Дуже люблю перший “куплет” цього Антоничевого вірша, і хоч нема ні полісменів в білих рукавичках з сонцем, ні сажотрусів, а все-таки щовесни мені звучать ці слова, так само як щозими – Стусова оскліла вулиця.
Весна
Тече весна, й бадьорі сажотруси,
мов щиглі, на дахах і мла зелена.
Дівчина, що кохає полісмена,
співа на площі, де їй серце вкрав,
а капельмайстер кучерявих авт
тримає в білих рукавичках кусень
сонця.
Тече весна, й балончики зелені,
немов букети перших мрій хлоп’ячих,
колишуться й виплигують із жмені
хлопчини,
що за ними тихо плаче.
Бояться діти чорних сажотрусів,
за гудзики тримаються завзято,
і день зелені тіні в серце трусить,
і клоняться йому кущі півоній
в червоних латах.
Не іскри пелехаті і не квіти
з рожевих пін, розхлюпаних ногою,
метелики, мов пил, спливають роєм
в калюжі сонця, де купають крила,
аж сажа золота усіх прикрила.
Від них, як від веселки іскор, світить
зелений кіш весни.
За десять сотиків рябий балончик,
мов юна мрія, смілий і яскравий,
втекти забаг із щиглями на сонце,
крилату мудрість вітру барвно славить.
Дівчина з оберемком мокрих рож
співає, мов зозуля, тужно й палко,
й над каруселями летючих площ,
мов синє срібло, полісменська палка.
thinking and thoughtlessness 
один з моїх найулюбленіших віршів, такий настроєвий і барвистий, направду весняний! думаю, ті сажотруси потім перебралися в мою “останню зиму” і замість бути бадьорими, стали сумними…
LikeLike
А літній улюблений (один з) цей ось:
Прощавай мені рукою, три та три є шість.
Сидить поет над рікою, огірка поволі їсть.
Небо синє знов, немов ультрамарина,
Розмріяна дівчина марить про любов.
Бггггг :)))
LikeLike
Еге, Костику, мені вчувається Львівський квітень, але тих часів, коли ще світ як серце був широким :)… В нас тут буяє квітень, але у вівторок знов обіцяють початок березня… Взагалі погортала Антонича, і вперше звернула увагу, наскільки він seasonal – в кожній збірці кілька разів весна, а ще трохи осені і зими з літом теж… То всі поети такі, чи він справді особливий?
Ще шукала але не знайшла цей ось: “весна, в городі пахнуть рожі, немов любовні слова. А може це не рожі, тільки трава? Хто зна, одначе байдуже, чи то є запах слів, чи рож, якийсь-там вечір, тишу маєш, чого ще бажаєш? Надходить ніч…” – і тут романтичний Антонич так спроквола переходить в апокаліптичного Чубая… Але ми вже про це колись здається з тобою говорили, чи не так?
LikeLike
принаймні в японській поезії цей взаємозв’язок вірша і пори року обов’язкова умова – там має бути бодай крихітна деталь, яка вказує, що зараз надворі (пелюстка, опалий листок, весняна імла і т.д.). для мене Антонич якраз найбільше весняний поет, він так добре ту весну створює і відтворює навіки! може, тому що був молодим і це йому пасувало…
у нас початок березня ось уже місяць, мабуть, як закляк – і ні кроку вперед 😦 бруньки заціпеніли, квіти перелякані, навіть пташки не так голосно щебечуть; єдине, що сьогодні зацвіла абрикоса – вона якраз на осонні, у затишку будинків, то їй тепліше трохи..
LikeLike
о, як ми з тобою синхронно зайшли 🙂 Так, весни в цього дійсно найбільше, але й осені теж є досить – дні як ярі яблука… В нього вона чомусь з транспортними засобами асоціюється… може дійсно бо осінь – старість…
LikeLike
це я сьогодні до Бахмача повернувся, маю змогу швидше і легше відповідати, бо тамта швидкість Інтернету надто вже келійна 🙂 в мене осінь так само з возами асоціюється – возять картоплю з городів, дрова на зиму і т.д.
LikeLike
мерців на цвинтар, бггг… цікаво, а в Басьо осінь, здається, піша… чи то тільки так здається? чи може то різниця між самітником і сім’янином, мандрівником і господарником?
LikeLike
жартики в тебе! мерців якраз у березні переважно возять, його ще й тому марець називають – бо зима відходить і забирає з собою негодящих для життя людей…
так Басьо по черзі був то мандрівником, то господарником у своїй Банановій хижці 🙂 і то самітником, то сім’янином – тільки замість синів у нього були учні, а замість братів – друзі 🙂
він переважно пішки мандрував, але часом (очевидно, коли мав гроші) – верхи на коні; десь від 15 жовтня до 15 січня починався період, коли треба залишатися на одному місці і занурюватися в глибини себе; а коли занурюєшся глибоко, то вже возів не помічаєш, ти ж знаєш 😉
LikeLike
От не скажи про весняних мерців – Басьо ж он збирався восени померти, хоч все-таки не вмер того разу, коли про це писав, але іншого – вкінці листопада :).
Ну для бананової хижки воза мабуть і не треба, скільки там тої хижки :).
LikeLike
я ще забула одне – якраз щоб перевести розмову з мерців на любовно-орнітологічне 🙂
там в кінці “співає, мов зозуля, тужно й палко” – от мене завжди якось так трохи дивувало, як нудне кукання української зозулі може бути тужним чи палким – от якби індійська зозуля – то це дійсно і тужно, і палко, настільки, що там той їхній коял вважається наймузичнішим птахом, але оця наша зозуля… це мабуть слід поетом бути щоб там це вчути? чи наші міські львівські зозулі якісь не такі, як деінде бувають?
LikeLike
тут я з тобою 100% погоджуюся! соловейку – так, зозулі – ні! вона радше сон наганяє одноманітним куванням, сон літньої ночі; завжди асоціюється з раннім літом, коли у всіх нормальних істот любовний шал власне вщух, і щебетання вщухло, світ накриває тиша, а її пронизує (чи підтримує?) монотонне “ку-ку”…
LikeLike
Треба обробити і викласти індійську зозуля з Вайтарни 🙂
LikeLike
о, чудова ідея! 🙂
LikeLike