Про безлідерність

Після тяжкого бо нудного дня за перевірянням студентських робіт того покоління, яке патологічно не може, бо не хоче, виконувати інструкції, але разом з тим вимагає моделі для наслідування, і грубо передирає велику її частину, не розуміючи, що саме їхнє підпорядкування моделі – це набагато гірша наруга над їх особистістю і індивідуальністю, ніж інструкції без конкретної моделі, – ну це такий ліричний вступ був – кілька думок про лідерство.

І ще дисклеймер: я нічогісінько не розумію в державному будівництві – я філософ. Я навіть не суспільний філософ зовсім. Тому в принципі може таке бути, що все, що я тут написала – цілком неправильно. Або нереально, утопічно. Все одно, мені здається, важливо це сказати вголос.

Мені здається, тут існує деяке непорозуміння, знову, як це часто буває, спричинене схильністю до полярних, тобто різко-протилежних позицій. З одного боку такого радикального протиставлення – “сильний лідер”, tsar, як тут на заході кажуть, диктатор, щось таке. Інша полярність – анархія мать парядка, або радикальні якість ґрасрутс. І одне й інше – речі непрактичні, бо перше навіть за вдалих умов, геніального обдарування, харизматичності лідера – може й ефективне, але дуже тимчасове, а тому нестійке і ненадійне рішення – тобто навіть якщо би таке чудо сталося, і ми б діждалися Вашінгтона, як той казав, один Вашігтон в полі не воїн, чим видатніший Вашінгтон, тим він незамінніший, чим незамінніший – тим вразливіше система до його неминучої втрати. Друге, радикальні ґрасрутс, – навіть якщо надійне і стабільне, тоді жахливо повільне, треба звичайно поливати ту траву, і плекати її, але до британського газона можна й не дожити ніколи і нікому.

Що посередині – ніяка не Америка, звичайно. Посередині команда, спільнота однодумців але з різними якостями, група, в якій одне одного доповнюють, підтримують, група, сила якої в спільності. Група досить невелика, щоб могти задавати напрям, рухатися в ньому, при потребі швидко його міняти, тобто має бути спільна візія, але разом з тим теж спільна стратегія і динамічна тактика. Група досить велика і різно-якісна, щоб втрата однієї чи кількох ланок на той час поки вони не будуть замінені не паралізувала ефективної діяльності групи. Таких груп може бути багато, і вони можуть співпрацювати, можуть навіть підпорядковуватися якійсь основнішій групі, (виконувати якийсь окремий аспект роботи) і розростатися, розгалужуватися в якісь інші групи. Але це не трава, це дерево, або принаймні кущ. Це дійсно ніяка не Америка, таким чином працюють всякі різні суспільні структури, чому ця золота середина так тяжко дається українцям?

Може я вигадую серед ночі, і нічого не тяжко дається, звичайно, а все гаразд і правильно працює, просто мені не видно з-за океану:)

Ага, і ще згадала важливе – клей для групи, щоб вона нормально працювала – взаємна повага, взаємна довіра, і відповідальність кожного учасника (покладистість), без якої у функціональному сенсі не може бути ні довіри, ні поваги. Якщо це якась чільна група – має бути ефективна взаємодія, довіра, повага і відповідальність не лише всередині групи, але з підпорядкованими, розгалуженими групами. Може в нас просто з клеєм проблеми?

Дякую Кербасі за натхнення.

Originally posted by at Про безлідерність

Коли гомоніла помаранчева революція, спостерігачі, хто з гумором, а хто зневажливо казали, що її робить офісний планктон. Пройшло дев'ять років, словосполучення "офісний планктон" застаріло, і теперішню генерацію офісного люду, прото-середнього класу, прото-буржуазії називають офісними ховрахами. Кумедно, але щось у цьому дійсно є, бо обидва призвіська таки пасують до сукупного образа явищ на певний історичний момент.

Отже, покоління планктону змінилося поколінням ховрашків. Особливістю ховрашків є те, що вони абсолютно не сприймають лідерів. Звідси майдани без політиків, проекти без лідерів або з багатьма лідерами, навіть слово таке з'явилося в програмах: багатолідерність.

В останні роки СРСР, а потім вже в перші роки незалежності часто можна було спостерігати таку картину: створювалися фірми, кооперативи у складі чи не повної студентської групи. Навіть дорослі люди залучали до своїх бізнес-ініціатив цілі взводи однодумців. Тоді це пояснювали комсомольською рисою збиратися активом та триматися своїх. Це не дуже походило на правду, бо саме "комсомольська" стилістика більш була притаманна для значно старших поколінь, нє расстанусь с камсамолам, буду вєчна маладим – це про них писалося. Пояснення бізнес-масовок просте: серед всього свого кола підприємець почувався комфортніше і впевненіше. У новому, чужому, неприязному середовищі люди так і роблять: знаходять інших людей, з якими кооперуватися в повсякденних справах, навіть у найдрібніших, проводити разом вільний час або хоча б разом посидіти покурити. Так буває в армії серед новобранців, так ведуть себе ув'язнені – спогадів мільйон. На початку діяльності такі піонери бізнесу й ходили натовпом по всіх завданнях від регулюючих держорганів до клієнтів.

Згодом все прийшло в норму: започаткований одним-двома підприємцями бізнес розвивався саме завдяки ним, решта масовки або просто кудись розчинялася або робила внесок найманого працівника або разового підрядника, за який не варто тримати такого партнера у складі засновників в дoлі.

Майбутнє тих бізнесів развивалося за наступними сценаріями:

1. Бізнес накрився мідним тазом. Так через три гетьмани на одного працівника, через витягування грошей за свій "цінний" внесок тоді, коли слід було їх пустити на розвиток, через чвари та обрАзи.

2. Лідер бізнесу таки всіх зайвих розігнав, і його вже двадцять років лають на вечорах зустрічі однокурсників.

3. Бізнес якимось дивом зберігся у формі товариства з мажоритаріями (основні власники) і натовпом міноритаріїв, які з'являються тільки по дивіденди (у кращому разі) або вимагають собі посад (у гіршому разі). Це просто знахідка для консультантів з корпоративного управління та для юристів з корпоративних суперечок.

Принципи управління не можливо скасувати. Якщо це не стане загальною аксіомою, то покоління планктону, ховрашків, черепашків, ігуанчиків і так далі нічого по собі не залишать, крім забутих анекдотів, як про бізнес 90-х. Бог сучасних людей  – інтернет дійсно не має центрального серверу, але його таким формували для військових потреб, для живучості системи обміну даними під час тотальної війни. Користувач – жорстко ієрархічна армія. "Безлідерський" інтернет – це один з засобів забезпечення  вирішення завдань, а не вирішення само по собі, не зброя і не оперативна одиниця.

Я розумію, що в таких питаннях ніколи й нікого не можна переконати, оскільки переконати можна людину, коли вона веде дискусію як індивід. Особливість суспільних питань у тому, що в більшості випадків люди ведуть дискусії від імені усередненого, стереотипованого представника групи, з якою вони себе асоціюють. Отже, я це пишу більше для себе та однодумців, ніж для громадськи збентежених ховрахів.

14 thoughts on “Про безлідерність

  1. Дякую за порушення режиму жж-мовчання через мій пост))

    Наша мова ще не напрацювала адекватної термінології. Наше лідерство звучить значно потужніше, ніж англійське leadership і коннотує з диктатурою. Може тому викликає таке несприйняття. Втім, без leadership не можливо побудувати організацію. Саме організацію. Протестний рух у майданній формі або спонтанний громадський рух з точковими діями, можливо, й можна – я просто на цьому не знаюся.

    Зараз з’явилося кілька ініціатив, які саме пропонують створювати доволі велику й розгалужену організацію, при чому заперечують засади побудови організації. Це мені виглядає абсурдно. І навряд чи я помилюся у своіїх прогнозах, що знов ці ініціативи випаряться на другому кроці. Мені здається ці ініціативи не продумані на ідеальному рівні: хай завтра всі погані хлопці зникли, що ми робимо? В нас є кандидати на вищі посади (лідери), ми знаємо, як реформувати ієрархічні структури (армія, міліція, спецслужби, митниця)? Взагалі, how does the good look like? Показовий “багатолідерний” приклад Єгіпту, де після успішної революції, влада знов повернулася до військових, як власне й була до революції.

    А причина несприйняття лідерства навіть на фонетичному рівні слова це дійсно брак довіри. Це часто спливає у розмовах, але, здається (я можу помилятися, бо не відслідковую), що всю глибину всеохоплюючої недовіри в українському суспільстві ще нвхто не описав. Тут криза довіри не як публіцистичний штамп, а дійсно справжня криза.

    Like

    1. Ти дуже влучно про все пишеш. Просто дуже важко з тобою непогодитися в більшості випадків. Мені особисто.
      Криза довіри особливо відчувається, коли потрапляєш в інше суспільство. Тут в Канаді базово люди довіряють одне одному. Тобто не “а чого раптом ця незнайома людина робитиме мені добро?”, а “чого б це ця незнайома людина раптом зробила мені якесь зло”. Спочатку це було абсолютно нереальне відчуття. Воно… ну, як сказати, змушує опустити зброю. Там, у контракті, швидше за все, не буде якихось поганих для тебе пунктів, бо навіщо. Ця річ якісна, а якщо є сумніви, то на ній про все написано. Ця людина в транспорті тобі посміхнеться, якщо ти на неї подивишся. В Україні всього цього немає, хіба що, може, на Заході, та й то я бувала там лише в дитинстві та студенткою, то, може, так там не до всіх.
      Коротше кажучі, базової довіри в Україні набагато менше, ніж мало б бути. І це велика проблема.

      Like

      1. Ну власне контракти все ж таки вичитуй ретельно. Жодна західна людина не підпише нічого, не читаючи, якщо це не інфантил без шансу дорозвинутися. Контракти це сфера, де нічого особистого – саме бізнес. Якщо ти підпишеш обмін маєтку на дзеркальце, при чому не під тиском, то все вважатиметься правильним, і до тебе, як і раніше, приязно посміхатимуться та привітають з досягненням угоди. Наші за кордоном часто потрапляють у халепи, а потім починають лаяти Захід. Хоча лаяти слід себе. Правові системи західних краін надійно захищають людей від силового тиску, шахрайства, але вони не можуть придушити свободу дій суб’єктів, тому якщо у цій свободній зоні інфантил знайде собі пригоди, то йому вже ніхто не допоможе. За розвиток власної зрілості повносправний індивід несе відповідальність сам. Це зазвичай не вкладається в совкові голови, які звикли розраховувати на якусь особливу справедливість. Це також одне з джерел кризи довіри: немає ані “вищої справедливості”, ані надійної правової системи.

        Like

        1. Ну, звісно ж, ми читаємо. Але поки що (ми мало чого підписували, найсерйозніше – оренда житла) я там не бачила нічого такого, що виходило б за межі здорового глузду. В Україні і читаючи можна в таке вляпатися, що потім до кінця життя не відмиєшся.

          Like

      2. Свого часу, років 25 тому, я об’їздив ледь чи не всю Україну в експедиціях – брали проб ґрунту на радіаційне забруднення. Реакція місцевих була двох типів: “Хто ви такі?! Що ви тут робите?! ану йдіть звідси!” і друга – доброзичлива цікавість. Перший варіант був у областях типу Черкаської, Кіровоградської тощо. Другий – Житомирська, північ Чернігівської. Я собі так це тлумачив: ті краї, що більше постраждали при комуністах – насторожені, недоброзичливі, нікому не вірять. Чужі люди, які щось там порпаються коло нашого двору, можуть принести тільки неприємність – або города вріжуть, або податок якийсь новий причеплять абощо. Нечорноземні, лісові райони Полісся так не постраждали від совітів – у них не було чого взяти – і місцевий люд не озлобився. Тому недовіра основної маси “чорноземних” українців до типів, що лізуть у лідери – генетична. Вилізе – і на Словки зашле, умовно кажучи.

        Like

      3. Пам’ятаєш, ми з тобою про довіру розмовляли в приваті десь влітку :).

        Але на Заході України (принаймні на Львівщині) навпаки цього (довіри і відкритості) ще менше ніж деінде – ну чи таке в нас само-сприйняття.

        Like

        1. Якщо чесно, не пам’ятаю.
          Може, й менше. Я кілька разів всього бувала на Закарпатті, про Львівщину взагалі мало знаю.

          Like

    2. Ну от, серед ночі виникла ситуація “нє магу малчять” – чого тільки не зробиш, щоб уникнути ще одної студентської роботи :).

      Може я помиляюся, але англійське leadership також не обов’язково, а можливо і не в першу чергу стосується власне одного єдиного лідера, і зовсім не виключає групового лідерства. Тобто в твоїй дискусії із сліпі про безлідерність і багатолідерність питання в тому, скільки саме оце багато, якого воно порядку. Може ви про це в реалі говорили, я не знаю.

      Для мене група першого порядку – тобто, грубо кажучи, до десяти, це не “багато”, а нормально. Залежить, звичайно від комунікативних здатностей всіх членів – чим вони гірші, тим менша кількість може ефективно комунікувати і співпрацювати, ну і клею. Ющенко з Юлею були числом 2 і не могли співпрацювати – це стан рівня української політики. Але нормальні люди мали би легко давати собі раду в групі 5-6, як мінімум. Якщо клей хороший – тоді і десяток не проблема.

      Я про кризу довіри якесь соціологічне дослідження бачила колись давно – ще десь за Кучми. Тоді це здавалося плюсом, було основою неспівробітництва з окупаційною владою, а також підставою непередбачуваності результатів застосування російських політтехнологій. Ну але плюс при пасивному спротиві, – мінус при активній дії, бо ж ламать нє строїть.

      Like

  2. дещо з історії опенсорс-проектів

    Я не цілком згідний з прикладом студентського бізнесу, оскільки бізнес передбачає виробництво товару і продаж цього товару споживачам. Наша ситуація нагадує скоріше випадок, коли існує кілька фірм-монополій, що виробляють неякісний товар і бунт споживачів, які не згідні з тим, що мають віддавати власні гроші за неякісний або й непроданий товар.

    Але повернемося до опенсорсу.

    Проекти з відкритим кодом передбачають участь у розробці програмного продукту самих споживачів цього продукту. Звичайно, далеко не кожен може дописувати код, але існує система зворотнього зв’язку між основними розробниками і кінцевими споживачами і розробники цього продукту зацікавленні у врахуванні побажань користувачів, оскільки цим суттєво покращується якість продукту.

    Іншою характеристикою є те, що серед опенсорс проектів виживають лише ті, які дійсно потрібні тій чи іншій групі користувачів. І це, в кінці кінців, не залежить від грошей, які вливаються в проект, ані від прогресивності ідей, які закладені в проекті. Хоча дуже багато залежить від внутрішньої структури проекти, від його управлінської моделі. Малі проекти можуть цілком безпроблемно існувати без формальних управлінських структур, середні і великі вимагають класичних управлінських структур, а відповідно, і коштів, на підтримку цих структур.

    І насамкінець, можливо єдиною причиною існування опенсорс проектів є їхня кількість, це напевне той випадок, коли кількість переходить у якість – одні проекти появляються, інші пропадають.

    Тому на середню і довготермінову перспективу потрібні серйозні фінансові вливання і потрібні серйозні управлінські структури.

    Але як я вже писав, ми знаходимося в стані бунту споживачів проти певних “наглих рижих морд”, а шаленість подій в таких ситуаціях напевне перекреслює усі управлінські принципи.

    Роман Рокицький

    Like

    1. Re: дещо з історії опенсорс-проектів

      Рокі, ну ти даєш, прямо посеред новорічної ночі 🙂 Ну добре, я тут сиджу і все ще перевіряю ті ж нудні есайменти, і в мене ще не зовсім ніч, а в тебе ж яке виправдання?

      Дякую тобі за коментар, і взагалі велкам, дуже рада тебе тут бачити :).

      Це був тільки початок дискусії (та й то не зовсім початок), я вирвала його з контексту і додала свій коментар, не зовсім по суті первісної теми.

      Подивись, якщо тобі цікаво, дискусію в оригінальному пості тут:
      http://kerbasi.livejournal.com/201101.html#comments
      продовження теми в Кербасі
      тут http://kerbasi.livejournal.com/201391.html
      і тут http://kerbasi.livejournal.com/201694.html

      а взагалі це здається продовження недавньої теми про громадські рухи ось три пости з таким тегом:
      http://kerbasi.livejournal.com/tag/громрухи

      Тепер по суті того, що ти кажеш.

      В мене є велика слабість до принципів опенсорса, і філософії, яка за ним стоїть, і я би колись хотіла щось про це написати, якщо знайдеться час і натхнення, а саме, про те, як ці принципи вплинули на мій світогляд.

      Але ти сам кажеш, що середні і великі проекти вимагають класичних управлінських структур. Проект, про який говорить Кербасі – побудова держави – не просто великий, а мега, і його теза, наскільки я розумію, така, що такий проект анархічно-партизанськими методами не втілиш.

      Він і говорить про середню і довготермінову перспективи (для яких, ти теж кажеш, потрібні упр. структури), бо якщо її зараз не почати, то до втілення може і не всі доживуть. Йдеться про те, як перейти від стадії бунту до потенційного довготермінового мега-проекту.

      Це все моє можливо не завжди правильне розуміння з контексту журналу кербасі як цілісного потоку – тому не все це в кожному пості в нього пояснюється…

      Може він сам ще щось скаже згодом…

      Вітаю тебе з новим роком! 🙂

      Like

  3. tsar — ну, який тсар це диктатор?, тсар це значно ближче до бого-короля…

    диктатор ніякої сакральної сили не має, він править лише тому бо у нього сила… диктатор не наслідує і не передає владу у спадок…

    Like

    1. Якщо це принципово, слово цар можна забрати. Мені йшлося про набір споріднених метафор-символів – “сильний лідер”, “добрий цар”, “вождь революції”, “ефективний диктатор”, причому не обов’язково з негативними конотаціями, а можна й з позитивними – “месія”, “надія нації”.

      Можна би було їх всі окремо розібрати і проаналізувати подібності і відмінності, але я собі не ставила нього за мету. Тобто там в тому реченні малося на увазі не утотожнення, а перелічення різних але подібних варіантів.

      Like

Leave a comment