Про різницю між “нашими” і “їхніми” – 2, а заодно давно обіцяне про “фріків”

Так виглядає, що питання заміни Сема вирішилося, а тому треба повертатися до написання дисера, і мабуть що зменшиться регулярність моєї присутності в Інтернеті. Ну то з такої святкової нагоди викладаю поки що останній пост з серії про Мерло-Понті. Вони в мене були не дуже популярні, але енерго-затратні, тому якщо раптом щось саме не напроситься, тему можна вважати тимчасово закритою. Але коментарі, звичайно ж, як завжди, відкриті і читатимуться відносно уважно :).

Попередні пости всі разом – тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/06/29/як-читати-мерло-понті-рецепти-від-сема-5/.

Далі читаю Декарта зі студентами, і натрапляю на цікаві місця, для мене цікаві в першу чергу тим, як вони грають чи не грають з тим, що і як кажуть “наші”, тобто Мерло-Понті чи Гайдеґер. Тобто мені цікаво з одного боку пересвідчитися самій в тому, що Мерло-Понті дійсно постійно веде діалог з цим батьком аналітичної філософії, а з іншого те, чим “наші” – “екзистенційні феноменологи”, як їх називав Сем, відрізняються він “їхніх”, тобто представників аналітичної традиції (в цьому випадку йдеться про “ідеаліста” чи “раціоналіста” Декарта, але типові емпіристи нам не менш чужі, і також “ворожі”).

Так от, Декарт в першій медитації каже:

“For example, there is the fact that I am here, seated by the fire, attired in a dressing gown, having this paper in my hands and other similar matters. And how could I deny that these hands and this body are mine, were it not perhaps that I compare myself to certain persons, devoid of sense, whose cerebella are so troubled and clouded by violent vapours of black bile, that they constantly assure us that they think they are kings when they are really quite poor, or that they are clothed in purple when they are really without covering, or who imagine that they have an earthenware head or are nothing but pumpkins or are made of glass. But they are mad, and so I should not be any less insane were I to follow examples so extravagant.”

Тут мені цікаві два моменти. Перший – те, як Декарт описує свою ситуацію, на перший погляд скидається на феноменологічний опиc, про який я трохи розповідала тут. Але насправді це на так, а радше навпаки. Те, що Декарт каже про те, де і як він сидить з його точки зору належить до фактичної сфери, а не до феноменологічної. Істина у фактичному сенсі зводиться до нуля чи одиниці, “так” чи “ні”, ствердження чи заперечення, дуже просто. Хоч, в принципі, емпірична фактичність мало цікавить Декарта, але його цікавить certainty, і вона теж дуже логічно або “є”, або її “нема”. У феноменологічному описі ж, істина вимірюється не фактичним нулем чи одиницею (передумовою застосування яких є сприйняття тої істини щодо речей і їх стану як тотальної і однозначної), а глибиною і повнотою присутності речей, феномен – це те, що випромінює свою присутність, показує себе, світиться. Поняття очевидності Evidenz теж існує, але воно стосується прямого і якомога повнішого контакту з речима, але завжди лише настільки повного, наскільки цього дозволяє сам момент і всякі різні обставини і обмеження як наші, так і самої речі. Цей контакт і відповідно ця феноменологічні істина ніколи не є тотальними і вичерпними. Про Мерло-Понті часто говорять як про філософа невизначеності (uncertainty), хоч мабуть доречніше було б назвати це недо-визначеністю, тим більше якщо нам це дозволяє українська мова (англійська в цьому сенсі все-таки трохи дерев’яна). Неможливо повністю і тотально визначити (оцифрувати) ні саму річ, ні наш зв’язок з тою річчю, але це ніяким чином не заперечує ні прямого зв’язку, ні навіть в якомусь сенсі взаємо-проникання (chiasm) між нами і річчю (chiasm – це один з термінів “найпізнішого” Мерло-Понті – в основному з його недописаних нотаток до книжки зібраних і виданих під назвою “Видиме і Невидиме”, люблю цю книжку, хоч вона ще менше зрозуміла, ніж феноменологія).


Другий цікавий момент для порівняння в цій цитаті – тема “фріків”, в цьому випадку божевільних. Для Декарта вони всього лиш приклад для не-наслідування, ну і також демонстрація ненадійності свідомості, яка покладається на опінію, але цей приклад настільки для нього дикий, що він не розвиває його, натомість розглядає на наступній сторінці випадок сновидінь, з тою самою метою, з якою міг би розглянути і цей приклад. Натомість, текст Мерло-Понті нашпигований патологічними випадками і прикладами – найчастіше він використовує приклад Шнайдера, в якого мозкова травма підчас війни викликає всякі “цікаві” наслідки, а також всякі інші випадки як фізичних травм чи проблем типу паралізу, так і психічних розладів. От тільки Мерло-Понті розглядає ці випадки цілком серйозно. Вони допомагають йому показати, що насправді ні картезіанське, ні емпіристське розуміння того, як працюють сенсорика, почуття, розуміння, пам’ять, мова, звички, сприйняття простору, руху, відстані, поняття розуму і тіла, не є адекватними. В цьому сенсі, Мерло-Понтівська критика аналітичної традиції є набагато ефективнішою, ніж Гайдеґерівська. Гайдеґер показує, якими саме є передумови аналітичної традиції і аналітичного способу мислення (ті ж самі логічні/метафізичні закони: закон тотожності, закон причинності), звідки вони взялися, і яких спотворень зазнали з часом. Він заперечує ці передумови, і показує, як можна мислити інакше, але робить це, (я скористаюся Платонівською метафорою) з-поза меж печери, вийшовши на світло. Не дивно тому, що наші печерні аналітичні філософи кричать на нього, і обзивають, норовлять вкусити, а якщо б дотягнулися – то ще й роздерти і з’їсти, або ж хоч би спопелити (якісь гобітівські асоціації звідкись взялися в цьому пості). Мерло-Понті, на відміну від Гайдеґера, живе в самому лігві дракона, разом з усіма цими філософами і науковцями, він розмовляє їхньою ж мовою, і на їхніх ж прикладах (ними ж зафіксованих і описаних) показує їм внутрішні суперечності їхніх теорії і невідповідність цих теорій до реальних результатів. Приклади патологій і аномалій потрібні йому тому, що власне на них можна добре показати слабі місця теорії, це набагато складніше показати на звичайних “нормальних” прикладах, бо ж теорії вигадувались на пояснення цих звичайних прикладів.

Але це ще не все. Інше сприйняття істини (і очевидності) допомагає йому зовсім по-іншому ставитися до патологій, тих самих декартівських “божевільних”. В той час як Декарт просто не уявляє собі, що з ними взагалі можна робити, і тому просто заперечує їх, виносить за дужки можливої розмови, Мерло-Понті, для якого істина складніша – багатогранніша і навіть потенційно само-суперечлива, – бачить якусь частку істини, хай навіть символічної, навіть у божевіллі. Для нього, мабуть, глиняні голови “божевільних” мали б сенс до такої ж міри як, на приклад, в українській мові черепи, що резонують з черепками, а гарбузяні чи шкляні тіла “божевільних” всього лиш відображали б загострену чутливість до органічності чи крихкості людського тіла, і були б не дивнішими за гарбузяну карету Попелюшки чи льодяне серце Снігової Королеви. Але Мерло-Понті не користується казками чи навіть міфами, він користується цілком реальними прикладами описаними в психіатричній (і не лише) літературі, принагідно теж критикуючи інтерпретацію авторів. Той сам Шнайдер, який через травму на війні втратив не руку, чи ногу, а цілий емоційний аспект свого життя, чи дівчина, яка втратила здатність мови коли батьки заборонили їй зустрічатися з коханим, чи чийсь анонімний пацієнт з паралізованою рукою, чи якийсь інший, який поступово втрачає зір, – всі вони не просто об’єкти досліджень для Мерло-Понті, чи його “філософські пацієнти”, натомість вони живі люди з їхніми почуттями, страхами і втратами, надіями (крім мабуть Шнайдера) і планами, всі вони його друзі.

Мерло-Понті дійсно, не зважаючи на його місцями клінічну мову, складність і темність стилю, – дуже людський, людськіший, я би сказала, за раннього Гайдеґера, мабуть тому теж мій Сем так його любив – людськість і бажання допомогти, а також феноменальна і щира здатність слухати були Семовою passion – “пристрасть” не дуже добре перекладає те, що Сем мав на увазі під цим поняттям, – пристрасть надто швидко перегорає, а passion – це те, що горить довго, роками, і визначає наше життя, скеровує його в певному напрямку. Не дурно Сем в юності хотів стати лікарем, і своєрідна bedside manner завжди була йому притаманна. Однак в одній з останніх наших розмов, де йшлося про своєрідну філософську passion і про різницю між Гайдеґером і Мерло-Понті, я його запитала, радше риторично так, що навіть якби пізній Гайдеґер вже був доступний на час Семового написання дисеру, він же ж би все одно писав його про Мерло-Понті. Сем здивував мене, відповівши, що ні, писав би тоді про пізнього Гайдеґера, і тим самим дав мені знати, що дійсно підтримує мій проект, хай навіть з цілої четвериці земля-небо-смертні-боги боги його цікавили в останню чергу, а мене цікавлять в першу. Бувай, старий, земля тобі пухом, чи озеро хвилею – бо я ж навіть не знаю, що вкінці сталося з твоїм тілом…

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s