Фіз-мат ліцей – 4, деталі

Більша частина цього поста лежала недописаною в нотатках з початку грудня (чекала закінчення революції?), але сьогодні під ранок приснився сон про ліцей, а під вечір ще одна асоціація сплила, тому по дорозі з роботи вирішила все-таки дописати і викласти.

Минулий пост з ліцейської серії був в якомусь сенсі відходом від теми – сентиментально-елегійною поетичною замальовкою – елегія про Тора і баскетбольне кільце, балада про поламаний автобус (і шлюбні черевики). Я обіцяла, що напишу про практичні деталі, тобто цей пост буде продовженням оцього ось. Про дух я вже там написала, тут напишу про літеру, тобто про ті практики, через які проявлявся дух.

Перший момент шоку після школи – звертання на “ви”. Може я б його навіть не згадала, а якщо б згадала, то не в першу чергу, але про це в своїх спогадах згадувала uka_didych, а також це було одним з моментів які згадав maksymus в стосунку до київської школи (тепер ліцею), то мабуть це таки важливо. Насправді важливим було не так саме звертання на “ви”, як ставлення, яке це звертання супроводжувало. В нас про “на ви” є родинна анекдотичного характеру історія – коли один з моїх дідів вчився в семінарії, ректором там був майбутній митрополит Сліпий, ну то він повчав семінаристів, які судячи з інших історій були … гм …, ну, хай буде, “жваві”, такими словами: “Мої дорогі, говоріть один з одним на “ви”, бо легше сказати “ти свиня”, ніж “ви свиня””. Так от, в ліцеї якраз це звертання на “ви” було не запобіжним як в семінарії кінця 1930х, а навпаки цілком природньо виражало те ставлення до нас як до дорослих (хоч ми не дуже поводилися як дорослі) якого не було і не могло бути в тоді ще радянській школі, і ту щиру і граничну повагу якої потім майже не було і в університеті. Треба сказати, що власне в нас в класі “на ви” було менше, бо вчителька фізики не називала нас на “ви” (хіба що може спочатку), Цар, про якого був минулий пост, теж говорив на “ти”. Математик Мар’янчик називав нас на “ви”, хіба зрідка, як дуже захоплювався, міг проговоритися, і випадково сказати “ти”, і це тоді для нас було великим досягненням – знаком якоїсь особливої … довіри, чи що?

Щоденників не було. Про це батькам казав директор після першого дзвоника (є на відео), а ще казав, щоб не сварили, якщо будуть погані оцінки, щоб пильнували, щоб діти висипалися, щоб тих, хто поселився гуртожиток хтось приїхав відвідати в перший тиждень. З відміною щоденників відмінялась і каральна складова радянської системи освіти, символом якої ті щоденники були в школі. Зате в нас з першої зимової сесії (здається, власне таке щось в нас було, хоч може я помиляюся, і сесія була лише влітку?) були університетські заліковки – ах, якими дорослими ми певно чулися з тими заліковками. Журнали були, але використовувалися вони мляво, в основному, здається, не-профільними вчителями. В математика нашого, Мар’янчика, була алергія на паперові формальності і записування в принципі :), зате була велика любов до математичних операцій “в умі” – як протест проти зловживання деяких з нас калькуляторами, він нам посеред котроїсь чверті влаштував вечірній “залік з усного числення” – писав на дошці завдання (наприклад чотиризначне число, з якого треба були добути квадратний корінь, чи якусь довгу формулу – це все з його голови, звичайно), хто перший правильно порахував (без ручки і паперу), отримував бал, хто набрав скількись балів, міг йти додому, всі решта лишалися по наступні бали – азартна була гра у формі страшного заліка :).

Continue reading