Яструбине

Яструби увійшли, чи то пак влетіли в моє життя тиждень тому. В понеділок по обіді я займалася якимись своїми справами, переходила з кімнати в кімнату, і раптом відчула, що на мене хтось дивиться. Він сидів на поручні мого балкону і дивився в кімнату. Спочатку я оторопіла, ніколи ще не бачила такого великого і величного птаха так зблизька, потім перепросила його і клацнула знимку, дуже невиразну. Виявилося, що фотографуватися мій гість не любить, і коли я підійшла ближче до дверей із своїм айпадом, він змахнув крилами (звучить банально, але саме так воно було), і перелетів на дах мого будинку, де вже без серйозної камери фотографувати його не було сенсу – надто далеко. Ну то вже вибачайте за нездалу знимку – яка є, але пам’ятка першого знайомства.

image

В мене, звичайно, перше питання виникло, чим би його нагодувати, але ж я поняття не мала не тільки що він їсть, але й хто він взагалі такий. Пішла погуглила, виявляється, що в нас тут їх, не так вже й багато – з десяток видів великих хижаків. Порівняла розмір і вигляд (мій гість десь мав десь пів метра в довжину з хвостом), звузила до двох видів. Тепер я знаю, що то був червонохвостий яструб (Red-tailed hawk), але тоді я не була певна, бо вони бувають трохи різних кольорів, в нагуглених нашвидкоруч фотках переважали трохи темніші ніж мій, ну і я свого бачила зблизька лише спереду, червоного хвоста, за яким його ідентифікують, не бачила взагалі. Це здається найпоширеніший яструб в Північній Америці, деякі з них мігрують, а деякі цілий рік живуть приблизно на одному місці. Пошук в комбінації з “downtown Toronto” показав, що саме вони тут в місті їдять, ось чиїсь фотки якраз рік тому. Взагалі вони не тільки пацюків їдять, а і симпатичніших гризунів – білочок, бурундуків, інших птахів, змій. Потім ще знайшла якусь статтю, про те, як пара цих яструбів кілька років тому вигодовувала пташенят, зробивши собі гніздо прямо на підвіконні провінційного парламенту, хто зна, може якраз моїм гостем був один з птахів в цих історіях?

На цьому моє гугління не закінчилося, наступне що я знайшла – це бомба! reality show, на це можна безповоротно залипнути, добре, що воно лише кілька місяців в році показує. Ось воно: http://cams.allaboutbirds.org/channel/16/Red-tailed_Hawks/#

Це лайв камера яструбиного гнізда на кампусі корнельського університету. Вже третій рік під ряд пара червонохвостих яструбів весною будує там гніздо і виводить пташенят, а їхня орнітологічна лабораторія знімає це все на живу камеру. Крім відео там ще є чат, де волонтери-модератори відповідають на питання, коментують, що відбувається, просто триндять про птахів. Волонтери крім доглядання за чатом ще керують одною з двох камер, яка мобільна, і ведуть логи про те, що відбувається – хто прилітав до гнізда, що приносив, в тому числі їжу, як прогресують пташенята, і постять всі новини на твітері. Батьки-яструби мають свої імена, і тато схожий на того, що прилітав до мене на балкон, мама не схожа. Пташенята імен не мають, лише “кодові” позначення. Хтось з модераторів казав, що багато “міфів” про те, що і як роблять яструби, було розвіяно завдяки цим спостереженням.

За тиждень що я за ними слідкую, пташенята виросли мало не вдвічі, відростили добрячу кількість “літального” пір’я, почали більш-менш впевнено стояти і ходити, і махати крилами, а за останні кілька днів почали самі пробувати дзьобати їжу. Правда, нікому ще не вдалося самому “відкрити” жертву (тут в них є жартівливий сленг на позначення цього досягнення – “unzip the prey”), так що відркриванням, та й догодовуванням досі займаються батьки. Ну і полюванням теж. І іншими батьківськи ми обов’язками. Десь до середини червня це шоу триватиме – поки останнє пташенят не вилетить з гнізда…

Ну і на закінчення про символізм. Я майже ніколи не асоціюю людей з їх подібністю на певних тварин, єдиний виняток – Сем. Я вже не пригадую, чи його так охарактеризував хтось інший, чи воно мені само прийшло, але чим довше я його знала, тим більше він мені нагадував якогось великого хижого птаха. Тоді я ще не знала, якого саме, тепер знаю, що власне цього. Сем любив птахів, і знався на них, так ніби вони дійсно були його плем’ям. Ну то я цю майже ієрофанію в мене на балконі сприйняла як auspicious знак, власне так, англійською, з одного боку тому, що в українській мові нема відповідного слова а від кальки із старослов’янської відгонить православ’ям, а з другого боку тому, що саме слово походить від пташиних знаків, як мене колись навчив Кость.

Так от, я вже тепер трохи знаю про яструбів, правда, загадкова Антоничева фраза з моєї юності досі залишається загадкою – так і не здогадуюся, що б могло значити “в яслах яру ясний ястер ятрить яструба”.

Advertisements

Merleau-Ponty on color perception and bodily attitude (motor and postural)

Merleau-Ponty is talking about the experiments with color perception which show, that the color is felt, and the bodily attitude of meeting that particular color is adopted, before we are cognitively aware of seeing the colour (among other things):

“The motor significance of colours is comprehensible only if they cease to be closed states or indescribable qualities presented to an observing and thinking subject, and if they impinge within me upon a certain general setting through which I come to terms with the world; if, moreover, they suggest to me a new manner of evaluating, and yet if motility ceases to be the mere consciousness of my movements from place to place in the present or immediate future, and becomes the function which constantly lays down my standards of size and the varying scope of my being in the word. Blue is that which prompts me to look in a certain way, that which allows my gaze to run over in a specific manner. It is a certain field or atmosphere presented to the power of my eyes and of my whole body. Here the experience of colour confirms and elucidates the correlations established by inductive psychology. Green is commonly regarded as a “restful” colour. ‘It encloses me within myself and brings a peaceful state,’ says one patient. (Goldstein and Rosenthal, Zum Problem der Wirkung der Farben auf den Organismus, p.23) It ‘makes no demands on us and does not enjoin us to do anything,’ says Kandinsky. Blue seems to ‘yield to our gaze,’ says Goethe. On the other hand, he adds, red ‘invades the eye.’ (Kandinsky, Form und Farbe in der Malerei; Goethe, Farbenlehre, in particular Abs. 293; quoted by Goldstein and Rosenthal. Ibid.) Red has a ‘rending’, and yellow a ‘stinging’ effect, says one of Goldstein’s patients. Generally speaking we have on the one hand, with red and yellow, ‘an experience of being torn away, of a movement away from the centre’; on the other hand, with blue and green, that of ‘repose and concentration’. (Goldstein and Rosenthal, pp 23-5) We can reveal the soporific and motor basis of qualities, or their visual significance, by employing stimuli which are either weak or of short duration. In this case the colour, before being seen, gives itself away through the experience of a certain bodily attitude appropriate only to that colour and precisely indicative if it; ‘there is in my body a sensation of slipping downwards, so that it cannot be green, and can only be blue but in fact I see no blue’, (Werner, Untersuchungen über Empfindung ind Empfinden, I, p.158) says one subject. Another says: ‘I clenched my teeth, and so I know that it is yellow.’ (Ibid.) If a light stimulus is gradually increased from a subliminal intensity, there is first of all the experience of a certain bodily disposition and suddenly the sensation runs into and ‘spreads through the visual domain’. (Ibid., p.159) Just as, when I look closely at snow, I break its apparent “whiteness’ up into a world of reflections and transparencies, so within a musical note a ‘micro melody’ can be picked out and the interval heard is merely the final patterning of a certain tension felt throughout the body. (Werner, Über die Ausprägung von Tongestalten)

The representation of a colour in subjects who have lost it is made possible by displaying before them any real colours whatsoever. The real colour produces in the subject a ‘concentration of colour experience’ which enables him to ‘draw together the colours in his eye’. (Werner, Untersuchungen über Empfindung ind Empfinden, I, p.160) Thus, before becoming an objective spectacle, quality is revealed by a type of behaviour which is directed towards it in its essence, and this is why my body no sooner adopted the attitude of blue than I am vouchsafed a quasi-presence of blue. We must therefore stop wondering how and why red signifies effort or violence, green restfulness and peace; we must rediscover how to live these colours as our body does, that is, as peace or violence in a concrete form. When we say that red increases the compass of our reactions, we are not to be understood as having in mind two distinct facts, a sensation of redness and motor reactions – we must be understood as meaning that red, by its texture as followed and adhered to by our gaze, is already the amplification of our motor being. The subject of sensation is neither the thinker who takes note of a quality, not an inert setting which is affected or changed by it, it is a power which is born into, and simultaneously with, a certain existential environment, or is synchronized with it. The relations of sentient to sensible are comparable with those of the sleeper to his slumber: sleep comes when a certain voluntary attitude suddenly receives from outside the confirmation for which is has been waiting. I am breathing deeply and slowly in order to summon sleep, and suddenly it is as if my were connected to some great lung outside myself which alternately calls forth and forces back my breath. A certain rhythm of respiration, which a moment ago I voluntarily maintained, now becomes my very being, and sleep, until now aimed at as a significance, suddenly becomes a situation. In the same way I give an ear, or look, in the expectation of sensation, and suddenly the sensible takes possession of my ear or my gaze, and I surrender a part of my body, even my whole body, to this particular manner of vibrating and filling space known as blue or red.” (PhP 210-212)

It is very important in this passage to see Merleau-Ponty’s refusal to take both the rationalist interpretation of perception, in which the “subject of perception” would be seen as “a thinker who takes note of a quality”, and the empiricist interpretation or a tabula rasa, “an inert setting” affected by a sensation, and instead stresses the phenomenological take on a human being, who is always already in touch with what is felt, before even being aware of it, and, a uniquely Merleau-Pontian phenomenological take, when that being in touch happens when bodies meet bodies, when here not just the eye meets the red, but the whole body reverberates to, with, and according to the red that it meets.

Sam’s intro to body hermeneutics as a method

This is the beginning of the introduction to Chapter 4 of Sam Mallin’s “Body on My Mind”. He talks quite a bit about Husserl, which might not be too helpful if one doesn’t have a clue about Husserl, or not? Anyway, here it is:

<Ice Age I said: A general quality of human existence, like a concept in the mind…. Kind of an indigenous way, like a spirituous spirit, breath and wind-like. I thought that it was like my commitment to philosophy, L.’s to her children, Levin’s commitment to the life of the intellectual, operatic and broad. I do body philosophy. Thought chased…and now body hermeneutics. >

I call my method a trick because any method should be just a way to get started. Not even scientific methods, engineering methods, carry through the process from start to end, not even close. Yes, yes we know that it takes ‘creativity’ all along the way, that black box of so many theories of discovery, from hypothesis, to creating simple experiments, to analyzing the outcome… Although there is that faith in absolute cognition, “brain-power”, we all know somehow it can’t do it all even in science or mathematics.

Body hermeneutics is a trick for helping us think about existence, about existing-thought and the existing world, including past and future ones. It gets us started by getting us in touch with philosophically interesting phenomena. [36] It then helps us keep them alive in their phenomenally, that is, their capacity to be an experience that grips us but that we also have to try to gather in.

The first step of any phenomena-logical treatment is to “bracket”, “put out of action”, “suspend”, or “reduce away” the so-called “natural attitude”. These are all Husserl’s terms, fine terms once one gets what they are attempting to name. Thinking along with the procedures of body hermeneutics, if they accomplish anything, manage to get us well underway to reducing away the natural attitude. What’s that? It’s an attitude we take up as soon as we start thinking about things, a kind of bad habit that contains most of the theoretical perspectives of our time. Yes, the natural attitude is overfull with intellectual habits, and these are mostly those of our science and the modernist (and post-modernist) metaphysics that sustain it. Our natural attitude for example, is Cartesian, seeing us as subjects that rule everything else as objects; is Platonic in believing that ideas construct this objective reality; Hobbesian, for it assumes an egoist psychology that has all these self-seeking and isolated subjects potentially at war; Humean in assuming that all we encounter are our own experiences and our representations rather than what they are ‘of’. Most of all, the natural attitude is hyper-rationalist and intellectualist or just neuro-psychological. It believes habitually that all structure, order, institution, control, insight and creation come from cognition, or as we are starting to say in our new abyssal language, the brain. Yes, it is also religious in the bad Statist sense of a social order that domesticates the sacred as well, and such religion is a mere aid and accomplice to this cognitive culture, the place too where the modernist soul is also said to dwell. God afterall is the rational (cognized) super-mind that thinks the universe into existence, observes it from on high, lays down rational natural laws that only reason can find, and is the source of an ultimately discoverable rational ethics – even if that ethics becomes a capitalist-economic one, as rational as economic science.

How does one get out of such culturally dominant perspectives? Husserl thought we could do it quite thoroughly. The level we would then attain would be that of the lived world rather than the world we thought we were living (Descartes’ thought of… life or of world), the “life world”. This “life world” is the world we live in rather than just think our way through; the world that involves all sides of our existence, yes, like the four regions and their endless webs of interchange and separation. The life world is full of “irrationalities” as well as “rationalities”, falsehoods and truths, hypocrisies and sincerities, hates and loves, children and the elderly, dogs and cats, birds and trees… Yet, strangely enough Husserl wanted to do still another kind of reduction on life’s world so that he could get beneath it to its underlying structures. What was odd was that he thought, thought that these structures were cognitive and were best discovered through cognition, thought, the mind… And, of course, these structures were as clear and distinct as ideas or representations, “mental objects”, kind of like mathematics for a mathematician, which Husserl was.

Most of all, he wanted to find the source of these structures, what upheld them, constituted them, oversaw them. He wanted to describe most of all a fourth level, where we could understand the structure of these structures, that is, by studying a kind of hypothetical thing called “the transcendental ego”. He sought for an ego that would lay out the rules, ways and means for us to transcend ourselves… in order to have a knowledge of things and others themselves.

I know that giving merely a page to Husserl’s four reductions is a simplification and he had many different versions of it beside. The most important point for us is to try to understand how the existential phenomenologists, Heidegger and Merleau-Ponty, modified this methodological procedure. First of all, they denied that one could even ‘half-way’ accomplish the first reduction, or completely do away with our natural theoretical attitudes. Nonetheless, one had to indeed constantly work at criticizing and loosening the grip of these theory-laden habitual ways of thinking out reality or ourselves… One can never hope to escape one’s culture or metaphysics even halfway Heidegger kept telling us. The first reduction is perpetual, “perpetual revolution” the Maoist-inclined phenomenologists, like Sartre, loved to point out.

They were more interested in describing the life world, which appeared almost in inverse proportion to the presence of the natural attitude and its correlative ‘common sense’ world. Some phenomenologists like Scheler and definitely the great phenomenologist of the social sciences, Schutz, were happy just describing this life world. So much good criticism of philosophy, the sciences and social institutions can be accomplished just by describing the ways we live in the ‘everyday’ world. Hermeneutics especially is aware of the feedback loop between describing the life world and bracketing the common sense one.

Yet, Schutz and Scheler, and certainly Merleau-Ponty and Heidegger, were also interested in the structures of the life world, as was Husserl but, unlike Husserl, found that they were not primarily cognitive structures. The structures of the lived world and its “attitude” (liv-ing life or exist-ing) are living structures, structures that are more like living things, organic, growing, dying, mating or struggling. They are the kinds of indeterminate, open-textured, porous structures we have been trying to describe as characteristic of bodily knowledge. Is the structure of these structures, the life of living, “existence” or “the body”, a different kind of “transcendental ego”? I that what being (Sein) was for the early Heidegger?

Still, I think it’s fair to say, the main point of all existential methods is to move through these four levels of reduction first named by Husserl if only in a rough and ready way, sometimes wrestling just at the surface, sometimes luckily sliding into a deeper level but, most often, juggling all four levels of reduction and undulating with them all. Each feeds back on the other. Hermeneutics loves this deepening cycling movement, which goes as deep as one is able at the moment into the dark and ultimately concealed depths, then always having to bob by back to the top and absorb what one has learnt in the terms of the surface, the natural attitude and life world. Afterall, isn’t it the case that we have to live out and experience any new structure we managed to sense at those deeper levels? Don’t we have to think them, make them relevant to the theories that control and too often smother us in the natural attitude?

Although we can’t really sharply distinguish the reduction’s levels or count them, body hermeneutics does hermeneutics of all four levels by describing how the body is the locale of the natural attitude, lived world and any structure. It uses the body to do hermeneutics of… anything; but, in another sense, it constantly works at describing the correlative of everything, the body. We know that the phrase is purposely ambiguous, doubled or equivocal, between being a hermeneutics of the body and a bodily way of doing hermeneutics.

[36]  Philosophical in broadest sense, as we shall explain in the next section.

Heidegger in interview on philosophy, technology and religion

Actually, this is somewhat relevant to the resent conversation here about Merleu-Ponty’s phenomenology, though Heidegger in speaking is even more cryptic than he is in writing, and yet I am always astounded, how clear and easy to understand is his German when he speaks. I’ve heard an anecdote somewhere long time ago, that said that all those people came to Heidegger’s lectures (which were, or course, mostly public – at least those given at the university are completely open to the public in Germany even today – you do not have to be a student to attend a lecture course), so they came with all those tricky questions they were going to ask him, but when the lecture was over, everything seemed so clear at the time, that all the questions disappeared into thin air, alas, not for long :). Don’t know if there is any truth to that story, and this, of course, is not a lecture, but some of them have been recorded, I even have one on a CD.

If the subtitles don’t turn on automatically, press the cc button on the bottom right of the youtube frame.

On the red and visual perception

Adding more footnotes to the diss, this time about Merleau-Ponty’s patterns of the gaze in face recognition, but also more generally about different modes of vision.

Here’s the painting I am writing about:

Beaver Swamp Algoma 1920

Too bad you cannot see the red properly in this reproduction (or, for that matter, in any reproduction of this painting that I have seen, no matter how fancy) – it comes out and becomes alive in person only… Here’s what I wrote:

It has been already mentioned before, that the red of the trees flows, and the eyes of the viewer run with the red. It seems, there is nothing special about the eyes running, they do so most of the time in our everyday life, they follow the lines, glide on surfaces, dance around the details, and so on. Rarely do our eyes slow down to the point of almost stopping, rarely do they sink into the depth, rarely do they stay around the same place for a while, yet, his happens in Beaver Swamp when the eyes attune to the light of the bright spot on the horizon, and it is important, because this shift in motility of the visual field opens up for us a shift in the whole bodily attitude from the usual and familiar running around and dealing with entities, to the attitude that becomes sensitive to background and ground, to the generalities of light and color fields, but with that also to the possibility of sensing out Being and the holy. However, before we can shift into that attitude and that sphere, it is important to feel out and describe the “more usual” attitude and motility that is highlighted in this painting by the flow of the red.

I have named it the “focused vision”. It is already there as a pre-given, “default” way of looking when the eyes start examining the painting from a closer distance. It seems, the “focused vision” never stops and never has enough, trying to study and master the painting to the smallest details, trying to become “at home” in the painting and figure it out as much as possible. Similarly to how the eyes create patterns and “routes” when learning a particular face, and then are able to recognize the face through those patterns[1],they also create, or, rather, discover, the patterns of movement within the artwork, the “routes”which highlight the main features of the space of the artwork, its depths and perspectives, its tensions and regions. These patterns when learned, help the viewer regain some of the familiarity within the space of the artwork established during previous encounters and allow one to feel out and study the other or the subtler aspects of the artwork.

Here in Beaver Swamp, the focused visionfollows the artist’s lines in the artwork: the lines of trunks and of branches, the reds, browns and blacks. It follows the ridge of the top of the forest wall on the horizon, it glides on the surface of the lake in the distance, sometimes moves along the lines of clouds in the sky, it follows up-and-down the trunk of the tree on the right which still has some green foliage left on it, and it “checks” the green in passing. The focused vision loves to pass, it loves to follow, to slide, to move, and not just to move, but also to move on, to be always on the move, in motion. It likes details, and readily dances around them for a bit. It likes what is definite, de-fined, particular.[2] The favorite route though is going upwards from the red at the bottom of the trees on the left side of the artwork curving in a half-circle along the longest red branch that is pointing to the white spot in the middle of the horizon, hanging there and back horizontally a bit, but unable to hold on to anything there moving back to the red area where it has started, and doing the movement all over again. This movement draws on the textures and shapes in the painting, on branches and trunks, on browns and blacks. It is, however, the red that really fuels the circular run of the eyes and makes it repeat. It is the red, that attracts the eyes towards those branches again and again as only red could attract, and it is the red that actually “runs” through this movement, taking the viewer along.

 

[1] Merleau-Ponty in Phenomenology of Perception gives us an amazing phenomenological description of how our gaze recognizes a face, which he concludes: “To see a face is not to conceive the idea of a certain law of constitution to which the object invariably conforms throughout all its possible orientations, it is to take a certain hold upon it, to be able to follow on its surface a certain perceptual route with its ups and downs, and one just as unrecognizable taken in reverse as the mountain up which I was so recently toiling and down which I an now striding my way.” (PhP 253 old)

[2] It is important to stress, that the “focused vision” is indeed geared into “particularities” – the lines, the figures, the “entities”, while the “background vision”, which is created in the painting by the light of the bright spot on the horizon, is attuning the viewer to the color fields and light, so to “generalities” rather than “particularities”. As we will see towards the end of this chapter, the “background vision” has a completely different style and manner of movement, to the point that we could perhaps even call it the vision of stillness, and it is one of the main perceptual entries for us into developing a sense of the different bodily attitude, the one which is sensitive to background and field, rather than figure and line, “generality” as opposed to “particularity”, and so which bring us closer to is feeling out in perceptual and motor ways being rather then only entities.

Уроки історії – день радянського фашиста

Вчора всі понарозказували про своїх дідів-бабусь і війну, ну а я чим гірша? В мене тим часом знову розцвів гібіскус, хай тут буде для краси, тим більше що він якраз майже ніякого стосунку до війни не має.

image

Урок перший

Моя бабця по мамі часто повторювала, що найкращі свої роки провела з внуками, і в неї був набір улюблених історії про нас, які вона завжди переповідала. Ось одна з її улюблених історій про мене і 9 травня. Я була в дитинстві велика мудрагелька, страшно любила всіх повчати і виправляти (може тут було б доречніше не в минулому часі говорити, а в теперішньому, але нехай, припустимо, що з віком мудрагельство поступово переплавляється на мудрість 🙂 ). Історія така: приходжу я, значить, з садочку, ну і ж мушу похвалитися, чого мене там навчили: “Бабцю, – кажу, – знаєш який завтра день?” “Який?” – питає. Ну і я гордо так, перейнята ідеолонічним запалом: “День радянського фашиста!” Вся родина, звичайно, під столом, історія переповідається з року в рік, ну чи переповідалася, поки бабця була жива. Це було б лише смішно, якби не було ще й повчально – в садок мене вперше відправили були в неповних 3 роки, тобто це 82 рік, і витримала я там ніби-то кілька тижнів. Уявіть собі, трирічним дітям замість зайчиків-ведмедиків вже втирали про “день перемоги доблесних радянських військ над німецько-фашистськими загарбниками” – дітям які від сили з дев’яти слів штампу могли запам’ятати три… Я того власне епізоду зовсім не пам’ятаю, але пам’ятаю інший, може він був першим досвідом насильства і страху в моєму житті, і тому запам’ятався? Пам’ятаю сонний час, і що треба лежати з заплющеними очима і не рухатися, а вона ходить поміж ліжечками і наглядає. І от коли вона відходить в протилежний кінець кімнати, я пробую поворухнути головою, і знаєте ж певно, як голосно шурхіт по подушці звучить у власному вусі – я завмираю – все, кінець, вона точно почула, що я не сплю, і зараз прийде сюди. Ну от і хто мене скаже, що це не фашизм був – той садок? Через кілька тижнів мені пощастило заробити запалення вух, чи що щось таке (привіт, психосоматика) і з того часу було вирішено мене залишити з бабцею, тобто я була врятована від тортурів сонним часом і до п’яти років жила райським життям маленького дикуна, поки ми не переїхали на Кульпарків, де мене чекали ще два роки радянського концтабору для дошкільнят.

Бабця ніколи не говорила нічого особливого про війну, війна почалася, коли їй було 20, вони в той час жили на Лемківщині (хоч родом були з Галичини), бабця моя народилася в с.Липовець, де був священником дід Антонича, народилася його мати, а потім теж був священником його батько, і де ніби-то Антонич провів дитинство. Мій прадід теж був греко-католицьким священником, очевидно отримав ту парафію невдовзі після Антоничевого батька. Прадід видав бабцю за семінариста і коли того висвятили, знайшов йому парафію недалеко від себе, очевидно, це була поширена практика. Нагуглила аж дві згадки про свого діда Підсаднюка, в одній каже, що він викладав катехизм в заснованій в 40 році українській вчительській семінарії в Криниці, яка підчас війни була осередком української культури – бабця згадувала, що через неї переходили, і затримуватися, хто на коротше, хто на довше, багато видатних людей – діячів, митців, вчених – втікаючи по дорозі на захід. Про польські репресії і переслідування бабця згадувала мало, ну, там, що були, ну так, батькам спалили хату польські націоналісти, але ніхто не постраждав (крім худоби і пса). Потім під кінець війни їздили совєти і агітували українців переїжджати в Союз. Було зрозуміло, що кордони скоро можуть закритися, я вже не пригадую точно, що там була за історія, але гуголь знає все, і каже, що весною 45 року бабцині батьки вирішили переїхати в Союз з с.Лабова, де він в той час був парохом, бо в той час радянським КГБ були затримані і вивезені в якийсь фільтраційний табір на Кавказі обидві бабцині молодші сести, і батьки вирішили, що краще з дочками бути в одній країні. Мій дід збирався емігрувати в Америку, навіть вже були куплені квитки, але моя новонароджена (?) тітка захворіла була, і бабця навідріз відмовилася з хворою дитиною їхати, а потім вже той шанс було втрачено. Відповідно вони теж переїхали на Львівщину. Бабця потім казала, що їм ще пощастило, бо переїхали добровільно, з речима і на возі, а не примусово пішки і без нічого, як депортовували потім тих, хто не встиг добровільно переїхати.

Друге, що знаходить про мого діда гуголь – це некролог в якійсь діаспорній американській газеті за 77 рік, написав його якийсь “товариш зі студій Д-р Іляріон Калиневич”, виявляється, а семінарії в мого діда була кличка “Лемко”, хоч власне лемком мій дід ніяк не був. Може хотів бути?

Отак виглядає антирадянський антифашист десь в три чи чотири роки, щоб ви знали:

image

 

Урок другий

Мій дід по татові був з Поділля, і воював в тій війні тричі, отут в вікіпедії про нього написано. Так от, коли закінчилися мої тортури садком, і мене віддали в школу, я здається почала чутися менше пригноблено, по-перше, там не заставляли спати, а по-друге, там був трохи інший контингент – в моєму другому садку, на приклад, кажуть, я мало не задушила (цілком буквально) якогось рагуля, бо він не просто вкрав в мене фломастери, які мені приніс Миколай, а ще й мав наглість принести їх на другий чи третій день в садок як свої. А мама його потім на розборі польотів говорила, що вона йому казала, щоб він ті фломастери в садок не ніс, але він її не послухав. Він мені, між іншим, потім через кілька місяців помстився – поставив підніжку, і я таки досить серйозно розгаратала коліно об асфальт – довелося навіть в поліклініку з тим коліном ходити. Ну то в школі в нас нічого аж такого не було, все-таки, це була одна з кращих шкіл, наскільки це взагалі було можливо в тодішніх умовах.

Так от, в першому, чи може другому класі нас спитали, в кого дід був на війні, я, звичайно, свого заволонтерила, як кожна нормальна радянська дитина (87-88 рік – в нас політ-інформація щотижня, і діти-герої з такої товстої книжки з фотографіями, нашим був Валя Котик, ну і про Саманту Сміт не слід забувати, на кажучи вже про те, що фашисти шили “сумочки” із шкіри євреїв (цікаво, як та шкріра після крематорію зберігалася?), а ще була чорна рука і пиріжки з домашньої фабрики виготовлення фаршу з дітей яких викрали на вулиці, і мама пропалої дівчинки, яка знайшла в тому пиріжку її нігтик, ну це безвідносно до фашистів). Так от, на 9 травня, діда мого викликали в школу розповідати про війну. А може моя перша вчителька спеціально за нього схопилася, вона була цілком нормальна, Говда Марія Дмитрівна називалася, щоб не довелося слухати якісь істерики.

Так от, я ніколи не забуду, яку історію з війни нам вирішив розказати дід. Це була не історія про героїв, не про страшних ворогів-фашистів, не про те, що ми хотіли почути, чи чого очікували. Історія була, умовно кажучи, “про доброго німця”. Дід розказував про полоненого, якого вони спіймали коли партизанили, ну і що дід єдиний сяк-так по-німецьки говорив, то він був перекладачем. І що виявилося, що той німець був цілком нормальною людиною, і що не хотів йти на війну, але мусів, і про жінку-діти, все-таке. Я аж набагато пізніше зрозуміла, що дід йшлося про те, щоб показав людське обличчя “ворога”, він дав нам приклад, що “не всі німці фашисти”. Мені цей приклад потім часто ставав в нагоді, коли десь в дворі треба було пояснювати сусідським дітям, в тому районі, де крадуть фломастери, як це так, що я в школі вчу ворожу німецьку мову, коли у войнушці завжди є “наші”, і є “німці”, і вони ніяк не перетинаються. Дід потім скоро помер, але я пам’ятаю оце відчуття, коли йдеш з дідом по вулиці, і його плащ пам’ятаю, могло навіть таке бути, що мене тоді відправили ночувати до них, і я вранці разом з дідом в школу йшла – школа була 5 хвилин від них пішки, а від нас – 45 транспортом. І пам’ятаю те відчуття: от, який в мене дід!

Пізніше, в дорослішому віці, випливають якісь інші фрагменти, ті, про які в частинах родини просто мовчать, або недоговорюють, а в деяких все-таки говорять, хоч це і неприємно, ті, про які не пишуть у вікіпедії чи в некролозі, і образ досконалого діда трохи надщерблюється. Років 7 чи 8 тому в мене навіть була така ідея фікс, написати пост який би називався “обидва мої діди були зрадниками”, хоч правильніше було в сказати просто “колаборантами”. Але з часом юнацький максималізм м’якне, діди в пам’яті з дитячих героїв, красенів на чорно-білих знимках, перетворюються на нормальних звичайних людей з талантами і хибами, чеснотами і вадами. Може це і є насправді головний урок історії?