Так виглядає, що питання заміни Сема вирішилося, а тому треба повертатися до написання дисера, і мабуть що зменшиться регулярність моєї присутності в Інтернеті. Ну то з такої святкової нагоди викладаю поки що останній пост з серії про Мерло-Понті. Вони в мене були не дуже популярні, але енерго-затратні, тому якщо раптом щось саме не напроситься, тему можна вважати тимчасово закритою. Але коментарі, звичайно ж, як завжди, відкриті і читатимуться відносно уважно :).
Попередні пости всі разом – тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/06/29/як-читати-мерло-понті-рецепти-від-сема-5/.
Далі читаю Декарта зі студентами, і натрапляю на цікаві місця, для мене цікаві в першу чергу тим, як вони грають чи не грають з тим, що і як кажуть “наші”, тобто Мерло-Понті чи Гайдеґер. Тобто мені цікаво з одного боку пересвідчитися самій в тому, що Мерло-Понті дійсно постійно веде діалог з цим батьком аналітичної філософії, а з іншого те, чим “наші” – “екзистенційні феноменологи”, як їх називав Сем, відрізняються він “їхніх”, тобто представників аналітичної традиції (в цьому випадку йдеться про “ідеаліста” чи “раціоналіста” Декарта, але типові емпіристи нам не менш чужі, і також “ворожі”).
Так от, Декарт в першій медитації каже:
“For example, there is the fact that I am here, seated by the fire, attired in a dressing gown, having this paper in my hands and other similar matters. And how could I deny that these hands and this body are mine, were it not perhaps that I compare myself to certain persons, devoid of sense, whose cerebella are so troubled and clouded by violent vapours of black bile, that they constantly assure us that they think they are kings when they are really quite poor, or that they are clothed in purple when they are really without covering, or who imagine that they have an earthenware head or are nothing but pumpkins or are made of glass. But they are mad, and so I should not be any less insane were I to follow examples so extravagant.”
Тут мені цікаві два моменти. Перший – те, як Декарт описує свою ситуацію, на перший погляд скидається на феноменологічний опиc, про який я трохи розповідала тут. Але насправді це на так, а радше навпаки. Те, що Декарт каже про те, де і як він сидить з його точки зору належить до фактичної сфери, а не до феноменологічної. Істина у фактичному сенсі зводиться до нуля чи одиниці, “так” чи “ні”, ствердження чи заперечення, дуже просто. Хоч, в принципі, емпірична фактичність мало цікавить Декарта, але його цікавить certainty, і вона теж дуже логічно або “є”, або її “нема”. У феноменологічному описі ж, істина вимірюється не фактичним нулем чи одиницею (передумовою застосування яких є сприйняття тої істини щодо речей і їх стану як тотальної і однозначної), а глибиною і повнотою присутності речей, феномен – це те, що випромінює свою присутність, показує себе, світиться. Поняття очевидності Evidenz теж існує, але воно стосується прямого і якомога повнішого контакту з речима, але завжди лише настільки повного, наскільки цього дозволяє сам момент і всякі різні обставини і обмеження як наші, так і самої речі. Цей контакт і відповідно ця феноменологічні істина ніколи не є тотальними і вичерпними. Про Мерло-Понті часто говорять як про філософа невизначеності (uncertainty), хоч мабуть доречніше було б назвати це недо-визначеністю, тим більше якщо нам це дозволяє українська мова (англійська в цьому сенсі все-таки трохи дерев’яна). Неможливо повністю і тотально визначити (оцифрувати) ні саму річ, ні наш зв’язок з тою річчю, але це ніяким чином не заперечує ні прямого зв’язку, ні навіть в якомусь сенсі взаємо-проникання (chiasm) між нами і річчю (chiasm – це один з термінів “найпізнішого” Мерло-Понті – в основному з його недописаних нотаток до книжки зібраних і виданих під назвою “Видиме і Невидиме”, люблю цю книжку, хоч вона ще менше зрозуміла, ніж феноменологія).
Read more…