зараз в основному про дух.

Головним в ліцеї було те, що найбільше відрізняло його від школи, таких аспектів я бачу два, і вони взаємо-пов’язані. Перший аспект – те, що найважливішим в ліцеї була наука, причому як “наука” як процес (навчання, праця, вправи, задачі), так і наука як спосіб діяльності, справжня, “висока”, як теоретична так і експериментальна наука, відповідно цінилися і заохочувалися ті якості, які є важливі для успіху науковця, в тому числі оригінальність, наукова відвага, свого роду пригодницький підхід до науки. Другий аспект – це ті міжлюдські відносини, те ставлення вчителів до учнів (і учнів до учнів теж), яке мало би створити якнайсприятливіші умови для розвитку першого аспекту. Це ставлення мало свій стиль, і настрій, і конкретні символічні прояви, воно плекалося дуже послідовно, особливо вчителями “профільних” предметів. Я розпишу згодом, що то були за прояви.

Я не дуже знаю, звідки саме взявся той дух ліцею, звідки саме запозичувалися ті ідеї і цінності, згідно яких сформувалися практики і традиції. Дуже цікаво було б колись поговорити про це (тобто про те, звідки взялися конкретні ідеї) із засновниками – в першу чергу з першим директором Хобзеєм, бо я і не знаю толком, з ким ще можна би було про це поговорити, ну і з вчителями, звичайно, про те, як ці ідеї імплементувалися, які були механізми з адміністративно-вчительського боку, про які ми як учні не були особливо в курсі. Очевидно, що основною практичною моделлю для Львівського ліцею була київська фіз-мат школа-інтернат, але я нічогісінько про неї не знаю, тому не можу порівнювати (про це теж би було цікаво з Хобзеєм поговорити, бо він власне в тій київській школі вчився). Але разом з тим був ще один чи й два аспекти, які були виразно присутні в ідеології ліцею, але яких могло не бути (або й не могло бути) в Києві.