Фіз-мат ліцей – 3, про Царя, тобто про фізкультуру

[Попередній і наступні пости про ліцей читати за тегом lyceum]

Ліцей був фізкультурним раєм порівняно з моєю школою щонайменше в двох різних (і до якоїсь міри протилежних) аспектах. Перший стосувався фізкультурних ресурсів. Школа моя була у відносному центрі Львова, в будинку де до совєтів був жіночий монастир, він був притиснутий боком до горба, на верху того горба були якісь тенісні корти, чи щось таке, і туди нас виганяли на бігання і всяку іншу дворову муштру типу кидання гантелі. Спортивний зал був тісний і нічого особливо цінного я там не пам’ятаю, крім, хіба що, козла, через якого я чомусь любила стрибати. Другий стосувався фізкультурного настрою. За стилем уроки фізкультури в школі були власне муштрою і нічим більше, бездумною і близькою до абсурду. В ліцеї все було так само, тільки “з точністю до навпаки”.

Спочатку про Царя. Його звали Володимир Степанович, він був високим і кремезним красенем з вусами як в Довбуша :). Ніколи нікуди не поспішав, не нервувався, був розважливий і спокійний, і була в ньому якась така дійсно лев’яча, царська гідність – не залежно від того, чи він при параді, чи в буденному спортивному одязі. Його спортом було метання молота, і дійсно, щось в ньому було ковальське – поєднання розміру і сили з якоюсь ніби навіть мистецькою майстерністю рук. Якщо комусь раптом цікаво подивитися, наскільки мій опис відповідає дійсності, у відео нашого першого дзвоника в цьому пості камера його показує на 9:32-9:39 (це перше відео з двох) якраз в той момент коли заглючив гімн.

Перший урок фізкультури, запам’яталося мені таке, підходить до Царя один наш однокласник і каже щось типу: “я в школі був звільнений з фізкультури, мені не можна напружуватися, бо в мене вада серця”. Ну, Цар подивився на нього, подумав, і питає: “А якщо ти коло пробіжиш в залі, що тобі буде?” “Нічого.” “А якщо три кола?” “Теж нічого”. “Тоді займайся як всі, а коли тобі буде забагато – скажеш мені”. “Добре.” Ну то цей наш звільнений з шкільної фізкультури однокласник згодом став одним з наших найзатятіших футболістів.


На якийсь другий, чи третій урок фізкультури до нас з’явився Мар’янчик, наш математик. Ми якраз щось там здається до волейболу практикувалися (мабуть дощ був, інакше ми б на дворі були), Мар’ян каже: “ну шо, хто тут в вас добре грає, ставайте на той бік поля,” а сам скидає маринарку. Хлопці наші переглянулися – Мар’ян на вигляд був повна протилежність Царя – невисокий, неспортивний, я б навіть сказала, хворобливий. Зіграли вони партію волейболу, Мар’ян один проти повної команди наших хлопців, він їх без особливих зусиль розгромив, і пішов собі. Мораль була не в тому (чи не так в тому), щоб хлопці заповажали Мар’яна, як в тому щоб всі ці шкільні відмінники і нерди, математики з фізиками, поважали ліцейську фізкультуру. Ще пам’ятаю сонячний осінній день, і що ми стрибаємо в пісок (в довжину тобто), і Мар’янчик прийшов знову, стрибав з нами в своїх мештах і показував нам потрійний стрибок.

Взагалі, на фізкультурі ми робили ніби все те саме, що і в школі теж, бігали, стрибали, і все решта, що там в “програмі” було, і Цар якісь там цифри записував собі в журнал (я так розумію, на випадок якихось перевірок), але все воно було без жодного напрягу чи примусу, і якщо хтось чогось дуже не хотів робити, то йому за те в принципі нічого не було (кільком злісним фізкультуро-ненависникам Цар погрожував якимись оцінками, здається, але не думаю, що вкінці свої погрози здійснював (втім, не знаю, можна їх спитати). Але велику частину уроків фізкультури ми просто грали в спортивні ігри. В ліцеї був тренажерний зал якоїсь типу фірми, чи шо, і там був шейпінг, на який ходили наші дівчата, то їм той їх шейпінг зараховувався замість фізкультури. Я думаю, Цар би і мене не проти був на той шейпінг спекатися, але мене такий варіант не цікавив. Ну то бувало, коли хлопці йшли грати в футбол, дівчата тусувалися в гуртожитку, бо ж шейпінг, а Олі теж десь не було, лишалися тільки ми з Царем, тоді він грав зі мною в настільний теніс, а якщо в нього була якась інша робота, то я часто просто зависала з ним в залі, чи в його комірці, поки він там лаштував і настроював якесь спорядження.

Спорядження спортивного в ліцеї було багато всякого і різного (набагато більше ніж в нас в школі) і завдяки Царю воно було в доброму стані. Не знаю, звідки воно все взялося в ті часи загальної бідосі, в нас був такий міф, що ніби ліцей до того як став ліцеєм був спортивним інтернатом, але кажуть, що це неправда. З того всього ліцейського спорядження мені найбільше запам’яталися гірськолижні черевики. Їх було досить всяких різних, але дві пари були особливі. Вони були білі (!!!), “шлюбні” – сказала моя двоюрідна сестра Олеся, коли вперше їх побачила, якраз мого розміру, якоїсь невідомої фірми, і в них замість язика відкривалася задня частина, так що взувати і знімати їх можна було без напруги і наруги над собою (хто в курсі, той зацінить). Я принесла в ліцей лижі (не пригадую, чи то були тітчині, чи в той час я вже мала “свої” – старезні секонд-хендівські атоміки метр вісімдесят в довжину, тобто трохи задовгі, але в цілком придатному до їзди стані), і Цар мені підлаштував кріплення до тих білих черевиків, я була готова до лиж. Ми кілька разів їздили з Царем на нарти в Тисовець ліцейськими автобусом (останній раз, здається, той автобус нам якраз посеред Тисовця вкляк, – взагалі, історію моїх мандрів в середині дев’яностих можна би було написати як історію поламаних ЛАЗів, але про це колись іншим разом).

image

Крім нартів, ми з Царем двічі ходили в гори. Перший раз після мого дев’ятого класу їздили на Боржаву (знимка звідти), правда, особливо нікуди далеко не зайшли, не пригадую, що там сталося, але вкінці табір розбили біля Шипота, і звідти робили вилазки на хребет. Там в основному був на рік старший за мене “В” клас, мені здається, в них якийсь був особливий зв’язок з Царем, я з тим класом близько дружила, то мене взяли без питань, а крім того ще було кілька наших хлопців, одна дівчина на два роки старша і з не-ліцейських – мої двоюрідні брат з сестрою, і ще Оленчина сестра. На наступний рік ми ходили на Свидовець, того разу десь в співвідношенні пів на пів нашого класу і того на рік старшого (для них то був похід після випускного вже), там на хребті під самою Близницею десь зо два чи три дні лив дощ, відповідно частина наших сильно замокла і втратила бажання/можливість продовжувати похід, Цар провів їх вниз, і потім вернувся назад до нас. А ми решта таки дочекалися доброї погоди і вийшли на Близницю (вона була того варта), а потім через день чи два попри Драгобрат спустилися вниз до поїзда. З цього походу в мене нема жодної знимки, але зато є детальний звіт в щоденнику із вкрапленнями всяких дурниць або ж приємних “послань” чи малюнків від інших учасників походу.

Ще пам’ятаю, як ходила в якомусь (мабуть одинадцятому) класі з Царем і хлопцями на якісь районні змагання з настільного тенісу. Я там, правда, ганебно продула, але Цар особливо не розстроївся, а я дізналася про себе щось, чого доти не знала – що я, виявляється, терпіти не можу інституціалізованого суперництва і стресу, з ним пов’язаного, і можу прекрасно грати, поки не починається відлік, а як тільки почався відлік – відразу починаю мазати, і легко програю суперникові слабшому за мене.

Ну що, написала я все це, і зрозуміла, що я, виявляється, любила цього доброго і дотепного, ненав’язливого але статного велетня, і що без нього ліцей був би зовсім не тим, чим він був. Я завжди заходила до нього “в гості” коли приходила в ліцей після закінчення, поки він ще був – він помер першим. І я з великим теплом згадую ту його комірку з лижними черевиками і всяким іншим обладнанням, і з синім томиком Ніцше на поличці, з якого він мені написав у випускному альбомі. Я ще потім знала кількох “ніцшеанців”, але з них всіх Цар був найкращим, найдостойнішим, і вартим найбільшої поваги.

image

UPD.: коментар з фейсбуку:
А ще Володимир Степанович був заслуженим майстром спорту СРСР, колись виступав після якоїсь ангіни, зірвав собі серце, тому “помер першим”.В останній день поїхав на батьківський двір, потім на цвинтар на могили батьків, а наступного ранку не прокинувся.

UPD.: Ось знайшла знимку в шлюбних черевиках, їх правда там майже не видно, і все ж (це ми у Волосянці, на знимці зі мною Назар Чорний, котрий на першій знимці в першому ряду в чорній футболці – це мабуть мій десь. 11 клас, а для Назара – I курс.):

image

Advertisements

14 thoughts on “Фіз-мат ліцей – 3, про Царя, тобто про фізкультуру

  1. цікаво… гарно!…

    “вчитель фізкультури – поціновувач Ніцше” – не кожен одразу і повірить…)
    але, якщо подумати, то виявляється, що якраз і справді підходить… гарний був у Вас той вчитель…

    Like

    1. Так, нам пощастило з вчителем, але Ніцше тут ні до чого – так тільки, штрих в моїй пам’яті. Цар насправді не був ніцшеанцем, він був твердим ззовні, але м’яким всередині, тобто набагато кращим чоловіком, ніж будь-який ніцшеанець міг в принципі бути.

      Like

  2. ох який напис у альбомі… і який Вчитель.. і Чоловік.
    Пощастило тобі (виявляється). 🙂

    p.s. а сім’я у нього була?. просто, цікаво.

    Like

    1. Так, дружина його їздила з нами на нарти в Тисовець, діти були вже дорослі в той час – не знаю, скільки їх було – двоє здається?

      Like

      1. ..тоді ще більш шкода -ще ж молодим пішов з життя..
        це коли тобі 15 то здається що 30 – це вже майже пенсія, лише потім розумієш кому скільки було тоді, у власному дитинстві.

        Like

        1. Поняття на маю, скільки йому могло бути років тоді – 45? 50? Ця знимка з літа 1994 року, а помер він здається в 1999.

          Like

          1. думаю, біля 45-ти, навряд чи більше..

            хоча вік чоловіків від 25 до 45 на око визначити практично неможливо. в цьому віці вони особливо загадкові для вгадування )

            Like

  3. Царя завжди згадую з якимсь особливим теплом у душі…Такою несподіваною була його смерть :(((. Не стало його на початку 1998, я здала іспит з матану і поїхала на похорон :(((.
    А черевики ті білі – то ж ти про Сальве? Чорні кліпси і ззаду незрозумілий регулятор у вигляді чималої червоної пружини? Одну таку пару я виміняла у В.С. на Альпіни меншого розміру, і ще багато років гасала у них.

    Liked by 1 person

    1. Ага, мабуть вони, там здається дві пари їх було – десь 39-40 розміру. Я думаю, незрозуміла пружина фіксувала стопу, бо там же ж не було замка спереду черевика – він зовні був суцільний спереду.
      Мені після закінчення ліцею купили Соломони, і я вибрала подібну модель до тих білих, але так їх і не полюбила ніколи як тамті білі.

      Like

    2. Я щось навіть не знаю, де я була, коли він помер. Аж пізніше мені Раїса Григорівна сказала – мабуть вже коли я повернулася. Буквально може два чи три рази була в ліцеї після того як він помер – вже не було до кого так просто прийти в суботу і зависнути там в каптьорці чи в залі на годинку, поки він щось майструє.

      Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s