Фіз-мат ліцей – 2

В попередньому пості я писала про те, як я туди попала, і трохи про нетиповий, тобто гуманітарний аспект ліцейського життя. Сьогодні буде про дух і літеру :). Ні, все-таки про літеру мабуть наступного разу, а зараз в основному про дух.

Головним в ліцеї було те, що найбільше відрізняло його від школи, таких аспектів я бачу два, і вони взаємо-пов’язані. Перший аспект – те, що найважливішим в ліцеї була наука, причому як “наука” як процес (навчання, праця, вправи, задачі), так і наука як спосіб діяльності, справжня, “висока”, як теоретична так і експериментальна наука, відповідно цінилися і заохочувалися ті якості, які є важливі для успіху науковця, в тому числі оригінальність, наукова відвага, свого роду пригодницький підхід до науки. Другий аспект – це ті міжлюдські відносини, те ставлення вчителів до учнів (і учнів до учнів теж), яке мало би створити якнайсприятливіші умови для розвитку першого аспекту. Це ставлення мало свій стиль, і настрій, і конкретні символічні прояви, воно плекалося дуже послідовно, особливо вчителями “профільних” предметів. Я розпишу згодом, що то були за прояви.

Я не дуже знаю, звідки саме взявся той дух ліцею, звідки саме запозичувалися ті ідеї і цінності, згідно яких сформувалися практики і традиції. Дуже цікаво було б колись поговорити про це (тобто про те, звідки взялися конкретні ідеї) із засновниками – в першу чергу з першим директором Хобзеєм, бо я і не знаю толком, з ким ще можна би було про це поговорити, ну і з вчителями, звичайно, про те, як ці ідеї імплементувалися, які були механізми з адміністративно-вчительського боку, про які ми як учні не були особливо в курсі. Очевидно, що основною практичною моделлю для Львівського ліцею була київська фіз-мат школа-інтернат, але я нічогісінько про неї не знаю, тому не можу порівнювати (про це теж би було цікаво з Хобзеєм поговорити, бо він власне в тій київській школі вчився). Але разом з тим був ще один чи й два аспекти, які були виразно присутні в ідеології ліцею, але яких могло не бути (або й не могло бути) в Києві.

Один з них – виразний настрій чи то Просвітництва (я не дарма в попередньому пості про ліцей називала цей період “трирічною особистою епохою гуманізму з одою радості в бекґраунді), чи то Сковородинівства, чи може Корчаківства (?) який наголошував людську (тобто нашу, учнівську) гідність, як основну цінність, і відповідно навчання нас через повагу, ненасильство, і плекання таланту всіма можливими позитивними способами. В цьому сенсі ліцей так кардинально відрізнявся від школи, що це відчувалося відразу і до цього неймовірно швидко звикалося.

В школі (навіть моїй особливій спец-школі з галицькими традиціями вишиваних комірців) чомусь вважалося, що повага учнів досягається через страх і “військову” дисципліну. Навіть найкращі (і найповажніші мною) мої шкільні вчительки поводилися так, що ми їх побоювалися, і ні про кого крім першої вчительки я б не могла сказати, що я їх “любила”, тому для мене щоразу було величезним шоком, коли я випадково, після того як вже пішла зі школи, зустрічала котрусь із них (вчительок) на вулиці, чи в театрі, і вони починали називати мене в димінютивній формі – бо цього ніколи не траплялося, і не могло трапитися в класі. Разом з тим, якби це зробив будь-хто з моїх ліцейських вчителів, мене б це зовсім не здивувало, більше того, від наших попередників ми успадкували “кличку” нашого математика, і між собою називали його “Мар’янчик”, тобто зрозуміло, що власне з любов’ю. І коли хтось із ліцейських вчителів заявив нам щось типу “мені не треба, щоб ви мене любили, а тільки щоб поважали” (чи може навіть “боялися” – не пригадую вже точно), то в школі це було б нормально, а в ліцеї навіть в перші дні вже добряче різало вухо, відповідно я цій людині не довіряла і завжди трималася осторонь – для мене ця людина була не-ліцейською, чужою.

Конкретна пара вчителів – з фізики і математики – була визначальною для кожного класу, це була найважливіша констеляція, головні дві зірки, через які до великої міри формувався характер навчання того класу (здається що кожен з тих вчителів вчив не більше двох чи може трьох класів, бо в нас було багато годин – крім “лекції” для цілого класу були ще пари практичних, коли на два уроки підряд пів класу йшло на фізику, а пів – на математику, а потім на наступні два уроки мінялися навпаки.) За різних обставин і для різних людей (класів, чи груп в класі) в сузір’я могли ще додавалися інші вчителі, часом навіть вчителі, які нас нічого не вчили, але ці двоє були головні. Після першої чверті в ліцеї я написала в щоденнику щось типу того, що нашій парі вдалося знизити звичну стіну між вчителями і учнями (смішно зараз читати, і бачити, наскільки банальні фрази, якими я висловлювала свої враження, але разом з тим цікаво і може навіть трохи несподівано, наскільки адекватними бувало відчуття суті того, що відбувалося, навіть якщо воно було сказане підлітковими штампами і навіть часом канцеляризмами). Наша пара була дуже особлива (хоч мабуть так вважав про свою пару кожен клас). Про Мар’янчика я вже сказала, а про вчительку фізики, Раїсу Григорівну досить сказати, що зараз п’ятнадцять з гаком років по тому, вона набагато краще знає про всіх нас, хто де і чим живе, аніж ми знаємо один про одного, і якщо мені треба би було знайти когось телефон, чи контактну пошту якусь, або просто поцікавитися, найефективніше було б спитати про це власне її.

Можливо також (не знаю, чи це дійсно так було, чи це моє припущення хибне) що на ідеологію нашого ліцею якось теж впливав галицький, а саме австро-угорський дух. Ліцей офіційно ніби-то був при Львівському університеті, Львівський університет крім своїх польських традицій ще завдячував добряче світлому цісареві. В той час як Марія Терезія провела реформу початкової освіти і понавідкривала повно сільських шкіл, в тому числі і в Галичині, Йосиф II в процесі реформування вищої освіти позакривав всі університети імперії крім трьох – Віденського, Празького і Львівського. (Сподіваюся, що я тут нічого не наплутала – історія – то явно не мій предмет.) Ґаудеамус, який університетський хор Черемош співав на наших випускних, апелював до того духу старих європейських університетів, який все ще вчувався, хай навіть ледь-ледь, навіть після років радянської освітньої системи, можливо що найбільше його було чутно власне на мехматі – там було багато молодих і “класних” викладачів, прізвища яких були відомі далеко за межами факультету і мабуть навіть університету.

Ну і не в останню чергу не могло на ліцей не повпливати те, що його було засновано на самому початку незалежності, все ще на патріотично-свободолюбній хвилі НТШ, Товариства Лева, Червоних Рут і Вивихів, тобто з одного боку це виливалося в ідеологію побудови держави, і нам говорили про те, що наше навчання – це форма патріотизму, що ми – майбутнє України, і нам її розвивати, а з іншого боку ця ідеологія розбавлялася гумором, легкістю, і спільністю неадемічного дискурсу між нами і вчителями – ми співали тих самих пісень. В мене є запис в щоденнику, що ми з Олею вже кілька тижнів діставали Мар’янчикового молодшого брата, щоб він нам заграв на гітарі і заспівав щось – він теж вчив математику, але не в нас, ну і от нарешті котрогось дня (мабуть якоїсь сонячної суботи після уроків), йому набридло мабуть від нас відмахуватися, а може просто настрій був відповідний, і він піддався, то ми пішли втрьох в наш клас, і переспівали спочатку його весь “репертуар” потім спільне (на два і дещо навіть три голоси! – так каже мій щоденник) і моє мабуть теж, аж поки Мар’янчик, який на той час вже був директором, і вже весь ліцей облазив в пошуках свого брата, не “застав” нас, і був дуже здивований знайти його в компанії своїх учениць. Але це було нормальним явищем, так само як звичним було те, що наші хлопці з вчителями після уроків в комп’ютерному класі грали в якісь групові комп’ютерні стрілялки, з жартами від когось із “новіших” (в сенсі не надто досвідчених в стрілялці вчителів) типу “так! це я! ану в мене не стріляти! Хто вистрілив??? Ааа!” Ну і традиційні матчі між вчителями і учнями з футболу, волейболу, чи баскетболу (особливо після останнього дзвоника), які ходив дивитися весь ліцей (ну чи принаймні свідома його частина) – це все були такі елементи рідності, яких ми не бачили, бо не могли бачити, ні до ліцею в своїх школах, ні після ліцею в університетах чи інститутах, де бували поодинокі випадки “прогресивних” викладачів, але не було плеяди, і не було інституційної підтримки, ідеології такої прогресивності, як це було в ліцеї.

Тим часом, згодом напишу ще про інші конкретні і може буденніші прояви духу ліцею.

Інші пости про ліцей читайте за тегом lyceum.