Фіз-мат ліцей – 2

В попередньому пості я писала про те, як я туди попала, і трохи про нетиповий, тобто гуманітарний аспект ліцейського життя. Сьогодні буде про дух і літеру :). Ні, все-таки про літеру мабуть наступного разу, а зараз в основному про дух.

Головним в ліцеї було те, що найбільше відрізняло його від школи, таких аспектів я бачу два, і вони взаємо-пов’язані. Перший аспект – те, що найважливішим в ліцеї була наука, причому як “наука” як процес (навчання, праця, вправи, задачі), так і наука як спосіб діяльності, справжня, “висока”, як теоретична так і експериментальна наука, відповідно цінилися і заохочувалися ті якості, які є важливі для успіху науковця, в тому числі оригінальність, наукова відвага, свого роду пригодницький підхід до науки. Другий аспект – це ті міжлюдські відносини, те ставлення вчителів до учнів (і учнів до учнів теж), яке мало би створити якнайсприятливіші умови для розвитку першого аспекту. Це ставлення мало свій стиль, і настрій, і конкретні символічні прояви, воно плекалося дуже послідовно, особливо вчителями “профільних” предметів. Я розпишу згодом, що то були за прояви.

Я не дуже знаю, звідки саме взявся той дух ліцею, звідки саме запозичувалися ті ідеї і цінності, згідно яких сформувалися практики і традиції. Дуже цікаво було б колись поговорити про це (тобто про те, звідки взялися конкретні ідеї) із засновниками – в першу чергу з першим директором Хобзеєм, бо я і не знаю толком, з ким ще можна би було про це поговорити, ну і з вчителями, звичайно, про те, як ці ідеї імплементувалися, які були механізми з адміністративно-вчительського боку, про які ми як учні не були особливо в курсі. Очевидно, що основною практичною моделлю для Львівського ліцею була київська фіз-мат школа-інтернат, але я нічогісінько про неї не знаю, тому не можу порівнювати (про це теж би було цікаво з Хобзеєм поговорити, бо він власне в тій київській школі вчився). Але разом з тим був ще один чи й два аспекти, які були виразно присутні в ідеології ліцею, але яких могло не бути (або й не могло бути) в Києві.


Один з них – виразний настрій чи то Просвітництва (я не дарма в попередньому пості про ліцей називала цей період “трирічною особистою епохою гуманізму з одою радості в бекґраунді), чи то Сковородинівства, чи може Корчаківства (?) який наголошував людську (тобто нашу, учнівську) гідність, як основну цінність, і відповідно навчання нас через повагу, ненасильство, і плекання таланту всіма можливими позитивними способами. В цьому сенсі ліцей так кардинально відрізнявся від школи, що це відчувалося відразу і до цього неймовірно швидко звикалося.

В школі (навіть моїй особливій спец-школі з галицькими традиціями вишиваних комірців) чомусь вважалося, що повага учнів досягається через страх і “військову” дисципліну. Навіть найкращі (і найповажніші мною) мої шкільні вчительки поводилися так, що ми їх побоювалися, і ні про кого крім першої вчительки я б не могла сказати, що я їх “любила”, тому для мене щоразу було величезним шоком, коли я випадково, після того як вже пішла зі школи, зустрічала котрусь із них (вчительок) на вулиці, чи в театрі, і вони починали називати мене в димінютивній формі – бо цього ніколи не траплялося, і не могло трапитися в класі. Разом з тим, якби це зробив будь-хто з моїх ліцейських вчителів, мене б це зовсім не здивувало, більше того, від наших попередників ми успадкували “кличку” нашого математика, і між собою називали його “Мар’янчик”, тобто зрозуміло, що власне з любов’ю. І коли хтось із ліцейських вчителів заявив нам щось типу “мені не треба, щоб ви мене любили, а тільки щоб поважали” (чи може навіть “боялися” – не пригадую вже точно), то в школі це було б нормально, а в ліцеї навіть в перші дні вже добряче різало вухо, відповідно я цій людині не довіряла і завжди трималася осторонь – для мене ця людина була не-ліцейською, чужою.

Конкретна пара вчителів – з фізики і математики – була визначальною для кожного класу, це була найважливіша констеляція, головні дві зірки, через які до великої міри формувався характер навчання того класу (здається що кожен з тих вчителів вчив не більше двох чи може трьох класів, бо в нас було багато годин – крім “лекції” для цілого класу були ще пари практичних, коли на два уроки підряд пів класу йшло на фізику, а пів – на математику, а потім на наступні два уроки мінялися навпаки.) За різних обставин і для різних людей (класів, чи груп в класі) в сузір’я могли ще додавалися інші вчителі, часом навіть вчителі, які нас нічого не вчили, але ці двоє були головні. Після першої чверті в ліцеї я написала в щоденнику щось типу того, що нашій парі вдалося знизити звичну стіну між вчителями і учнями (смішно зараз читати, і бачити, наскільки банальні фрази, якими я висловлювала свої враження, але разом з тим цікаво і може навіть трохи несподівано, наскільки адекватними бувало відчуття суті того, що відбувалося, навіть якщо воно було сказане підлітковими штампами і навіть часом канцеляризмами). Наша пара була дуже особлива (хоч мабуть так вважав про свою пару кожен клас). Про Мар’янчика я вже сказала, а про вчительку фізики, Раїсу Григорівну досить сказати, що зараз п’ятнадцять з гаком років по тому, вона набагато краще знає про всіх нас, хто де і чим живе, аніж ми знаємо один про одного, і якщо мені треба би було знайти когось телефон, чи контактну пошту якусь, або просто поцікавитися, найефективніше було б спитати про це власне її.

Можливо також (не знаю, чи це дійсно так було, чи це моє припущення хибне) що на ідеологію нашого ліцею якось теж впливав галицький, а саме австро-угорський дух. Ліцей офіційно ніби-то був при Львівському університеті, Львівський університет крім своїх польських традицій ще завдячував добряче світлому цісареві. В той час як Марія Терезія провела реформу початкової освіти і понавідкривала повно сільських шкіл, в тому числі і в Галичині, Йосиф II в процесі реформування вищої освіти позакривав всі університети імперії крім трьох – Віденського, Празького і Львівського. (Сподіваюся, що я тут нічого не наплутала – історія – то явно не мій предмет.) Ґаудеамус, який університетський хор Черемош співав на наших випускних, апелював до того духу старих європейських університетів, який все ще вчувався, хай навіть ледь-ледь, навіть після років радянської освітньої системи, можливо що найбільше його було чутно власне на мехматі – там було багато молодих і “класних” викладачів, прізвища яких були відомі далеко за межами факультету і мабуть навіть університету.

Ну і не в останню чергу не могло на ліцей не повпливати те, що його було засновано на самому початку незалежності, все ще на патріотично-свободолюбній хвилі НТШ, Товариства Лева, Червоних Рут і Вивихів, тобто з одного боку це виливалося в ідеологію побудови держави, і нам говорили про те, що наше навчання – це форма патріотизму, що ми – майбутнє України, і нам її розвивати, а з іншого боку ця ідеологія розбавлялася гумором, легкістю, і спільністю неадемічного дискурсу між нами і вчителями – ми співали тих самих пісень. В мене є запис в щоденнику, що ми з Олею вже кілька тижнів діставали Мар’янчикового молодшого брата, щоб він нам заграв на гітарі і заспівав щось – він теж вчив математику, але не в нас, ну і от нарешті котрогось дня (мабуть якоїсь сонячної суботи після уроків), йому набридло мабуть від нас відмахуватися, а може просто настрій був відповідний, і він піддався, то ми пішли втрьох в наш клас, і переспівали спочатку його весь “репертуар” потім спільне (на два і дещо навіть три голоси! – так каже мій щоденник) і моє мабуть теж, аж поки Мар’янчик, який на той час вже був директором, і вже весь ліцей облазив в пошуках свого брата, не “застав” нас, і був дуже здивований знайти його в компанії своїх учениць. Але це було нормальним явищем, так само як звичним було те, що наші хлопці з вчителями після уроків в комп’ютерному класі грали в якісь групові комп’ютерні стрілялки, з жартами від когось із “новіших” (в сенсі не надто досвідчених в стрілялці вчителів) типу “так! це я! ану в мене не стріляти! Хто вистрілив??? Ааа!” Ну і традиційні матчі між вчителями і учнями з футболу, волейболу, чи баскетболу (особливо після останнього дзвоника), які ходив дивитися весь ліцей (ну чи принаймні свідома його частина) – це все були такі елементи рідності, яких ми не бачили, бо не могли бачити, ні до ліцею в своїх школах, ні після ліцею в університетах чи інститутах, де бували поодинокі випадки “прогресивних” викладачів, але не було плеяди, і не було інституційної підтримки, ідеології такої прогресивності, як це було в ліцеї.

Тим часом, згодом напишу ще про інші конкретні і може буденніші прояви духу ліцею.

Інші пости про ліцей читайте за тегом lyceum.

Advertisements

54 thoughts on “Фіз-мат ліцей – 2

  1. я вчився в ліцеї. все правильно сказано, але можна на це подивитись під іншим кутом. якого ти року випуску?

    Like

    1. Так, я пишу про це однобоко, мабуть звучить надто пафосно :). Було б дуже цікаво почитати твій погляд під іншим кутом.

      З мого щоденника складається враження мало не протилежне до того, як я це описую тут, просто дійсно з часом все дріб’язкова забувається, в тому числі надмірна підліткова критичність і емоційна загостреність сприйняття (в Корчака є геніальна повість на ту тему, називається “коли я знову стану маленьким” – герой пере обтяжений дорослими проблемами хоче повернутися назад в дитинство, але коли потрапляє туди і стикається з дитячими проблемами то за якийсь тиждень чи два не витримує і катапультується звідти назад в доросле життя).

      Я там вчилася 1993-96, після нас поступово ставало гірше в різних аспектах, про які я не говоритиму. Твій час був коли?

      Like

      1. я там був десь на 6-7 років пізніше, здається. я його так і не закінчив.

        те що ліцей має найпотужніший навчальний рівень у Львові або може й в Україні- це без сумнівів, але

        1) там є брак “людських” відносин які так потрібні дітям
        2) як показує досвід на перших курсах універу вони на голову вище всіх, але чомусь при закінчені вони здебільшого гірші… такий от парадокс

        Like

        1. 1) як ліцеїстка і мама ліцеїстки, я б сказала – навпаки 🙂
          2) трапляється, але не здебільшого. Часом люди просто пропускають момент, коли потрібно перестати спочивати на лаврах і почати вчитися

          Like

          1. може я недостатньо коректно пояснив що я мав на увазі щодо 1

            якщо ви з першого разу не зрозуміли то певно вже й не поясню 😉
            no offence.

            Like

          2. Знаєш, uka, ви пішли з ліцею на самому вершку підйомної хвилі, потім поступово почало йти на спад. В мене є фраза в щоденнику – щось про “загальну деградацію ліцею”, і я зовсім не пригадую, що саме я могла мати на увазі, бо я там не пояснила цього, але мені здається, що це не була лише примха мого настрою, а було перше відчуття тенденції, про яку потім і інші теж говорили. Чудово, що зараз цього відчуття вже нема і твоя мала насолоджується так само як ми, але я не виключаю, що фази якісь спадів-підйомів були, і в когось фаза загально-ліцейського спаду могла накластися на якусь іншу фігню, і могло не пощастити і з конкретним вчителем і з класном, і тоді враження від ліцею як раю для nerds могло бути цілком інше, ніж в нас.

            Я от, на приклад, завжди плювалася на Дереша і його мідні буки, а тут останньо в розмовах мені його регулярно виправдовували з точки зору суб’єктивності досвіду, чи чогось такого…

            Like

            1. Я думаю йдеться не про деградацію, а про те, що ліцей міняється. А тим, хто його любив у свій час, він подобався таким, яким він був у той час. Нам – у наш, вам – у ваш і т.д. Природно, що комусь він міг і не подобатися. Коли ми навідувалися в ліцей через рік, два, три, думка була та сама, “ліцей вже не той”. А потім я власне і зрозуміла, що він не ірший, просто інший. А теперішній взагалі дуже відрізняється від 20 річної давності. Однак є якісь певні речі, які не міняються, і власне завдяки малій я це зрозуміла. Я навіть не можу сформулювати, що саме не змінилося. За вийнятком одного: її теперішні емоції приблизно такі ж, як мої тодішні (то моя специфіка: я часто не пригадую подій, але дуже добре запам’ятовую емоції).

              Треба буде “мідні буки” прочитати. Бо я обмежилася культом.

              Like

              1. Не знаю, може воно й так, але я на власному досвіді переконалася, що запам’ятався з ліцею мені дух свободи і фіялок, і емоційне піднесення постійне, а як відкрила свій щоденник тих років – то там суцільна чорнуха і депресняк, за винятком невеликих світлих моментів :). Може я просто хороше не записувала, а більше погане, тобто може то був такий спосіб терапії – хоч щоденнику пожаліюся, як більше нема кому, але я тут по міркувала про деякі тенденції і закономірності моїх скарг, і бачу, що вони складаються в якусь картинку… Може колись про це напишу.

                Знаєш, що мене вразило – в тому відео з останнього дзвоника першого випуску дівчина якась, якої я не знаю, говорила дуже класну промову, шкода, що вона там обрізана, але з того що є, я б могла під кожним словом підписатися. Так от, там мене вразило те, що вона щось каже про те, “які ми були погані” – і я бачу в себе в щоденнику теж постійно результат такої оцінки (хоч я цього зовсім і не пам’ятаю), і мені це дуже зараз дивно… Ми не були погані зовсім, ми були молодці, і розумники, і працьовиті, і добрі діти, хоч інколи хуліганили, але ніколи не зі зла – чому нам постійно втирали, що ми “погані”, – навіть в ліцеї? Я би могла це списати на власний перфекціонізм, чи щось таке, але тамта дівчина з першого випуску – вона теж це так відчувала…

                Like

                1. Напиши, було би цікаво.
                  Бо я тоді щоденника не вела, а на зараз ніякого негативу не залишилося, тим більше в ключі “ви погані”

                  Зараз мала часом каже, що на них нарікають, що вони найменші, але найбільший головний біль ліцею,але воно десь закономірно. Клас, який найближче до тенісних столів і за стінкою від кабінету директора, приречений мати найгіршу дисципліну – більше жоден клас з дзвінком не зносить з ніг викладача, по дорозі до дверей 🙂

                  Like

                  1. Та ну, в нас був найдальший клас від тенісних столів, і все одно зносили викладачів :), особливо Держко в тій перерві коли давали печиво чи булочки. Він, правда, “довго не прожив”, як і попереджала на першому дзвонику представниця вашого року – його виключили десь не то взимку, не то наступного літа.

                    Like

                  2. о, ми теж вчились в цьому класі, пам’ятаю, який тупіт стояв, коли пів ліцею бігло за булочками, повз наш клас – підлога ходором ходила 🙂 тепер там плитка в коридорі, а років 20 тому був рипучі дошки 🙂

                    Like

                    1. Там тепер плитка? Бо в наш час спочатку був паркет здається, а потім залили кольоровим цементом, але якось невдало :).

                      Like

                2. от ще згадалося, торік зустріла свого однокласника, то він сказав, що не хотів би, щоб його дитина вчилася в ліцеї, не хоче відбирати в неї дитинство…

                  Like

                  1. Ну от власне що різні мабуть діти і різні в них інтереси. Я навіть в поривах найбільшої ліцеєненависті в щоденнику все одно усвідомлюю, що я там є, і залишаюся, заради “людей”, і пишу про це. Тобто я знаю, що це мій вибір, і я його роблю саме таким. Але позакласну програму я собі організовувала сама по повній програмі, нарікала, що не встигаю вчитися, але все одно займалася своїми не-ліцейськими справами :).

                    Like

                  2. щодо дітей, то я б дуже хотіла, щоб моя дитина захотіла вчитись в ліцеї, але якщо в неї виникатимуть якісь сумніви, чи їй це подобається, я буду відраджувати. це мусить бути вибір дитини.

                    Like

                    1. В мене з малою взагалі якась фобія була, чи не нав’язую я їй свої бажання.
                      Я однозначно записала її на підготовчі курси, а потім пів року, поки вони туди ходила по суботах, запевняла, що “тільки якщо справді хочеш”.

                      Like

        2. Ти міг би конкретніше пояснити про “людські відносини”, і може з прикладами? Маються на увазі відносини вчителі-учні чи учні-учні, і чого власне бракувало, тобто яких саме проявів/аспектів людськості? Ти вже мабуть не застав Царя (фізкультурника), так? Шкода, мені здається, він би тобі сподобався – як не дивно, саме він дуже сильно впливав на атмосферу… Я заходила в ліцей востаннє (крім нашого колективного заходу в ліцей на котрусь річницю) десь якраз перед твоїм часом, і враження в мене склалося якесь дуже… недомашнє, що ліцей був вже не той, і я там була б цілком чужа, непотрібна, і нікому не цікава.

          Було б дуже пізнавально почути про це (про твої враження і досвіди) більше, може я теж напишу щось про “труднощі ліцею” – цього року, коли я вперше за довгий час перечитала свої ліцейської щоденники, я була шокована кількістю негативу в своїх записах про ліцей – воно майже все забулося з часом, залишилося в пам’яті зовсім інше враження (може в мене відбулася корекція через мій досвід університету, не знаю…). Я би весь цей негатив взагалі проігнорувала (ну і я вже списала була його на свою підлітковість), але раз ти згадав, то може дійсно варто про це порефлектувати трохи… Насправді між вами і нами була величезна різниця в сприйнятті і поведінці, і особливо у відчутті залежності від, покладанні на, підпорядкованою до авторитетів – ми ще дуже добре пам’ятали союз, і здобуття незалежності, наш період в ліцеї – перша криза пост-незалежності (економічна), вона сприймалася як тимчасова хвороба росту. Ваш час – найглибше болото епохи кучмізму і якась безпросвітність безнадійність, закручування гайок з одного боку, розквіт корупції з іншого… Я не знаю, як це все впливало на атмосферу, і т.д.

          Одним словом, якби ти написав щось про це, детальніше ніж одним реченням, я б з великою цікавістю почитала – ти мене підштовхуєш в напрямку розриву шаблону, а це завжди добре :).

          Like

          1. дійсно, через призму часу враження та сприйняття виглядають вже по іншому. я не можу чітко пригадати тих емоцій, які були там.

            я хочу щоб мене правильно зрозуміли зараз. ліцей дійсно один з найкращих закладів в Україні. це пояснюється підбором викладачів і атмосферою яка там створена з одного боку, а з іншого селекцією учнів! туди не просто попасти. в ліцеї створена атмосфера конкуренції. і це позитивно, але разом з тим там нема того що є в школах. діти менше дурачаться на уроках, нема такого жорсткого “природнього відбору” між хлопцями, менше дівчтат і багато інших речей. жодна з них не є поганою. навпаки саме вони роблять ліцей таким як він є, але це вже інший мікросвіт. це все впливає на психіку. не можу оцінити чи добре чи зле)

            Like

            1. Про природній відбір між хлопцями ти маєш на увазі, що ніхто нікому пику не товк? 🙂
              Про співвідношення дівчат і хлопців (в нас було під кінець 1:5) – це так, і це прекрасно, якщо ти дівчина, але якщо ти хлопець – то мабуть не так прекрасно :). Разом з тим це дійсно якось нівелює всю романтичну сферу, в яку зазвичай занурюються старшокласники, особливо якщо ти хлопець, і твої однокласниці заглядаються на старших, як воно і водиться, а дівчат взагалі катма (яке автокорект хотів виправити на Катманду), і часу на дівчат поза ліцеєм теж катма… 🙂 в мене є записи в щоденнику про жалюгідні ліцейські дискотеки :).

              Like

  2. Я навчався в київській 145-й під кінець Союзу. До учнів ставилися як до студентів перших курсів, зверталися на «ви», як до рівних, але ще не досить навчених. У нас постійно підтримували самостійне мислення, дух обраності, важливості належати до школи. (Як приклад, пригадую лабораторні роботи з фізики. Вони мені не вдавалися, чомусь постійно отримував трійки. Але якусь роботу я зробив не так, як за розданим посібником, а сам вигадав спосіб. В результаті отримав дві оцінки, свою трійку за виконання, і п’ятірку за ориґінальність. Після того завжди намагався зробити щось по-своєму, нестандартно.)

    Старші за віком вчителі тримали дистанцію, спілкування з ними не виходило за межі навчального процесу, але молодші намагалися розвивати наші соціальні навички, залучали до позакласних гуртків. З учителем хімії навіть грали в новомодну тоді групову гру «Мафія».

    Like

    1. В гуманітарному ліцеї до ліцеїстів теж звертались на “ви”, але це не заважало зневажливому ставленню з боку декотрих вчителів і особливо директриси. Вступивши до університету, особливо гостро відчула контраст, адже більшість університетських викладачів ставились до студентів з повагою, як до молодших колег.

      Like

      1. Моя сестра навчалася у вашому ліцеї майже з вами. Враження про атмосферу лицемірстіва й донощицтва залишилися ті самі.

        Like

      2. От в мене такий самий дисонанс був із звертанням на “ви” в універі, особливо на нашому гнилому філософському, де ні про яку особливу повагу, чи тим більше колегіальність і мови не могло бути, а в ліцеї якраз були лише одиниці серед вчителів, про яких я би тоді могла сказати, що краще б їх там не було.

        Like

        1. Зі мною в аспірантурі навчалась випускниця філософського факультету ЛНУ. Вона зазначала, що кумівства там трохи більше, але загалом з її розповідей склалось враження про досить непогану атмосферу – я навіть заздрила, що у Львові латину вивчають, здається 2 чи 3 роки, а не рік, як у нас, не кажучи вже про те, що тоді на філософському факультеті викладав Неборак. Та й запам’ятались ще деякі цікавинки – наприклад, як Карамишева казала, що після пари в іншому корпусі вона запіжджується на лекцію, тож її прозвали “запіжджена” 🙂 Правда, важко було визначити, хто викладав незрозуміліше – Конверський чи Карамишева, бо моя колега не слухала лекцій Конверського, а я – Карамишевої, але з розповідей виходило, що за рівнем незрозумілості і стресогенності для студентів вони могли б конкурувати.

          В нас ще дуже залежало від кафедри. Я писала диплом і готувала дисертацію на різних кафедрах, але на обох було нормальне ставлення. А от на одній із ключових кафедр завкаф – гармонійне поєднання рідкісного йолопа з не менш рідкісним мудаком.

          Like

          1. Наш факультет крім перлу карамишевої можна було охарактеризувати трьома “П” (тільки що придумала) – посередність, пофігізм, плагіат, і це стосувалося як більшості викладачів, так і більшості студентів.

            Карамишевої викладала незрозуміло, бо сама не розуміла логіки, в мене була основна розвага на її лекціях, коли ми робили якісь її логічні задачі, і вона не бачила, що ті її приклади неоднозначні, тобто що трактувати їх можна по різному, і відповідь буде виходити інша, ну то я щоразу пояснювала підхід протилежний до попереднього, і заплутувала таким чином всіх, а найбільше саму карамишеву, бо інакше жахливо нудно було, а ржати з її мовних перлів через кілька місяців набридало.

            Латину нас вчили, але теж якось неефективно – навчили нас всю(!) латинську граматику, але не дали майже ніякого вокабуляру, тобто читати джерела після тих двох чи трьох років латини ми так і не могли. Тут в Торонтському уні до кінця першого року санскриту(!) студенти читають джерела, те саме з грекою в німеччині. Тобто вся ця латина насправді була тратою часу. Я шкодувала, що не дали нам основ греки замість всіх тих нікому не потрібних латинських конструкцій.

            Неборак був, здається, після нас, в нас замість нього була бабця співачки Юлі Міщенко. Я їй чомусь подобалася (мабуть в неї, як і в інших деяких, були якісь сентиментальні спогади про мого діда), але іншим вона добряче крові попила. Але так взагалі укр. література зводилася до анегдотів про Рильського і Сосюру, чи кого там. Ну але це все не з нашого факультету звьозди були :).

            В нас здається більшість зав-кафедрами були слизькими в тому чи іншому сенсі, але чому тут дивуватися – то все була до більшої чи меншої міри кагебістсько-кар’єристська тусня радянського пошиву. Після ліцею це було дуже і дуже сумно. Найбільше філософії нас навчив мабуть соціолог Поляруш.

            Like

    2. О, дуже цікаво…
      Цікаво було б більше про це почитати.
      А щоденники в вас були такі як в школі?
      Гуртки які були? Я бачила на якомусь описі чи рейтингу закладів згадування про гуртки в київській школі і інших всяких ліцеях. В нас здається взагалі поняття такого не було, чи може я забула…

      Like

      1. Шкільні щоденники були звичайного формату, більшість учителів вести їх не вимагали, бо задавали матеріал і задачі за власними програмами на цілі сторінки зошитів. Оцінки теж ставили в щоденник не всі вчителі. Тільки класний керівник хотіла дотримання формальності, хоча ведення ніхто не перевіряв уже з першого навчального року. Підтримувалася думка, що вчитися є потребою самих учнів, а не батьків чи школи.

        Гуртки були при кожному активному учителеві. Найбільшою популярністю користувався фізичний гурток Підгорного. На позашкільних заняттях будували різні прилади, розв’язували підвищеної складності задачі, намагалися висувати й перевіряти теорії.

        Like

        1. А класні керівники були з вчителів?
          А як гуртожиток виглядав?
          В нас було стільки годин фізик-математик в тиждень, що на профільні гуртки нас би не ставало :). Час від часу готували окремо тих хто мав їхати на національні-міжнародні олімпіади, а так підвищену складність ми на звичайних уроках розв’язували (особливо на спарених практичних де по пів-класу було).

          Like

          1. Так, класні керівники були звичайними учителями. Наша проводила «класні години» за рахунок свого непрофільного предмета (російська мова й література). Гуртожитку при школі не було, це кінець 80-х, тоді офіційно називалася середня школа, навчалися самі кияни.

            Математика-фізика була профільною, викладання йшло парами, ми з першого ж року розв’язували задачі з вступних іспитів. Замість підручника з математики нам начитували лекції, пам’ятаю, використовували посібник Яковлева та задачник Сканаві. З фізики мали цілий список видань. Власне, підготовка була така висока, що з цілого класу на 35 осіб не поступив до вишу тільки один учень.

            Зате тепер в серіалах розумію жарти, на кшталт такого:
            — Що теке релігія? — запитують у комп’ютера.
            — Небеса це ax^2+bx+c.

            Like

            1. Ага, ваша – це інша школа була, ніж та, про яку нам говорили – ось вона: http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%84%D1%96%D0%B7%D0%B8%D0%BA%D0%BE-%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BB%D1%96%D1%86%D0%B5%D0%B9

              В нас якраз з фізики більш-менш стабільно був той задачник Савченка, теоретичних підручників як таких не було – були лекції, а от з математики був повний фрістайл – наш вчитель не любив надмірної організованості. Сканаві я пам’ятаю, ми його місцями розв’язували, але особливих вражень від нього не було – він якийсь нудний був.

              Like

                  1. Ні, він не викладав у мене, я його зовсім не пам’ятаю. З «моїх» часів у школі залишилося тільки три учителя, всі непрофільні.

                    Like

  3. Ех, бувають же такі ліцеї. Я про свій згадую з жахом, оскільки тон задавала директриса, хвора на всю голову (непоганий опис тут):
    http://boga4.livejournal.com/78066.html?thread=611314

    Декотрі вчителі були непогані, але загалом сама атмосфера ліцею завжди мала відтінок якоїсь показушності й лицемірства. Особливо гостро це відчувалось щодо національної проблематики: директриса скрізь афішувала, які ліцеїсти національно свідомі, вимагала, щоб учні завжди розмовляли українською, іноді навіть погрожувала відрахувати з ліцею за недотримання цієї вимоги. Хоча, наскільки пригадую, за російську нікого не відрахували, але російськомовним не раз робились досить образливі зауваження і з боку директриси, і вчителів. Це було в середині 90-х, коли серед ліцеїстів більшість складали підлітки, які в побуті були переважно російськомовними. Хоча більшість з них доти прихильно ставились до української, але солдафонські замашки Стефи зрештою давали протилежний ефект. Заручниками такої ситуації були національно свідомі ліцеїсти. Якщо в школі я не раз сперечалась із однолітками на політичні теми, то в ліцеї зіткнулась із тим, що багато однокласників просто уникали відвертого обговорення: спершу думали, що я просто вислужуюсь перед директрисою, коли через деякий час зрозуміли, що я не побіжу до Стефи доносити про чиїсь “неправильні” погляди, все одно, сама атмосфера примусового насаджування “правильної” точки зору автоматично викликала іронію, коли хтось брався щиро захищати цю точку зору.

    Зате потім університет здався просто раєм.

    Like

    1. Ггг, співчуваю :).
      В мене було навпаки, університетське навчання увінчалися на п’ятому курсі курсом педагогіки, і спец курсом “українська національна ідея” з всякими праукрами і українською мовою старшою за санскрит :).
      В ліцеї були окремі неприємні особи і моменти, але більшість і головне керівництво до них не належало.
      Але Дереш вважав інакше – наш ліцей став прототипом його Мідних Буків, де виглядав не дуже привабливо… :).

      Like

    2. Ага, і про російську – в нас була російськомовна меншість, її ніхто здається ніяк особливо не утискав, уроки всі в нас були українською, але задачники переважно російські, особливо славний Савченко з фізики – збірник новосибірського університету.
      Ну але це ж Львів, тобто в нас початкова мовна картина була зовсім інакшою.

      Like

  4. ну от, а я тільки трохи відійшла від приступу ліцейської ностальгії 🙂

    До речі, Андрій Станіславович вчив в мене математику. Досі пам’ятаю практичні на лавочках в травні. А ще латинське прислів’я на кожній лекції. Якщо здати їх в кінці семестру, можна було отримати + бал до семестрової 🙂 А ще була музика на практичних, змагання з кубика Рубика, всілякі там головоломки на уроках (на які потім наклали табу, бо воно вийшло з-під контролю).

    Дух справді був особливий, і якоюсь мірою він зберігся, хоч і викладачі вже старші, і на спортивні змагання вже не завжди є сили 🙂

    Like

    1. Ну привіт, в тебе ж туди дитина щодня ходить – тобі безперервна ностальгія на наступні кілька років забезпечена :).
      Так, я годинами зависала з Адрієм Ст. і хіміком (який на той час нас покинув, бо отримав свій хімічних клас), особливо в лаборантському закутку комп’ютерного :).
      А фізику хто в вас викладав? Чи не ДД Біда?

      Like

        1. Ну то в вас теж сузір’я було таке що ого. 🙂 Вона з вами ще й в гори ходила також, так? Бо ми пробували раз Мар’янчика вломати, але нам то не вдалося, так що зрештою в поході з нами лише Цар був.

          Like

          1. угу, було
            Наскільки я пригадую, в гори лише Станіславович ходив. Біда – ні. Але можу й помилятися, бо я тоді в гори не ходила.

            Like

            1. Мені чомусь десь запам’яталося, що власне Біда… Знаєш що, мені здається, ми навіть десь випадково перестрілися були в горах, і вона була з учнями з вашого року, і власне звідти я взяла ідею про те щоб на наступний рік спробувати загітувати Мар’яна – ми ходили обидва рази з на рік старшим за нас “В” класом, який, очевидно, мав якийсь свій особливий зв’язок з Царем.

              Like

                1. Я тебе досить добре пам’ятаю з ліцею, бо моя тітка працювала (та й досі мабуть працює) з твоєю мамою, то мені все про тебе говорила: “а там в вам Уляна вчиться/вчилася, ти її знаєш/пам’ятаєш? – то вона…” 🙂

                  Like

  5. Не було плеяди

    Класно сформульваний стан всієї сов-укр освіти, крім винятків штибу твого ліцею: полдинокі випадки прогресивних вчителей, але замало, щоб їх були плеяди. Так і ліцеї як ивій на рівні освітніх установ є поодинокими випадками, які не створюють плеяди.

    Like

    1. Re: Не було плеяди

      Дякую! Може це формулювання власне навіяне тим що ти часто говориш про відсутність школи/традиції в певних дисциплінах…

      Поодинокі зірки не створюють ні плеяди, ні, відповідно, погоди. (Тобто власне атмосфери). Хоча диву даєшся, скільки погоди може створити навіть одна зірка, якщо вона яскрава – то може часом і одного сонця достатньо для погоди?

      Але, бачиш, з розмови випливає, що не все було так рожево і в нас теж, мабуть тепер доведеться мені і про зворотній бік медалі написати 🙂

      Like

    1. Ага, я знаю, ти колись давно-давно якусь фотку свого чоловіка викладала, я його впізнала в обличчя, хоч, здається, ні разу в житті з ним не розмовляла :). Але хто твій кум я не знаю :).

      Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s